Споминки про Шевченка
М. Костомаров
Вельмишановний добродію!
Хоча доля багато в чому єднала мене з Шевченком, проте я не можу похвалитися особливою з ним близькістю, так що в цьому відношенні мені відомі були особи, більш з ним зв’язані задушевними узами, ніж я, більш знайомі з особливостями його життя. Від себе передам лише такі дані.
З Шевченком особисто познайомився я в травні 1846 року в Києві і бачився з ним до січня 1847 року, коли він виїхав у Чернігівську губернію до своїх знайомих. Тоді я читав у рукопису багато його творів, з яких деяким судилося бути надрукованими пізно, як, наприклад, «Наймичка», «Черниця Мар’яна» та ін., а іншим не судилося й досі з’явитися на світ.
То був час найвищого розвитку поетичного хисту Шевченка, апогей його талантів і діяльності. Сам поет тоді був у розквіті віку (біля 35) [Шевченкові було тоді 32 роки – ред.]; палко любив він малоросійську народність, але над усе співчував долі простого люду, і любимою його думкою була воля цього народу, визволеного від поміщицького гніту.
Всі знали, що він сам походив з цього поневоленого народу, але від Шевченка важко було добитися спогадів про його дитинство, яке протікало серед селян. Він ні перед ким не соромився свого походження, але не любив багато говорити про нього, і багато дечого, що він висловлював, викладалось завжди з недомовками; так, наприклад, він розповідав, як він був у Варшаві, під час повстання в 1830 році, і як революційний уряд випровадив його з іншими росіянами, давши йому грошей тодішніми революційними асигнаціями; але з якого приводу потрапив він до Варшави, – цього він не говорив; так само не чув я від нього подробиць, яким побитом він опинився після того в Академії художеств.
Про обставини звільнення його з кріпацтва також я не чув. Одного разу я запитав його: чи справедливий про нього анекдот, що ходив тоді, начебто якийсь знатний пан найняв його намалювати свій портрет, і коли, після того, намальований портрет йому не сподобався, Шевченко змінив на портреті костюм і продав його в цирульню на вивіску; що пан, дізнавшись про це, звернувся до Шевченкового пана, який на той час був у Петербурзі, і купив Шевченка за великі гроші. Шевченко об’явив мені, що нічого подібного не було і що це старий, заяложений анекдот, давно всім відомий, а потім кимсь припасований до нього, Шевченка, зовсім безпідставно.
Він чомусь вважав у справі свого визволення своїми благодійниками Брюллова й поета Жуковського; останнього, проте, він не дуже цінив за дух багатьох його творів. Попри палку відданість народу, у Шевченка в бесідах зі мною не було видно тієї злоби до гнобителів, яка не раз висловлювалась у його творах; навпаки, від дихав любов’ю, бажанням примирення усіляких національних та соціальних непорозумінь, мріяв про загальну свободу й братерство усіх народів.
Недостатність освіти часто проглядала в ньому, але доповнювалася завжди свіжим і багатим природним розумом, так що розмова з Шевченком ніколи не могла навіяти нудоти і була надзвичайно приємна: він вмів дотепно жартувати, потішати співрозмовників веселими розповідями і ніколи майже в товаристві знайомих не виявляв тієї меланхолійної властивості, якою пройнято багато з його віршів.
Після від’їзду його з Києва в січні 1847 року я розлучився з ним надовго. Тільки мигцем тратилось мені побачити його в Петербурзі в тому ж році і почути прощальне слово, сповнене разом з тим сподівань на кращу долю: «Не журись, Миколо, – сказав він мені, – ще колись житимемо укупі». Того ж року його відправили в заслання. З того часу я не чув про нього нічого до 1857 року.
Цього року восени, повернувшись з подорожі за кордоном, я дізнався, що Шевченко заїжджав до мене в Саратов, повертаючись по Волзі на волю з Петровського укріплення, в якому, в останні перед тим роки, служив рядовим. Потім почув я, що він не дістав дозволу жити в Петербурзі і тому прожив зиму в Нижньому Новгороді, де, як розповідали, мало не оженився з якоюсь актрисою.
Влітку 1858 року, будучи в Петербурзі, я розшукав Шевченка й побачив його вперше після тривалої розлуки. Я знайшов його в Академії художеств, де йому дали майстерню. Тарас Григорович не пізнав мене і, оглядаючи мене з голови до ніг, знизував плечима і рішуче сказав, що не може догадатись і назвати на ім’я того, кого перед собою бачить. Коли ж я назвав своє прізвище, він кинувся мені на шию і довго плакав.
З того часу протягом місяця ми з ним бачилися кілька разів, зустрічаючись у ресторації, бо я тоді посилено працював у Публічній бібліотеці й не мав часу ні на які довгочасні бесіди й розваги. І тепер Шевченко, як раніш, не любив розповідати подробиць про своє заслання; я дізнався від нього тільки, що спочатку йому було добре, потім якийсь начальник, дослужившись до офіцерських чинів, почав його утискувати; але під кінець доля його знов зглянулась; його перевели в Петровське укріплення, де комендант ставився до нього добре, допускав до себе в дім і взагалі поводився з ним гуманно.
Своїм визволенням він вважав себе зобов’язаним клопотанню бувшого тоді віце-президентом Академії художеств графа Федора Петровича Толстого і відзивався про нього і про його сім’ю з надзвичайною пошаною і любов’ю. Через місяць я розлучився з Шевченком, поїхавши в Саратов, куди запрошений був у комітет по влаштуванню селян, а повернувшись до Петербурга навесні 1859 року, я не застав уже там Шевченка: його було відпущено тимчасово на батьківщину, і повернувся він того ж року пізно восени, коли я зайняв кафедру в Петербурзькому університеті.
Цілий рік квартирував я в гостиниці Балабіна, поблизу Публічної бібліотеки. Шевченко зрідка приходив до мене; крім того, ми часто зустрічалися з ним у домі графа Толстого, його покровителя. Так минула зима й весна 1860 року. Влітку цього ж року я перейшов на квартиру на Василівський острів і був майже сусідом Шевченка, він постійно жив в Академії художеств, у своїй майстерні, де займався граверним мистецтвом «eau forte».
Своїх віршів він майже ніколи не читав мені і неохоче відповідав на мої запитання про те, що він пише. Так само розлетілася вість про те, що під час останньої його подорожі в Малоросію з ним трапилась якась неприємна історія, що привела його до делікатних розмов з властями. Я питав його про це і не дістав від нього ніякої задовільної відповіді.
Восени 1860 року між знайомими нашими пройшла чутка, що Шевченко збирається одружитися з однією малоросіянкою з простонароддя, яка служила в якоїсь петербурзької пані. На моє запитання про це Шевченко відповів ствердно, але, очевидно, не хотів вдаватися в розмови про це, і я, помітивши його небажання, не став більше говорити на цю тему.
Через якийсь час, зустрівши його в театрі, я запитав його: «Ну, Тарасе, коли ж твоє весілля?» Він відповів: «Тоді, мабуть, коли й твоє; не женитися нам з тобою: зостанемося до смерті бурлаками!» Кілька днів згодом я дізнався, що Тарас не поладнав зі своєю нареченою, знайшов у ній мало тієї поезії, яку малювала йому уява, і натрапив на прозаїчну дійсність, що видалась йому пошлістю.
Незабаром я почув, що Шевченко захворів і що хворобу його приписували вживанню міцних напоїв. Про це вже давно говорили і з жалем називали його п’яницею; але я ніколи не бачив його п’яним, а помічав тільки, що коли подадуть йому чай, то він наливав таку масу рому, що будь-хто інший, здавалось, не устояв би на ногах. Він же ніколи не доходив до стану п’яного.
Останній час ми з ним бачилися не так часто, не більш як один раз чи двічі на тиждень, тому що я був дуже зайнятий читанням та готуванням університетських лекцій. Дізнавшись, що Шевченко хворіє, я провідав його двічі і під час другого візиту, в лютому, за кілька днів до його смерті, почув від нього, що він тепер зовсім видужав, при цьому він показував мені куплений на днях золотий годинник, перший, якого він мав у своєму житті. Він обіцяв скоро в мене бути.
25 лютого [помилка; помер 26 лютого – ред.] вранці до мене прийшов не пам’ятаю хто із знайомих зі звісткою, що Шевченко вранці раптово вмер. Він звелів своєму прислужнику-солдату поставити йому самовар і спускався сходами з своєї опочивальні, що була над майстернею; на останньому східці він упав головою вниз: солдат кинувся до нього – Шевченко не дихав. Того ж вечора я прибув до академічної церкви. Тіло поета лежало вже в труні; над ним псаломщик читав псалтир.
Ховали його на Смоленськім кладовищі у вівторок на масляній. Над його труною в церкві до виносу на кладовище виголошувались надгробні промови по-мало-російському, по-російському і по-польському. Народу було дуже багато. Труну з покійним поетом несли студенти. Одразу ж після похорону земляки Шевченка – малороси, які жили в столиці, зібрали раду про те, щоб просити в уряду дозволу перевезти прах Шевченка в Малоросію і поховати над Дніпром, на горі, як заповідав сам поет в одному з своїх віршів.
Оце все, що я можу сказати, згадуючи про своє знайомство з Шевченком. Як про поета я не стану тут говорити, бо на цю тему я висловив свій погляд у , надрукованій у книзі п. Гербеля. Як про людину можу сказати, що знаю його як людину бездоганно чесну, глибоко люблячу свій народ та його мову, але без фанатичної неприязні до всього чужого.
5 грудня 1875 р. С.-Петербург
Примітки
Ці спогади були написані по спеціальному замовленню для включення їх у двотомне видання поетичних творів Шевченка в Празі, 1876 року.
Подається за виданням: Спогади про Шевченка. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1958 р., с. 174 – 178. Значні купюри у цьому виданні поповнені в нашому е-перевиданні з оригінального російського тексту. Вони виділені зеленим кольором, і можна побачити, що радянська цензура в 1958 році вважана небажаним. У наступне видання збірника спогадів (К.: Дніпро, 1982 р.) цей твір взагалі не увійшов – мабуть, визнали його цілком шкідливим, таким, що ніякі купюри не врятують.