На вічну пам’ять Котляревському

Тарас Шевченко

Сонце гріє, вітер віє

З поля на долину,

Над водою гне з вербою

Червону калину,

На калині одиноке

Гніздечко гойдає.

А де ж дівся соловейко?

Не питай, не знає.

Минулось… Пропало…

Згадай добре – серце в’яне,

Чому не осталось?

Було, як смеркає,

Защебече на калині –

Ніхто не минає.

Чи багатий, кого доля,

Як мати дитину,

Убирає, доглядає,

Не мине калину.

Чи сирота, що до світа

Опиниться, послухає,

Мов батько та мати

Розпитують, розмовляють, –

Серце б'ється, любо…

І світ Божий як Великдень,

І люди як люди!

Чи дівчина, що милого

Щодень виглядає,

В'яне, сохне сиротою,

Де дітись, не знає,

Поплакати в лози,

Защебече соловейко –

Сохнуть дрібні сльози.

Послухає, усміхнеться,

Піде темним гаєм…

Ніби з милим розмовляла…

А він, знай, співає,

Та дрібно, та рівно, як Бога благає,

Поки вийде злодій на шлях погулять

Піде та замовкне – нащо щебетать?

Запеклую душу злодія не спинить,

Тільки стратить голос, добру не навчить.

Поки безголов'я ворон прокричить.

Засне долина. На калині

І соловейко задріма.

Повіє вітер по долині –

Встануть сердеги працювать,

Верба сміється, свято скрізь!

Сонце гріє, вітер віє

З поля на долину,

Над водою гне з вербою

Червону калину,

На калині одиноке

Гніздечко гойдає.

Не питай, не знає.

Недавно, недавно у нас в Україні

Старий Котляревський отак щебетав;

Замовк, неборака, сиротами кинув

І гори, і море, де перше витав,

Де ватагу пройдисвіта

Водив за собою, –

Все осталось, все сумує,

Як руїни Трої.

Все сумує – тільки слава

Сонцем засіяла,

Не вмре кобзар, бо навіки

Його привітала.

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди;

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть!

Не мудру, та щиру, прийми, привітай.

Не кинь сиротою, як кинув діброви,

Та про Україну мені заспівай.

Всю славу козацьку за словом єдиним

Переніс в убогу хату сироти.

Прилинь, сизий орле, бо я одинокий

Сирота на світі, в чужому краю.

Дивлюся на море широке, глибоке,

Поплив би на той бік – човна не дають.

Згадаю Енея, згадаю родину,

Згадаю, заплачу, як тая дитина,

А хвилі на той бік ідуть та ревуть.

А може, я й темний, нічого не бачу,

Нехай би сміялись, та там море грає,

Праведная душе, прийми мою мову

Не мудру, та щиру, прийми, привітай.

Не кинь сиротою, як кинув діброви,

Прилини до мене хоч на одно слово

Та про Україну мені заспівай.

Примітки

Джерела тексту:

– першодрук в альманасі «Ластівка» (с. 306–312) [Першодрук «Ластівки»];

– список І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 88, арк. 3–5) [Список І. М. Лазаревського].

Подається за списком І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка. Конфігурація рядків 41–68 відтворюється за «Ластівкою» (с. 308–309).

Датується орієнтовно на підставі змісту вірша – відгуку на смерть І. П. Котляревського (помер 29 жовтня 1838 р.): листопад–грудень 1838 р., С.-Петербург.

Автограф не відомий. В кінці 1838 року Шевченко передав Є. П. Гребінці кілька творів для публікації в альманасі «Ластівка», про що останній повідомив Г. Ф. Квітку-Основ’яненка у листі від 18 листопада 1838 р.: «Він мені дав гарних стихів на збірник» (Гребінка Є. Твори: В 3 т. – Т. 3. – С. 595). Вірш «На вічну пам’ять Котляревському» Шевченко долучив до цих поезій («Причинна», «Вітре буйний, вітре буйний!..»), імовірно, пізніше. За свідченням П. О. Картавова, який склав опис підготовчого (він же й набірний) рукопису альманаху «Ластівка», вірш «На вічну пам’ять Котляревському» містився у ньому в писарській копії, й писарською рукою було написано прізвище поета: «Шевченко» (Російська національна бібліотека (Санкт-Петербург), ф. 341, № 443, арк. 8). За цією писарською копією вірш надруковано в альманасі «Ластівка» (с. 306–312; цензурний дозвіл – 12 березня 1840 р., дозвіл цензора П. О. Корсакова на випуск у світ – 27 квітня 1841 р.; див.: Російський державний історичний архів (Санкт-Петербург), ф. 777, оп. 27, № 273, арк. 21 звор.), але через недогляд до нього помилково приєднано й поезію «Тече вода в синє море…» (в рукопису «Ластівки» ці вірші містилися як два окремі твори).

Наприкінці 50-х років XIX ст. з альманаху «Ластівка» вірш «На вічну пам’ять Котляревському» з неточностями в рядках 9, 13, 55, 67, 85, 88, 90–92, 102–103, 105, 107 переписав І. М. Лазаревський (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 88, арк. 3–5). Переглядаючи цей рукопис після повернення із заслання, Шевченко вніс у текст чимало виправлень і переробок олівцем. Список І. М. Лазаревського з виправленнями Шевченка фіксує хронологічно останню фазу роботи поета над твором. До останнього прижиттєвого видання, що значною мірою було й підсумковим, – «Кобзаря» 1860 вірш не включено. В 40–60-х роках XIX ст. твір поширювався в рукописних списках з «Ластівки» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 57, арк. 18–21 звор.; Національний музей Тараса Шевченка, А-546; Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (Київ), ф. 506, оп. 1, № 4, с. 207–212). Список у рукописному «Кобзарі» 1861, що належав І. П. Левченкові (Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (Київ), ф. 506, оп. 1, № 3, с 31–38) має в своїй основі текст «Ластівки» і водночас містить різночитання рядків 54–60 , близькі до згадуваних вище виправлень Шевченка у рукопису І. М. Лазаревського.

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. – СПб., 1867. – С. 34–38, де вірш надруковано за «Ластівкою» разом з поезією «Тече вода в синє море…» як один твір, і того ж року за невідомим джерелом з кількома різночитаннями у виданні: Поезії Тараса Шевченка. – Львів, 1867. – Т. 1. – С 200– 203; вірші «На вічну пам’ять Котляревському» та «Тече вода в синє море…» подано як окремі твори.

На вічну пам’ять Котляревському – вірш написано під безпосереднім враженням від звістки про смерть українського поета і драматурга (1769–1838). У ньому відбилася висока оцінка молодим Шевченком творчості І. Котляревського, якого він підносить як національного і народного поета, співця України.

Де ватагу пройдисвіта Водив за собою… – Тобто троянців на чолі з Енеєм, головним героєм поеми І. Котляревського «Енеїда». Тут Шевченко цитує Котляревського: «» (Котляревський І. П. Повне зібрання творів. – К., 1969. – С. 199).

Троя (Іліон) – стародавнє місто на північно-західному узбережжі Малої Азії, зруйноване греками близько 1260 р. до н. е. під час Троянської війни. Облога й здобуття Трої військом коаліції ахейських царів на чолі з Агамемноном складає зміст поеми Гомера «Іліада». І. Котляревський в «Енеїді» «перелицював» і своєрідно «українізував» поему «Енеїда» римського поета Вергілія (70–19 рр. до н. е.) про мандри й пригоди троянських утікачів на чолі з сином царя Анхіза й богині Афродіти Енеєм, вклавши в її сюжет гумористично-сатиричні картини українського життя.

Всю славу козацьку за словом єдиним Переніс в убогу хату сироти. – Йдеться про наявні в поемі картини й образи «слави козацької» – героїчного минулого України (типу « Лубенський, Гадяцький, Полтавський В шапках, було, як мак, цвітуть. Як грянуть, сотнями ударять, Перед себе списи наставлять, То, мов мітлою, все метуть». – Котляревський І. П. Повне зібрання творів. – С. 142; «Про Сагайдачного співали, Либонь, співали і про Січ…». – Там само. – С. 79; «Такий ляхам був Желізняк». – Там само. – С. 149, тощо). Енея та його «ватагу» І. П. Котляревський наділив колоритними рисами запорозьких козаків. їхні мандри у пошуках землі, на якій Еней мав заснувати нове царство – майбутню Римську державу, нагадували читачам пошуки запорожцями місця для нової козацької держави (Задунайська Січ, Чорноморська Січ) після зруйнування 1775 р. Катериною II Запорозької Січі.

Згадаю Енея, згадаю родину, Згадаю, заплачу, як тая дитина. – Блукання по світу вигнанця Енея асоціювались у Шевченковій свідомості з його власною долею недавнього кріпака, відірваного від рідного краю.

Там з вітром могила в степу розмовляє… – Образ запозичено з народної пісні «Ой у полі могила з вітром говорила…».

Н. П. Чамата

Подається за виданням: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2001 р., т. 1, с. 89 – 91 (канонічний текст), с. 425 – 426 (варіанти), с. 609 – 612 (примітки).