2

Тарас Шевченко

«Ой гоп, не пила,

На весіллі була,

До господи не втрапила,

До сусіда зайшла,

А в сусіда

До обіда

В льоху спати лягла.

Із льоху та в льох

Завертали в горох,

І в коморі і надворі

З нежонатим удвох

Пустували,

Жартували,

Зопсували горох.

Ой гоп, не сама –

Напоїла кума

І привела до господи.

Не побачив Хома,

Хомо, в хаті

Ляжем спати.

Хоми дома нема.

Тряси ж тебе трясця, Хомо!

Я не ляжу спати дома,

А до кума

До Наума

Піду в клуню на солому.

Ануте, напилась!

Наша, наша придалась!

Червоніє хвартушина;

Роду чесного дитина».

Отак ордою йшли придани,

Співали п’яні; а Мар’яна

Крізь тин дивилася на те,

Не додивилася, упала

І тяжко-тяжко заридала.

Таке-то лихо, і за те,

Що щиро любить. Тяжко, діти,

Вік одинокому прожить,

А ще гірше, мої квіти,

Нерівню в світі полюбить.

Дивіться на мене: я виплакав очі.

Мені їх не шкода, мені їх не жаль.

Ні на що дивиться: ті очі дівочі…

Що колись… колись-то… Думи та печаль,

А більше нічого не мав я й не маю,

А з грішми такими тяжко в світі жить.

Під тином ночую, з вітром розмовляю,

Соромляться люди у хату пустить

Укороти, Боже, молодого віку

Тому, хто не має талану любить.

Легше, мої любі, покриться землею,

Ніж ба[чить], як другий, багатий, старий,

Цілує за гроші, вінчається з нею…

О Боже! мій Боже! Волею Своєю

Розбий моє тіло і душу розбий».

Заридав кобзар, заплакав

Сліпими очима.

Дивувалися дівчата:

Вже смерть за плечима,

А він, сліпий, сивоусий,

Про колишнє плаче.

Не дивуйтеся, дівчата,

На старі козачі

Щирі сльози. То не роса

Вранці при дорозі

На спориші і не ваші

Дуже дрібні сльози.

Наплакався. Струни рвані

Три перебирає.

«Аж до вечора Мар’яна

У темному гаю

Проплакала; прийшов Петрусь,

Вона розказала

Все, що чула од матері

І що сама знала.

І не втерпіла, сказала,

Як п’яні придани

Йшли по улиці, співали.

«Мар’яно! Мар’яно!

Чом ти не убога! Чом я не багатий!

Чом у мене коней вороних нема?

Не питала б мати, де ходиш гуляти,

З ким коли стояла. Питала б сама,

Сама свого серця; дала б йому волю

Любить, кого знає. Я б тебе сховав

Далеко! далеко! щоб ніхто не знав,

Щоб ніхто не бачив, де витає доля,

Моя доля, моє щастя,

Ти, моя Мар’яно.

Чом не ти в сірій свитині,

Чом я не в жупані?»

А Мар’яна, як дитина

Без матері, плаче.

Петро стоїть коло неї,

Нічого не бачить –

Тілько сльози Мар’янині;

А сльози дівочі

І серед дня лихо роблять.

А що ж серед ночі?

«Не плач, серце, єсть у мене

І сила, і воля,

Люби мене, моє серце,

Найду свою долю.

За високими горами,

За широкими степами,

На чужому полі,

По волі-неволі

Найду свою долю!

Не в свитині, а сотником

До тебе вернуся,

Не в бур’яні – серед церкви

Обнімеш Петруся,

Обнімемось, поцілую,

Дивуйтеся, люди!

А ти стоїш, червонієш…»

«Коли то те буде?»

«Швидко, швидко, моя рибко,

Молись тілько Богу.

Іди в хату, лягай спати.

А я край дороги

Зорям яснооким,

Щоб без мене доглядали

Тебе, одиноку.

Серед степу одпочину».

«Хіба сю ніч кинеш?

Хіба зараз?..» – «Я жартую.

Тепер Україну

Ні москалі, ні татари –

Ніхто не воює».

«А я чула, що ляхи йдуть».

«То вони жартують.

Розійдемось, моє серце

Поки не світає.

Чого ж знову заплакала?»

«І сама не знаю».

Примітки

Придани – весільні гості з боку молодої, які супроводжують її та відвозять придане у дім нареченого.