Логотип сайта «Тарас Шевченко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Кобзар / 1846 р. / Лілея

Кобзар

1846 р.

Лілея

Тарас Шевченко

X

Варіанти тексту

Опис варіантів

«За що мене, як росла я

Люде не любили?

За що мене, як виросла,

Молодую вбили?

За що вони тепер мене

В палатах вітають,

Царівною називають,

Очей не спускають

З мого цвіту? Дивуються,

Не знають, де діти!

Скажи мені, мій братику,

Королевий Цвіте!»

«Я не знаю, моя сестро».

І Цвіт Королевий

Схилив свою головоньку

Червоно-рожеву

До білого пониклого

Личенька Лілеї.

І заплакала Лілея

Росою-сльозою…

Заплакала і сказала:

«Брате мій, з тобою

Ми давно вже кохаємось,

А я й не сказала,

Як була я людиною,

Як я мордувалась.

Моя мати… чого вона,

Вона все журилась

І на мене, на дитину,

Дивилась, дивилась

І плакала? Я не знаю,

Мій брате єдиний!

Хто їй лихо заподіяв?

Я була дитина,

Я гралася, забавлялась,

А вона все в’яла,

Та нашого злого пана

Кляла-проклинала.

Та й умерла. А мене пан

Взяв догодувати.

Я виросла, викохалась

У білих палатах.

Я не знала, що байстря я,

Що його дитина.

Пан поїхав десь далеко,

А мене покинув.

І прокляли його люде,

Будинок спалили…

А мене, не знаю за що,

Убити не вбили,

Тілько мої довгі коси

Остригли, накрили

Острижену ганчіркою.

Та ще й реготались.

Жиди навіть нечистії

На мене плювали.

Отаке-то, мій братику,

Було мені в світі.

Молодого, короткого

Не дали дожити

Люде віку. Я умерла

Зимою під тином,

А весною процвіла я

Цвітом при долині,

Цвітом білим, як сніг, білим!

Аж гай звеселила.

Зимою люде… Боже мій!

В хату не пустили.

А весною, мов на диво,

На мене дивились.

А дівчата заквітчались

І почали звати

Лілеєю-снігоцвітом;

І я процвітати

Стала в гаї, і в теплиці,

І в білих палатах.

Скажи ж мені, мій братику,

Королевий Цвіте,

Нащо мене Бог поставив

Цвітом на сім світі?

Щоб людей я веселила,

Тих самих, що вбили

Мене й матір?.. Милосердий

Святий Боже милий!»

І заплакала Лілея,

А Цвіт Королевий

Схилив свою головоньку

Червоно-рожеву

На білеє пониклеє

Личенько Лілеї.

Июля 25 1846. Киев


Примітки

Джерела тексту:

– чорновий автограф на окремому аркуші (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 21) [Чорновий автограф];

– чистовий автограф у підготовчому рукопису проектованого 1847 р. видання «Кобзаря» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 72, арк. 24—26) [Автограф 1847 р.];

– чистовий автограф у «Малій книжці» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 71, с. 83—87) [«Мала книжка»];

– чистовий автограф у «Більшій книжці» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 67, с. 37—39) [«Більша книжка»].

Подається за «Більшою книжкою».

Чорновий автограф на окремому аркуші датовано: «Июля 25 1846. Киев»; чистовий автограф у підготовчому рукопису проектованого 1847 р. видання «Кобзаря» — «Киев 1846. Июля 25». Дата у «Більшій книжці»: «6 марта» (1858 р., Нижній Новгород) — день, коли Шевченко переписав твір.

Датується за чорновим автографом на окремому аркуші та чистовим автографом у підготовчому рукопису проектованого 1847 р. видання «Кобзаря»: 25 липня 1846 р., Київ.

Найраніший відомий текст — чорновий автограф на окремому аркуші (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 21). З цього автографа під час перебування у Седневі навесні 1847 р. (не раніше 8 березня і не пізніше 5 квітня — дня арешту поета) Шевченко переписав твір до підготовчого рукопису проектованого видання «Кобзаря», яке мало бути здійснене в Києві 1847 р. До цього зошита, крім «Лілеї», переписано поему «Осика» («Відьма»), передмову до нового «Кобзаря» (з датою «Седнев 1847, марта 8»), баладу «Русалка». Під час арешту поета 5 квітня 1847 р. підготовчий рукопис «Кобзаря» був у нього вилучений і доставлений у III відділ, в архіві якого зберігався до 1907 р. Чорновий же автограф на окремому аркуші, а також автографи «Русалки», «Осики», два альбоми малюнків, поезій та фольклорних записів 1846—1847 рр. після вирішення справи кирило-мефодіївців повернуто поетові, і він привіз їх з собою на заслання.

З цього чорнового автографа «Лілеї» після повернення Аральської описової експедиції до Оренбурга Шевченко переписав (не раніше 1 листопада 1849 і не пізніше 23 квітня 1850 р. — дня арешту поета) твір до «Малої книжки» (під № 5 у шостому зшитку за 1846—1847 рр.) з виправленнями, частина яких, зроблена з пам’яті, збігається з текстом підготовчого рукопису.

6 березня 1858 р. у Нижньому Новгороді Шевченко переписав твір з невеликими виправленнями з «Малої книжки» до «Більшої книжки», текст якої остаточний; 6 березня 1858 р. він занотував у щоденнику: «Переписал и слегка поправил “Лилею” и “Русалку”. Как-то примут земляки мою невольническую музу?».

З «Малої книжки» баладу разом з іншими творами 1846—1850 рр. переписано до списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і тепер не відомий (Кониський О. Я. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // Записки Наукового товариства імені Шевченка. — 1900. — Кн. 1. — С 13—14). Список містить деякі помилки й різночитання.

За невідомим джерелом, близьким до «Більшої книжки», виконано список Г. Н. Мордовцевої 1859 р. Різночитання з цього списку подав B. М. Доманицький у примітці до балади «Лілея» в редагованому ним «Кобзарі» 1908 р.: 27—28 — «Моя мати, вона чогось Сердешна журилась»; 37 — «Та якогось злого пана»; 39 — «Та й умерла. А пан отой»; 41 — «Мене малу. Я виросла»; 43 — «І не знала, що байстря я»; 45 — «Він поїхав десь далеко»; 55 — «Жиди навіть нечестиві»; 66 — «Гай возвеселила; 67 — «Люде, — Боже мій! — зимою»; 70—71 — «На мене дивились Дівчаточка» (Кобзарь / За ред. В. Доманицького. — СПб., 1908. — С. 624).

Від «Більшої книжки» походять списки: П. О. Куліша початку 60-х років XIX ст. (Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, І, 28710); ймовірно, список у примірнику «Кобзаря» 1860, що належав Л. Г. Лопатинському (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 535; криптонім переписувача: К. Д.). Близьким до перелічених є список у рукописному «Кобзарі» 1866 (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 842, с 92—95 звор.).

За невідомим джерелом, близьким до чорнового автографа на окремому аркуші (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 21), зокрема, до його верхнього шару виправлень, зроблено список у рукописному «Кобзарі» 1861, що належав І. П. Левченку; цей список, поряд з явними помилками, містить і низку різночитань (Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (Київ), ф. 506, оп. 1, № 3, с 331—336).

Вперше надруковано в львівській газеті «Слово» (1862. — 24 лютого. — C. 61) з кількома помилками за невідомим списком з «Більшої книжки».

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 458—460 (подано за «Більшою книжкою»).

В основі балади — народнопісенний мотив перетворення дівчини або хлопця на рослину (пор. балади «Тополя», 1839, та «Коло гаю в чистім полі…», 1848). Безпосереднім поштовхом до написання балади, за слушним припущенням Т. І. Комаринця, послужив запис народної пісні «У Києві на ринку п’ють козаки горілку…» в Шевченковому альбомі 1846—1850 рр. (у ній ідеться про перетворення брата й сестри на квітки). Запис має дату: «Оксана Зорівна. На Переп’яті — 1846 — іюня 22» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 108, арк. 52 звор.—52); а «Лілею» написано 25 липня 1846 р. (див.: Комаринець Т. Шевченко і народна творчість. — К., 1963. — С. 35).

Лілея — міфологічний символ чистоти й цнотливості; «у деяких народів вважалося, що у вигляді лілеї з’являються душі померлих і що лілеї виростають на могилах безневинно засуджених» (Мифы народов мира. — М., 1992. — Т. 2. — С. 55); цей символ реактуалізовано в мистецтві романтизму й символізму. Шевченко транспонує цей відомий з античності й середньовіччя мотив, який в українському фольклорі найбільш притаманний побутовій баладі, — у соціальний вимір, зобразивши конфлікт громади й пана і зробивши мотив цієї метаморфози виявом людської жорстокості, породженої соціальною кривдою.

В. Л. Смілянська

Подається за виданням: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2001 р., т. 1, с. 373 – 374 (канонічний текст), с. 578 – 581 (варіанти), с. 753 – 754 (примітки).

Стежки

1846 р.

Попередній вірш | Перелік віршів | Наступний вірш

Кобзар

Попередній | Перелік віршів | Наступний

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку цього сайту!

© 2009 – 2014 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 16686

Модифіковано : 5.06.2014

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.