Гайдамаки

Тарас Шевченко

Примітки

Джерела тексту:

– першодрук першого розділу (рядки 322–438) в альманасі «Ластівка» (с. 371–377) [«Ластівка» 1841 р.];

– першодрук окремою книжкою: Гайдамаки: Поема Т. Шевченка. – СПб., 1841;

– примірник «Гайдамаків» 1841, подарований Р. І. Чернявському, з виправленнями Шевченка в рядках 845 та 2522 (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 6, с. 46, 122) [Примірник Р. І. Чернявського];

– текст виправлень Шевченка в примірнику «Гайдамаків» 1841, подарованому Г. Ф. Квітці-Основ’яненку, надрукований у журналі «Червоний шлях» (1926. – № 2. – С. 163) за автографом, що не зберігся [Примірник Г. Ф. Квітки-Основ’яненка];

– рукописна збірка 1844 р. «Wirszy Т. Szewczenka», укладена Я. П. де Бальменом, з виправленнями Шевченка в рядках 584–585 (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 79, с. 137) [«Wirszy Т. Szewczenka» 1845-6 рр.];

– «Кобзар» 1860 (с. 125–222);

– примірник «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 з виправленнями Шевченка 1859–1860 рр. (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 76) [Виправлення 1859–1860 рр.];

– примірник «Кобзаря» 1860 з виправленнями Шевченка (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 70) [Виправлення 1860 р.].

Подається за примірником «Кобзаря» 1860 з виправленнями Шевченка (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 70, с. 125–222). Вступ (рядки 1–268), вилучений у «Кобзарі» 1860, подається за примірником «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 з виправленнями Шевченка 1859–1860 рр. (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 76, с. 7–18).

Дата вступу в першодруці: «С. Петербург, 1841, апреля 7».

Датується орієнтовно за згадкою в щоденнику Шевченка про роботу над поемою (запис від 1 липня 1857 р.), часом знайомства Шевченка з П. І. Мартосом, датою вступу в першодруці і датою подання рукопису поеми до цензури: 1839–1841 р., С.-Петербург.

Автограф не відомий. Працювати над поемою Шевченко почав під час навчання в Академії мистецтв – близько 1839 р. За його свідченням у щоденнику від 1 липня 1857 р., він «занимался тогда сочинением малороссийских стихов… и лелеял в своем сердце своего слепца Кобзаря и своих кровожадных гайдамаков». Про час роботи над «Гайдамаками» йдеться у спогадах П. І. Мартоса:

«Шевченка я знал коротко. Я познакомился с ним в конце 1839 года в Петербурге, у милого доброго земляка Е. П. Гребенки, который рекомендовал мне его как талантливого ученика К. П. Брюллова… Тогда же (в 1840 г.) мне хотелось узнать больше подробностей о Барской конфедерации. Статья Энциклопедического лексикона Плюшара не удовлетворила меня [йдеться про статтю: Шульгин И. П. Барская конфедерация // Энциклопедический лексикон. – СПб., 1836. – Т. 5. – С. 9–14. – Ред.]. Часто я говорил об этом с Гребенкою в присутствии Шевченка, который был в то время еще довольно скромен и не только ни одного известия не сообщил мне, но не подал даже знака, что ему известно что-нибудь о происшествиях того времени. Я перечитал множество сочинений, в которых надеялся найти хоть что-нибудь об этих делах; наконец мне попался роман Чайковского на польском языке “Wernyhora”, изданный в Париже [йдеться про кн.: Czajkowski M. Wernyhora. Wieszcz ukraiński. – Paryż, 1838. – Ред.]. Я дал Шевченку прочитать этот роман; содержание “Гайдамак” и большая часть подробностей целиком взяты оттуда» (М[арто]с П. Эпизоды из жизни Шевченка // Вестник Юго-Западной и Западной России. – 1863. – Кн. 10 (апрель). – Отд. IV. – С. 35–36).

Перебільшуючи міру використання «Вернигори» в поемі Шевченка, мемуарист, однак, незаперечно засвідчує факт його знайомства з цим твором, яке відбилося в роботі над «Гайдамаками». Вступ (рядки 1–268), датований 7 квітня 1841 р., написано, очевидно, пізніше решти віршованого тексту поеми та приміток до неї. Передмову написано не пізніше 8 листопада 1841 р. (дата подання твору до цензури).

Ще до остаточного завершення поеми Шевченко знайомив з нею українських письменників у Петербурзі. Частину рукопису, нині не відому, він послав до Харкова Г. Ф. Квітці-Основ’яненкові, який у листі до Шевченка від 22 березня 1841 р. про своє та інших харків’ян захоплення Шевченковими віршами й заохочував його швидше публікувати поему:

«Гайдамаки» Ваші добра штука буде. Читав я декому з наших. Поцмакують. А що вже Гулак-Артемовський, коли знаєте, той дуже Вас улюбив за “Кобзаря”. Друкуйте швидше, лишень. Нехай Вам Бог помага» (Листи до Тараса Шевченка. – С. 9).

Є. П. Гребінка додатково включив перший розділ «Гайдамаків» (без назви) до впорядкованого ним альманаху «Ластівка», рукопис якого з кількома іншими творами Шевченка вже перебував тоді у цензурі, про що свідчать дві дати цензурних дозволів на його титульній сторінці: 12 березня і 20 грудня 1840 р. (див.: Бородін В. С. Над текстами Т. Г. Шевченка. – С. 64–65). Публікація в «Ластівці» мала присвяту «В. И. Григоровичу на память 22 апреля 1838» (день викупу Шевченка з кріпацтва) і супроводжувалася такою приміткою Є. П. Гребінки:

«Порадував нас торік Шевченко кобзарем, а тепер знов написав поему “Гайдамаки”. Гарна штука, дуже гарна, така смашна, мовляв, як у Спасівку та у жаркий день після обіду гарний кавун – і їси, і ще хочеться – і читаєш, і не одірвешся. Оце вам для приміру з неї перва глава. А там дальше усе лучче й лучче. Штука, я вам скажу!» (Ластівка. – С. 371).

Першодрук першого розділу поеми в «Ластівці» має численні відмінності від окремого видання 1841 р.; здебільшого вони мають правописний характер і свідчать про участь Є. П. Гребінки в редагуванні для альманаху авторського рукопису в напрямі до усталюваних тоді орфографічних та пунктуаційних норм. Так, послідовно правилися Шевченкові написання «соничко», «вниси» – на «сонечко», «внеси»; «дрожить» на «дрижить»; «розказовать» на «розказувать»; «хочеця», «трапляєця», «гнуця» на «хочетця», «трапляєтця», «гнутця»; «у ранці» на «уранці» тощо.

Намір опублікувати поему Шевченко висловив у вступі до неї ще в квітні 1841 р., але здійснювати його почав, через скрутні матеріальні обставини, лише наприкінці року. Не маючи коштів на видання, Шевченко випустив передплатні квитки на майбутню книжку вартістю 5 карбованців асигнаціями (див.: Тарас Шевченко. Документи та матеріали. – С. 41), які поширював серед знайомих. У відповідь на нині не відомий лист Шевченка Г. Ф. Квітка-Основ’яненко в листі до нього від 22 листопада 1841 р. :

«Та де ж Ваші білети? Пишете, що посилаєте єсте, та й нема. Чурхніть кете їх до нас. Може таки який-небудь десяток збудемо» (Листи до Тараса Шевченка. – С 10).

Шевченко відповів Г. Ф. Квітці-Основ’яненку в листі від 8 грудня 1841 р.:

«Посилаю Вам білети на “Гайдамаки”, роздайте, будьте ласкаві, як умієте, вони вже надрюковані. Та… єй-богу, сором сказать, нема чим викупить з дрюкарні».

8 листопада 1841 р. Шевченко особисто подав рукопис поеми до Петербурзького цензурного комітету. З 11 листопада поема була на розгляді в цензора П. О. Корсакова, який схвалив її до друку 29 листопада. 1 грудня 1841 р. Шевченко забрав рукопис із цензурного комітету; протягом грудня книжку було надруковано, але квиток на випуск її в світ цензор П. О. Корсаков видав тільки 21 березня 1842 р. (див.: Бородін В.С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. – С. 81–82).

Це пояснюється цензурними причинами – забороною публікувати твори про народні повстання середини XVIII ст. на Україні. У циркулярному листі міністра народної освіти С. С. Уварова від 24 грудня 1839 р. у зв’язку з недопущенням до друку статті М. О. Максимовича «Сказание о Колиивщине» було вказано, що друкувати твори про це народне повстання не слід, оскільки описувані в них події «слишком близкие нашему времени,… желательно более изглаживать из памяти народа, нежели возобновлять в ней» (Там само. – С. 23–24). Про цензурну протидію першому виданню «Гайдамаків» Шевченко згадує і в листі до Г. С. Тарновського від 26 березня 1842 р., написаному через кілька днів після виходу книжки в світ:

«Было мне с ними горя, насилу выпустил цензурный комитет, возмутительно да и кончено, насилу кое-как я их уверил, что я не бунтовщик. Теперь спешу разослать, чтобы не спохватились».

У тексті першодруку «Гайдамаків» цензурне втручання виявилося порівняно невеликим. У рядках 475–476 («Ха, ха, ха, ха!.. Чорт, панове, Літаню співає») було знято слово «літаню»; вилучено рядки 584–585 – цитату з патріотичної «Пісні легіонів» Ю. Вибицького (1797): «My żyjemy, my żyjemy, Polska nie zginęła» (хоча в рядку 492 ці ж слова українською транскрипцією залишилися); в рядках 843–845 «А те, що минуло, Не згадуйте, пани-брати, Бо щоб не почули» знято натяк на політичні утиски миколаївських часів (рядок 845); у рядку 1838 («Ось царицина копійка») знято слово «царицина»; в рядках 2521–2522 («Бо на своїм нема місця, Нема місця волі») знято рядок 2522.

Більшість із цих цензурних вилучень Шевченко відновив у примірниках першодруку, подарованих ним петербурзькому чиновникові Р. І. Чернявському (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 6) та письменникові Г. Ф. Квітці-Основ’яненку (останній не зберігся, але зроблені в ньому виправлення Шевченка опубліковано в статті: Ланевський. Знахідка нового листа Т. Г. Шевченка // Червоний шлях. – 1926. – № 2. – С. 163).

Щодо позначених крапками рядків 1918–1919, 1934–1935, 1938–1939, то вони, очевидно, ще в рукопису були випущені самим Шевченком з огляду на їхній фривольний зміст і не відновлювалися ним у примірниках першодруку. Два з них були згодом дописані рукою І. М. Лазаревського в робочому примірнику видання «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844 (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 76, с. 96) та в примірнику «Кобзаря» 1860, подарованому Шевченком Л. В. Тарновській (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 524, с. 196–197).

Розсилаючи перше видання «Гайдамаків» своїм знайомим, Шевченко нарікав на численні орфографічні помилки та друкарські недогляди в книжці. «Поправляйте, будьте ласкаві, самі граматику, – просив він у листі до Г. С. Тарновського від 26 березня 1842 р., – бо так погано видержана коректура, що цур йому». Про це ж ідеться в листі Шевченка до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка від 28 березня 1842 р.:

«Надрюковав, бодай йому очі повилазили», – отак ви скажете, як зачнете читать мої “Гайдамаки”; а що скажете – як прочитаєте – не знаю. Не лайте дуже, коли найдете що-небудь не до ладу, бо і написано і надрюковано навмання».

Однак Г. Ф. Квітка-Основ’яненко в листі до Шевченка від 29 квітня 1842 р. дуже високо:

«Ну, вже так що порадували Ви нас своїми “Гайдамаками”! Як кажу: читаєш та й облизуєшся. Якраз к Великодню прислали Ви свою нам писанку; а я зараз і розіслав по рукам. Пан Артемовський аж підскакує та хвалить. Як такого добра не хвалити? … Артемовський сам хотів до Вас писати – і не збреше, напише, бо дуже похваляє» (Листи до Тараса Шевченка. – С. 11).

Сповістити, як поема була сприйнята іншими харківськими читачами, Шевченко просив у листі до П. М. Корольова від 22 травня 1842 р.:

«Напиши, будь ласкав, земляче, коли будеш мать час, як там у вас, у Харкові, привітали мої “Гайдамаки”, чи лають, чи ні, напиши щиру правду…».

Незважаючи на схвальну оцінку поеми, передплата на видання поширювалася дуже повільно.

«Білети Ваші усі цілі лежать у мене, – сповіщав Шевченка Г. Ф. Квітка-Основ’яненко в листі від 29 квітня 1842 р., – ніхто не взяв ні одного, кажуть: “Нехай книжки пришлеть”… Записалося у мене душ з п’ятнадцять, що певно дадуть гроші; пришліте десятків зо два, то гроші зараз і вишлю» (Листи до Тараса Шевченка. – С. 11).

У зверненні «Панове субскрибенти!», вміщеному на задній обкладинці книжки, згадано «десятків зо два, зо три» передплатників поеми.

Повільно розходилася й уже видрукована книжка. 8 лютого 1843 р. Шевченко продав майже весь її тираж (800 примірників) петербурзькому книгареві І. Т. Лисенкову разом із правом на перевидання «Кобзаря» 1840, про що видав йому відповідне зобов’язання (опубліковане згодом у газеті «Судебный вестник» від 10 грудня 1867 р.):

«Я, нижеподписавшийся, продал в вечное и потомственное владение мои собственные сочинения санктпетербургскому книгопродавцу Ивану Тимофеевичу Лисенкову, стихотворения на малороссийском языке: 1) “Кобзарь” и 2) “Гайдамаки”, и сим обязываюсь, что, кроме книгопродавца Лисенкова, ни я сам, Шевченко, ни даже никто из моих наследников сего сочинения печатать права не имеет. Следуемые за это деньги сполна получил; ежели же оные сочинения без ведома его, Лисенкова, напечатаю, то обязан заплатить ему, Лисенкову, тысячу пятьсот рублей серебром неустойки, в чем и свидетельствую собственноручною подписью. Т. Шевченко» (Тарас Шевченко. Документи та матеріали. – С. 44).

У бібліотеці Державного музею політичної історії Росії в Санкт-Петербурзі (інв. № 29853) зберігається примірник першодруку «Гайдамаків» 1841 з власноручним написом Шевченка: «В вечное и потомственное владение передаю право сего сочинения Ивану Тимофеевичу Лисенкову. Т. Шевченко. 1843 – февраля 8. Санктпетербург» (див.: Унікальна знахідка // Радянська Україна. – 1962. – 12 червня; Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. – С. 31).

Лисенков зброшурував нерозпродані примірники «Гайдамаків» разом із «Чигиринським Кобзарем» (подано ним до Петербурзького цензурного комітету 15 лютого 1843 р. і схвалено цензором П. О. Корсаковим 19 лютого 1843 р.) і випустив їх у світ під назвою «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки»; квиток на випуск книжки в світ підписано цензором О. В. Никитенком 17 серпня 1844 р. (див.: Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. – С 83, 85).

Ряд критичних зауважень про поему «Гайдамаки» висловив П. О. Куліш у листі до Шевченка від 25 липня 1846 р. Давши хибну загальну оцінку шевченківським описам народного повстання: «это торжество мясников, а драма Ваша – кровавая бойня, от которой поневоле отворачиваешься», – П. О. Куліш пропонував зробити в поемі велику кількість скорочень і композиційних перестановок (Листи до Тараса Шевченка. – С. 42); Шевченко в своїй дальшій роботі над поемою на ці поради не зважив.

Свідчення про деякі зміни в поглядах Шевченка на історію українсько-польських взаємин XVIII ст., які сталися в період заслання під впливом знайомства поета з діячами польського визвольного руху, залишив Броніслав Залеський. У примітці до листа Шевченка від 25 вересня 1855 р. він писав:

«У часі нашої спільної вандрівки по степах Шевченко одного дня, коли сильніш розгарячився і говорив щиро (w chwili większego rozgrzania i szczerości), сказав мені, що жалує своїх “Гайдамаків” і цілого того напряму, що тепер знає Красінського і наших поетів і “w duchu swoim to potępia”. Але додав: “Вибачай, се вже було в моїй крові, я ж рідний внук одного з гайдамаків, се нехай тобі все вияснить”» [ на могилу Шевченка в XXIX роковини його смерті. – Львів, 1890. – С. 45. – Переклад з польського оригіналу І. Я. Франка. – Ред.].

Однак у перевиданому згодом тексті поеми це не відбилося.

Після заслання, домагаючись дозволу на нове видання своїх творів, Шевченко подав 23 грудня 1858 р. до Петербурзького цензурного комітету примірник «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844, до якого додав також окреме видання поеми «Гамалія» 1844 (Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. – С. 112). Це викликало тривале офіційне листування про цензурний статус Шевченкових творів та можливість нової публікації їх. 21 січня 1859 р. начальник III відділу В. А. Долгоруков дав розпорядження міністрові народної освіти Є. П. Ковалевському «предварительно приказать стихотворения Шевченки рассмотреть со всею строгостью частным образом» (Там само. – С. 116). За дорученням міністра народної освіти книжки Шевченка, надруковані 1844 р., розглянув член Головного управління цензури О. Г. Тройницький, який у своєму відгуці від 23 січня 1859 р., загалом схваливши їх (за винятком вірша «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами…»), про «Гайдамаки» висловився так:

«Поэма “Гайдамаки” в живых и поэтических картинах воспроизводит эпизоды старинной борьбы Украины с Польшею. В первой половине ее изображается страшное разорение Украины поляками и евреями, а во второй – кровавая месть малороссийских наездников, гайдамаков, над теми и другими. Картины эти вообще мрачны и унылы, как и предмет, ими описываемый, но в этих изображениях событий, давно уже перешедших в область истории, я не встретил ничего несогласного с правилами цензуры» (Там само. – С. 117).

На підставі цього відгуку начальник III відділу 28 січня дав принципову згоду на перевидання друкованих раніше творів Шевченка з умовою, що їх буде заново піддано цензурному розгляду на загальних засадах (Там само. – С. 119).

Після цього Шевченко подав цензорові Петербурзького цензурного комітету С. М. Палаузову замість друкованої книжки «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844 рукописну збірку «Поезія Т. Шевченка. Том первий». Цей рукопис було виготовлено Шевченком (за допомогою І. М. Лазаревського, рукою якого переписано частину аркушів) наприкінці 1858 – на початку 1859 року (не пізніше 28 квітня) з метою обійти цензурні перепони й опублікувати не лише ті твори, які вже друкувалися до арешту 1847 р., а й написані пізніше, а також внести виправлення в текст раніше друкованих творів. Поема «Гайдамаки» містилася в цьому рукопису на 106–161 аркушах (див.: Бородін В. С. Над текстами Т. Г. Шевченка. – С 13).

Нині ця частина рукопису не відома, але про характер зроблених у ньому Шевченком змін можна судити, зіставивши першодрук з текстом поеми в «Кобзарі» 1860. Як видно з цензурних документів, у рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» були відсутні «Передмова» (власне, післямова) та «Приписи» (примітки) до поеми. Очевидно, поет вирішив відмовитися від цих прозових частин твору, щоб надати більшої стрункості віршованим; можливо, тут відбилося і прагнення Шевченка усунути деякі наявні в «Приписах» історичні неточності та анахронізми. Виправлення в рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» є дуже важливим етапом авторської роботи над текстом «Гайдамаків», але загальних ідейних засад, сюжетно-композиційної та образної структури поеми вони не змінили.

Цензор С. М. Палаузов, який розглядав рукопис «Поезія Т. Шевченка. Том первий», у відгуці від 28 квітня 1859 р. схвалив його, запропонувавши зробити лише декілька невеликих за обсягом вилучень. Петербурзький цензурний комітет пристав на цей висновок і 5 травня 1859 р. передав рукопис на розгляд Головного управління цензури (Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. – С. 120–122, 123–124).

Однак це викликало заперечення члена Головного управління цензури О. Г. Тройницького, який у своєму відгуці від 25 липня 1859 р. звернув увагу на те, що в рукопису міститься кілька раніше не публікованих творів Шевченка, й відзначив наявність у ньому неприйнятної з цензурного погляду ідейної тенденції (Там само. – С. 128). О. Г. Тройницький зажадав зробити у творах Шевченка набагато більше вилучень, ніж пропонував С. М. Палаузов, зокрема, в «Гайдамаках» зняти весь вступ, оскільки він «почти не имеет связи с поэмою “Гайдамаки”, а между тем в нем слишком сильно, до слез, выражается скорбь об исчезнувшем былом времени гайдамачества» (Там само. – С. 130).

Найголовніше ж – О. Г. Тройницький взагалі відхилив рукопис «Поезія Т. Шевченка. Том первий», визнавши за доцільніше

«разрешить второе издание напечатанных уже поэм г. Шевченки, нежели печатать ныне представленную рукопись с многочисленными предлагаемыми исключениями и может быть еще другими, которые встретила бы цензура, как, напр[имер], в недостающих в рукописи примечаниях к поэме “Гайдамаки”» (Там само. – С. 130).

Головне управління цензури з таким висновком погодилося. 28 листопада 1859 р. цензор Петербурзького цензурного комітету В. М. Бекетов дав дозвіл на нове видання, окремо застерігши: «При сем считаю нужным заметить типографии, чтобы она зачеркнутых мест не печатала» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 76, арк. 2). У «Гайдамаках» цензор В. М. Бекетов викреслив віршований вступ до поеми, проти друкування якого заперечував і О. Г. Тройницький.

Друкувався «Кобзар» 1860 у друкарні П. О. Куліша, який ще влітку 1858 р. виявляв готовність бути видавцем Шевченкових творів. У листі до Д. С. Каменецького від 8 серпня 1858 р. П. О. Куліш писав:

«Скажите Тарасу, что издание его сочинений я приму на себя. Пускай он не подвергается зависимости от Кушелева… Грустно мне будет отречься от печатного Шевченка в пользу рукописного, если он выйдет в свет бог знает в каком виде. Внушите ему, что теперь он находится в зените своей славы, и всякий шаг должен делать очень осторожно, а особенно не оставлять без внимания советов того, кто так горячо принял к сердцу его литературное значение. Я для него сделался из повествователя критиком. Пускай же он не зневажить мене необачним ділом. Между прочим покажите ему переписанных мною “Гайдамак”. Там всякая запятая обдумана. Пускай он хоть этим поруководствуется» (Киевская старина. – 1898. – № 5. – С. 241).

Однак Шевченко незмінно протидіяв настирливим спробам П. О. Куліша домогтися права на втручання в текст своїх поетичних творів. Усупереч вимогам цензури повернутися до раніше друкованого тексту, він прагнув відбити в новому виданні роботу над їхнім удосконаленням, проведену в рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий».

Для виготовлення набірного оригіналу «Кобзаря» 1860 було використано розшиті аркуші цього рукопису, в яких текст, з одного боку, приводився у відповідність з попереднім друкованим виданням (зокрема, було повторено ті вилучення, які свого часу зробила в ньому цензура), а з другого боку – все ж залишалося й чимало заново створених Шевченком варіантів. За дорученням Шевченка цю роботу здійснив управитель друкарні П. О. Куліша Д. С. Каменецький.

Не обмежившись відновленням авторського друкованого тексту, він змінив також його орфографічне та пунктуаційне оформлення, а подекуди вніс і свої власні мовно-стилістичні виправлення. Внаслідок цього набірний оригінал «Кобзаря» 1860 мав два шари тексту: авторську основу й редакторські виправлення, що відповідно відбилося й у друкованій книжці (див.: Бородін В. С. Над текстами Т. Г. Шевченка. – С. 16).

Оскільки та частина рукопису, де містилася поема «Гайдамаки», нині не відома, судити про міру редакторського втручання Д. С. Каменецького можна лише здогадно, на основі опосередкованих даних. Крім численних мовно-правописних виправлень, у «Кобзарі» 1860 чимало випадків стилістичного вдосконалення, поглиблення психологічної характеристики й образної місткості, уточнення історичних реалій та географічних назв, поліпшення інтонаційного ладу й віршової структури.

Внесено й деякі композиційні зміни, особливо істотні в розділах «Червоний бенкет» (рядки 1395–1425 та ін.), «Старосвітський будинок» (який дістав іншу назву – «Бенкет у Лисянці») – рядки 1730–1739 та 1803–1853. Знято й присвяту поеми В. Григоровичу, а також прозову «Передмову» та «Приписи».

У грудні 1859 – на початку 1860 р. (до виходу в світ «Кобзаря» 1860) Шевченко працював над текстом поеми також у тому примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844, який він подавав до цензури 23 грудня 1858 р. Зокрема, тут Шевченко розпочав (але провів непослідовно й не завершив) заміну назви «Вільшана» на «Мліїв» у розділах, де йдеться про титаря. Відомості про виявлення документів, з яких видно, що Данило Кушнір був титарем у Млієві, а не у Вільшаній, Шевченко дістав під час перебування влітку 1859 р. в Україні.

В листі від 22 жовтня 1859 р. Ф. Г. Лебединцев сповіщав Шевченка: «З нового року, здається, будем печатать Мелхиседека й за Кушніра напечатаємо» (Листи до Тараса Шевченка. – С. 139). Складену 1766 р. записку «Страдание и мучение за православие Даниила Кушнира, жителя млиевского…» було надруковано Ф. Г. Лебединцевим у журналі «Руководство для сельских пастырей» (1860. – № 2. – С. 40–47). Уточнив Шевченко й деякі інші топоніми; зокрема, в рядках 1567–1568 назви сіл Воронівки та Вербівки замінено на Гоноратку (спершу – на Кумейки) та Байбузи, що свідчить про прагнення автора чіткіше подати географію повстання.

Зазнав текст і деяких композиційних змін – особливо в розділах «Червоний бенкет» (назву якого змінено на «Галайда») та «Старосвітський будинок» (нова назва – «Бенкет у Лисянці»), де частина рядків (1736–1739, 1838–1849 та ін.) скорочувалася, замінялася більшою чи меншою кількістю інших рядків. Виправлення Шевченка були спрямовані переважно на уточнення й поглиблення образності, стилістичне вдосконалення, часом на помітне загострення соціальних акцентів, як-от у рядках 1235 «Панам жито сіють» замість попереднього «Жито собі сіють» або 2123 «По селах голі плачуть діти» замість «Плачуть по селах малі діти».

Виправлення Шевченка в примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» генетично пов’язані з попереднім етапом його роботи над поемою – виправленнями в рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий». У багатьох випадках вони повністю збігаються, інколи продовжують розпочате там удосконалення, подекуди ж становлять собою нові, вперше введені варіанти. Проте, як і в рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий», опрацювання поеми не доведене тут Шевченком до кінця й нової редакції твору не дало. В історії тексту «Гайдамаків» це дуже істотне, але бічне відгалуження, яке не в усьому мало розвиток при дальшому вдосконаленні Шевченком свого твору.

Доопрацьовувати поему Шевченко продовжив після виходу в світ «Кобзаря» 1860 у робочому примірнику зі спеціально доклеєними до кожної сторінки аркушами чистого паперу (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 70). Зберігаючи спадкоємний зв’язок з попередніми етапами роботи, цей текст становить її завершальну, найдовершенішу стадію. Деякі виправлення тут є дальшою обробкою вже правленого тексту, посилюють його емоційну наснаженість, доповнюють чи уточнюють образний малюнок, удосконалюють ритміко-інтонаційний лад.

В інших випадках виправлення поширюються на ті рядки, які раніше не правилися. Подекуди ж Шевченко скасовує свою попередню правку, повертаючись до раніших варіантів. Так, він відмовився від заміни Вільшаної на Мліїв у кілька разів правленому рядку 330 («Упоравшись, біжи в Вільшану»); це може свідчити, що художній історизм він усвідомлював не лише як точність реалій.

Таким чином, примірник «Кобзаря» 1860 з виправленнями Шевченка становить собою остаточну творчу стадію поеми й відбиває останню волю Шевченка щодо її тексту. Це підсумковий текст у роботі над поемою. З одного боку, він звільнений від недоліків попередніх варіантів, а з другого – увібрав у себе й синтезував ідейно-художні досягнення, здобуті на попередніх етапах творчої історії «Гайдамаків»: у першодруці, в рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» та «Кобзарі» 1860, частково – в робочому примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків»; у ньому ідейно-художні шукання й прагнення поета реалізувалися з найбільшою повнотою, точністю й художньою довершеністю. Разом з тим, як і в попередніх джерелах тексту, в робочому примірнику «Кобзаря» 1860 поему не доведено до остаточної викінченості, на перешкоді чому стали хвороба й смерть Шевченка.

Останнім за життя Шевченка готувалося окреме видання «Гайдамаків» у видаваній П. О. Кулішем серії «Сільська бібліотека» (№ 15); дозвіл цензора В. М. Бекетова на його друкування датовано 15 травня 1860 р., однак квиток на вихід книжки в світ видано ним лише 4 травня 1861 р., тобто вже після смерті автора (див.: Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. – С. 146–147, 153). Текст цього видання надруковано за «Кобзарем» 1860.

Історія тексту «Гайдамаків» вивчалася багатьма дослідниками поеми; їй присвячено спеціальні текстологічні розвідки: Бернштейн М. Д. Літературно-текстологічний аналіз поеми Т. Г. Шевченка «Гайдамаки» // Радянське літературознавство: Наукові записки. – 1939. – Кн. 4. – С. 3–49; Бернштейн М. Д. До історії тексту «Гайдамаків» // Радянське літературознавство. – 1968. – № 7. – С. 62–66; Бородін В. С. Над текстами Т. Г. Шевченка. – С. 61–127; Ващук Ф. Т. Творчо-редакційна робота Шевченка над поемою «Гайдамаки» // Збірник праць двадцять першої і двадцять другої наукових шевченківських конференцій. – К., 1976. – С. 67–88.

Рукописні списки поеми почали з’являтися невдовзі після її виходу друком. «Гайдамаки» ввійшли до рукописної збірки «Wirszy Т. Szewczenka» (1844) з ілюстраціями М. С. Башилова та Я. П. де Бальмена, в якій текст подано українською мовою в польській транслітерації. Поему переписано тут повністю (з прозовою передмовою та примітками) рукою Я. П. де Бальмена за першодруком 1841 р., з наявними там цензурними купюрами (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 79, с. 103–251). Надсилаючи цю збірку В. О. Закревському, Я. П. де Бальмен писав у листі до нього від 20 липня 1844 р.:

«Все главные творенья Тараса с виньетками. Они писаны латинскими буквами для того, чтобы в случае фантазии Тараса издать это за границей, все могли бы читать, – в особенности поляки. Это тебе не подарок, а только посылается под твое сохраненье, про случай приезда самого Тараса, кому этот труд посвящен, и делать с ним он может, что ему заблагорассудится» (Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників. – К., 1958. – С. 69).

Шевченко мав цей список у 1845–1846 рр., на 137-й сторінці він власноручно вписав у ньому (олівцем) на місці цензурної купюри в рядках 584–585: «Мы жіемы, мы жіемы, Польска незгінела».

У роки заслання Шевченка, коли його твори було заборонено, поема поширювалася в списках. У цей час зроблено список невідомою рукою, з пізнішою (іншою рукою та чорнилом) припискою після заголовка: «изд. в Петерб. 1841 года. Переписаны в Чернигове из 1 тетради (1850) 30 мая 1851 г.» та позначкою наприкінці: «Чернигов. Р[оку] Б[ожого] 1851. Травня 30» (Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, I. 7447). Текст переписано до рядків 2416–2417 розділу «Гонта в Умані»: «Простіть, сини, я прощаю, Що ви католики».

Список зроблено не за друкованим, а за рукописним джерелом, про що свідчать пропуски в тексті нерозбірливих слів, згодом заповнені іншою рукою (олівцем), знаки питання та інші позначки. Очевидно, цим пояснюються й численні відхилення списку від авторського тексту, серед них і випадки явного псування його (як-от у рядку 905: «Таке коверзує про нього» замість «Таке розказує» тощо). Поправки до цього списку – відновлення пропущених у ньому місць, пояснення окремих слів та інші позначки (серед них – і рукою П. О. Куліша) є у виписках з поеми «Гайдамаки», що містять розрізнені уривки й окремі рядки і мають заголовок: «Кобзарь. (Все относится к нему). Эвладии Кондура» (Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, I. 7449).

Початком 60-х років XIX ст. датуються списки поеми: в рукописному «Кобзарі», що належав I. П. Левченку (Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (Київ), ф. 506, оп. 1, № 3); «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (Київ), ф. 506, оп. 1, № 4); в «Кобзарі» 1865, переписаному Дмитром Демченком (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1,№ 81); список з дарчим написом «Анне Васильевне» в окремому зошиті з датою: 8 грудня 1863 р. (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 48); уривки з «Гайдамаків» у рукописному «Кобзарі» 1863–1867 з позначкою: «переписано с рукописи, не совсем верной с подлинником», криптонім власника: А. Ч. (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 811).

Збереглися також недатовані списки «Гайдамаків» невідомою рукою (Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (Київ), ф. 506, оп. 1, № 6; Національний музей Тараса Шевченка, А-547), в яких поему переписано за першодруком 1841 р. з наявними там цензурними купюрами. Відсутні в «Кобзарі» 1860 вступ і передмову, а також цензурні купюри в тексті вписано від руки в примірнику з рукописними вставками, що належав Л. Г. Лопатинському (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 535, с 127–134). За першодруком 1841 р. переписано вступ в окремому списку невідомою рукою (судячи з орфографії – наприкінці XIX ст. – Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 49).

Гайдамаки – учасники народно-визвольної боротьби на Правобережній Україні XVIII ст. проти феодальних та національно-релігійних утисків. Слово тюркського походження (від «гайда» – гнати; див.: Етимологічний словник української мови. – К., 1982. – Т. 1.– С. 452–453). Гайдамацький рух виник на початку XVIII ст. у зв’язку із загостренням економічного, політичного й національно-релігійного визиску українського народу польськими магнатами й шляхтою та католицьким духівництвом. Загони гайдамаків складалися переважно із селян та запорозьких козаків, а також дрібних ремісників, міщан і т. д., діяли здебільшого поодинці, дотримуючись тактики раптових наскоків, але нерідко об’єднувались і в численні формування, розгортаючи тривалі наступальні та облогові дії. Особливо значні гайдамацькі повстання 1734 і 1750 рр. охоплювали не лише Київщину та Поділля, а й Волинь, Білорусь, Галичину. Найвищого розмаху гайдамацький рух набрав під час масового повстання 1768 р., відомого під назвою Коліївщина.

М. М. Павлюк

Подається за виданням: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2001 р., т. 1, с. 128 – 190 (канонічний текст), с. 450 – 526 (варіанти), с. 635 – 675 (примітки).