2

Тарас Шевченко

Не описуватиму вам ані господині, ані господаря, бо під час нашої авдієнції надворі було майже темно, через те й неможливо було роздивитися подробиці. Адже як би прехороше не була намальована картина взагалі, та коли маляр зневажив подробиці, дак картина його буде тільки ескізом, і справдішній митець та знавець подивиться, покива тільки головою, та й відійде, зітхаючи до портретів Зорянки [17], чаруватися гербами, що з убивчими подробицями намальовані на гудзиках якогось там «віц-мундира».

Аби втекти «помаванія глави» митця та знавця скінчених картин [18], обмежуся я тільки першим враженням, що є, на думку психологів, найважливіша риса до змалювання вдачі.

Перше враження, яке зробила на мене господиня, було як-найприємніше враження, а господар – навпаки. Та це, може, пучка лівої руки, так ласкаво простягнена до мого приятеля, спричинила неприємне враження.

Веселий натовп гостей повагом рушав до будинку, що вже був пишно освічений у середині, а на терасі між розкішними квітками та цитриновими деревами ще-тільки розвішувано різнобарвні ліхтарики.

Як тільки господар із господинею ступили на терасу, коли це орхестр кріпаків гримнув славутний марш із «Вільгельма Телля» [19]. Після маршу, не переводячи духу, зараз полонез, – і почався бал у всій своїй величі.

Якийсь учений муж, здається, барон Боде, поїхав із Тегерану до руїн Персеполя [20] й досить докладно описав свою подорож аж до самісінької долини Мардамт; побачивши ж величні руїни Персеполя, промовив: «Багато мандрівців описувало ці славутні руїни, через те мені тут нема чого робити.»

Те ж можу сказати й я, дивлячись на провінційний бал, хоч моя подорож не мала на меті опис провінційного бала й не була сполучена з такими труднотами, як ота подорож із Тегерану до руїн Персеполя, та й порівняння, по правді кажучи, роблю я зовсім надзвичайне; але… що маю діяти, – що під руку піймалося, те й смали.

Прочитайте яку-небудь повість сучасної московської белетристики; всюди стрінете описи, як не столичного, то вже доконечне провінційного бала і, певна річ, із різними додатками щодо вбрання, та манір, і навіть самих фізіономій, наче натура на провінційних левів та левиць особливі форми робила. Дурниця! Форми ті ж самісінькі, і коли вже є між ними різниця, дак це тільки така, що провінційні льви і львиці, нема що й казати, верткіші від столичних. Цього, скілько мені відомо, описувачі провінціальних балів не спостерегли.

Значить, описано всі балі, починаючи від бала на «Фрегаті [21] Надія» до московської «пірушки» на німецький, зразок, де устьсисольські «ребята» трошки попустували.

І щодо провінційного бала я можу сказати сміливо, що мені цілком нічого робити, хіба тільки любуватися свіжими, здоровими личеньками провінційних красунь.

Одне мене трохи здивувало на цьому балі: саме те, що не видно було ані одного мундира, дарма що у Прилуцькому повіті стояв стрілецький батальйон. Не розуміючи цієї причини, звернувся я до свого Вергілія. Вергілій мій саме тоді виробляв у кадрилі «па» найкласичніщим робом. Терпляче дожидав я кінця останньої фігури кадрилі, а тим часом розгадував це питання різними. вгадками. «Може», міркував я, «вони теє… ? – Але ж ні, ця річ належить більш гусарам і взагалі кавалерії, вони ж – піхота, та ще й з ученим кантом. Ні, тут щось та не теє… Саме тоді кадриль скінчився: спотілий мій Вергілій підійшов до мене:

– А що, як витанцьовуєм? – промовив він, утираючись.

– Нічого, добре, – відповів я.

– А от що, – промовив я до його майже нишком: – чому це немає на балі військових?

– Та їх ніде не приймають, тим паче у такій господі, як господа нашого Амфітріона [22].

«Чудно», подумав я й, подумавши, спитав:

– А панночки нічого?

– Зовсім нічого!

Враз заграли вальса, і ментор мій завертівся з якоюсь привабливою брюнеткою. А я, пропхавшись якось поміж глядачами, цебто, слугами, що стояли юрбою біля розчинених дверей, вийшов на терасу та й думав про те, як

«Мы подвигаємся заметно…» [23]

Бал завершили найрозкішнішою вечерею, і не покропили її, не запили, а справді залили шампанським усіх назвищ. Мене аж ужахнула така пиха.

По вечері Амфітріон запросив до «гросфатера» [24], що й прийняли гості з превеликою радістю. «Грос-фатер» почався й тягся з сільською простотою аж до схід сонця.

Красуні, особливо красуні на зразок героїнь небіжчика Бальзака [25], цебто, красуні не першої свіжості, не раджу вам танцювати до схід сонця! Влада, яку маєте ви над нашим бідним серцем при сяйві свічок, зникає при сяйві сонця і привабливість, що навіваєте ви за час ночі, заміняється якимось гірко-неприязним почуттям, схожим на нуду. Але ви, роздратовані зажерливістю глитати наші бідні серця, не спостерігаєте, як наближається день, і ваше могутнє панування зникає, наче той прозорий туман, що розстилається над болотом.

Так міркував я, лишаючи веселий, простий «грос-фатер» і продираючись поміж дубами до нашого табору (гості мали помешкання не в будинках; кінець саду напиналось декілька шатрів, що й значило табір, або краще – циганський табір). Наближаючись до шатрів, що вилискувались на темному рясті, почув я, на превелике диво, в одному шатрі пісні й регіт. То були друзяки-чаркуни, що проміняли світову суєту на самітність, скажеш – повну вже самітність. Якось пропхався я до свого шатра, перемінив нашвидку руку фрак на блузу та й сховався в кущах ліщини.

Я не знав, що сумежно зі садом був ставок, то мені здалося чудним, коли густе темне гілля ліщини почало визначатися на білому полі. Вийшов я на поляну й побачив озеро в усій його красі; з берегів посхилялись до його старі берести та мальовничі верби. Чудова картина! Вода й не колихнеться, – суще дзеркало, і верби-красуні ніби попідходили до його купками налюбуватися зі свого розкішного широкого гілля. Довго стояв я на одному місці, причарований цією дивною картиною. Мені здавалося гріхом зрушити хоч малесеньким рухом цю врочисту тишу святої красуні – природи.

Поміркувавши, я зважився таки на цей гріх. Мені прийшло на думку, що не погано б було впірнути разів зо два або зо три в цьому. чарівному озері. Зараз я це й зробив.

Після купання мені стало так легко та радісно, що я двічі почув красу пейзажу й наважився раювати з його до сходу. Задля цього сів я під розлогим берестом та й віддався солодкому оглядуванню чарівної природи.

Недовго тяглось одначе моє оглядування. Я притулився до береста та й спокійнісінько собі заснув. І наснилася мені та ж таки радісна картина з додатком бала, і тільки чудно – замість звичайного вальса, ввижався мені відомий малюнок Гольбейна [26]: «Танок смерті».

Мари мої порвав голосний жіночий регіт. Розплющивши очі, побачив я жваву зграю німф, що хлюпалися й цокотіли в воді, і мені, хоч-не-хоч, довелося грати роль цікавого Актеона-пастуха. Я одначе незабаром, опам’ятався і сховався в кущах ліщини.

Об одинацятій годині ранку дзвоном оповістили нежонатих гостей, що чай готовий (жонаті гості втішалися ним по своїх номерах). На цей радісний благовіст гості сипнули зі своїх самотних притулків до пишної тераси, що була оздоблена столами з чайними приборами й кількома пузатими самоварами та кофейницями.

Не встиг я скінчити другу чашку ясно-брудастого сиропу з вершками [28], коли це гримнув вальс, і крізь відчинені двері побачив я кілька пар, що вертілися по салі. «Ну, й коли вони накрутяться?» подумав я і, сходячи з тераси, зустрів свого Проспера [29]; він сказав мені нищечком, що сьогоднішній вечір почнеться концертом; цьому зрадів я немало, хоч, по правді кажучи, багато й не сподівався я від нього. Одначе я помилився.

Незабаром після вечірньої прогулянки гості зібралися, хто в чім попало, цебто, хто в сюртуці, хто в пальті, а хто тримався «доброго тону» або корчив зі себе англомана, ті прийшли у фраках; про вбрання ж жіноцтва нема що й казати. Це вже цілий усесвіт відає, що ні одна жінка, яка б красуня вона не була, не задумається разів із двадцять на день перемінити своє убрання, коли має на думці зустрінути юрбу, хоч навіть потороч, аби не своєї породи. Прошу не гніватися, мої любі читачки, це не є вигадка, а певний факт.

Гості зібралися й посідали, певна річ, з деяким розбором: що більше, висунулось наперед, а дрібнота (в тому числі й ми, Господи покрий нас) примостилася по кіосках, у темряві, поміж колонами. Як тільки все впорядкувалося, з’явився на підвищенню, на зразок сцени, звільнений із кріпаків капельмайстер, досить грубий із постаті і з чисто лакейською пикою.

– Ученик славетного Шпора [30], – шепнув хтось побіля мене.

Ще мить, – і гримнула «Буря» Мендельсона [31], по правді казати, гримнула і гриміла досить гарно. Мене не на жарт зачепила віолончеля. Віолончеліст сидів ближче інших музиків до авансцени, неначе на показ (що дійсно й було так).

Це була молода людина, бліда та сухорлява, – усе, що я міг забачити з-поза віолончелі. Соло свої він віддав із таким чуттям та мистецтвом, що хоч би й самому Серве [32], так не сором. Мене здивувало одне – чом йому нема оплесків. Починати ж самому мені – не личило. Який із мене суддя, та й що за гість із мене? Бог зна що, Бог зна й відкіль. Що скажуть гості першого розбору!

Тим часом «Буря» скінчилася, і я почув промовлену в півголосу похвалу артистові:

– От так Тарас! От так молодець! Не дурно побував аж ув Італії!

Поки орхестр ладнався, встиг я довідатися від сусіди дещо про цікавого мені артиста. Почалася увертюра з «Преціози» Вебера [33], і я, навдивовижу, побачив віолончеліста зі скрипкою в руках майже рядом із капельмейстером, і тепер можна було його краще роздивитися.

Це була молода людина трохи більш двадцяти років, струнка та граціозна, з чорними живими очима, з тонкими губами, що ледве осміхалися, з високим блідим чолом, – одне слово, це був джентельмен першої породи і, треба додати, найсимпатичнішої породи.

Коли він скінчив арію «Преціози», я не втерпів, – закричав «браво!» і, що сили було, почав плескати в долоні. Всі подивилися на мене, певна річ, наче на божевільного. Про те ж я не злякався і все ляскав та кричав «браво», поки, нарешті, волові очі самого господаря не примусили мене схаменутися.

Орхестр знов ладнався, та я, не сподіваючись почути щось кращого, вийшов зі салі в сад. Тиха та спокійна була місячна ніч. Вештався я біля будинку недалеко, й до мене долітали з хаосу згуків чудові згуки віолончелі або скрипки. Постать смутного артиста, з його меланхолійною усмішкою, носилася ніби жива переді мною.

«Де я бачив його? Де я його зустрічав?» – питав я. сам себе й, після довгого напруження нам’яти, згадав, що бачив його в час обіду за стільцем самого господаря з рукою, що була обгорнута серветкою.

Трохи не зомлів я від такого відкриття.

Музика затихла, і я пішов стежкою по-через леваду до старосвіцьких таємних дубів. Трохи пройшовши, почув я за собою тихий шелест ступнів; озирнувшись, пізнав я віолончеліста, що слідкував за мною. Я звернувся був до його з питанням, але він попередив мене, вхопив мої руки і притис їх зі слізьми на очах до своїх уст.

– Що це ви? Що ви? Що з вами скоїлося? – питав я його, силкуючись визволити руки.

– Дякую вам, дякую! – казав він нишком.

– Ви, ви одна, єдина людина, що слухала мене й розуміла мене.

Сльози не і дали йому говорити далі. Я мовчки взяв його під плече й довів до лавки з дерну, що була змайстрована навколо вікового розлогого дуба.

Довго сиділи ми мовчки, нарешті, він промовив:

– Ви дуже до мене ласкаві!

В цю мить роздався голос, що гукав на його.

– Ходіть до виноградної альтанки, промовив він, устаючи, – Цю ж мить я прийду до вас.

І він швидко пішов геть. Дивлячись у слід його, я думав: ось натхнений мінезінгер [34] XII віку. Одначе, як недалеко відійшли ми від благородних лицарів, розбишак того оплаканого часу. А просвіта йде собі вперед широкими ступнями…

Примітки

17. Зорянко – московський маляр.

18. себто: похвали (патенту на знавця), що добре розбирається в малярстві.

19. «Вільгельм Тель» – відома опера (найкраща) італійського композитора Джоакіно Россіні (1792 – 1868); опера ця дуже драматична, чудово відповідає самому сюжетові, переказові про мистецького стрільця, що влучає яблуко на голові власної дитини.

20. Тегеран – головне місто Персії; Персеполіс – колишня столиця тої країни, з неї тепер тільки руїни; місто лежало на півдні Персії, в теперішній провінції Фарсістан (колишня: Персида). Барони Боде – з франкського роду, та після французької революції перебралися до Росії, прийняли рос. підданство й одержали великі маєтки.

21. Фрегат – корабель із вітрилами.

22. Амфітріон – багатий чоловік, що любить гостити в себе багацько людей (назва взята з комедії французького поета Молієра під тим самим заголовком; у II акті, 5 ява, 8 рядок – дається там іще пояснення Амфітріона.

23. ми йдемо очевидячки вперед

24. грос-фатер – старовинний німецький танець, його танцювали співаючи (його назва від перших двох слів пісні); в пісні дві мелодії: одна повільна, друга на 2/4.

25. Оноре Бальзак (1799 – 1850) – славний французький повістяр – батько реалістичної школи у французькому письменстві; його повісти виявляють вірний образ життя сучасного йому французького громадянства. Своїми подробицями й описами якнайбільших дрібниць нагадує його потрохи наш Нечуй-Левицький.

26. Ганс Гольбейн (1497 – 1543) – один із найбільших німецьких артистів, маляр і рисівник. Рисунок «Танець смерті», на якому поміщено 58 осіб, відноситься до р. 1526. Відомі його портрети й малюнки мадон.

28. вершки – солодка сметанка

29. Проспер – щасливець, назва із французьких комедій.

30. Людвіг Шпор (1784 – 1859) – відомий німецький скрипаль і композитор – написав школу на скрипку й кілька опер; був директором театру у Франкфурті над Майном.

31. Ф. Мендельсон-Бартольді (1809 – 1847) – визначний німецький композитор (з жидівського роду) і диригент, автор багатьох сонат і концертів, написав музику до творів Софокла (хори).

32. Адрієн Серве (1807 – 1866) – славний віолончеліст, був професором брюсельської консерваторії й писав дещо на віолончель; зі своїми концертами їздив по Лондоні та Парижі, і в 1839 р. відвідав і Петербург. У Росії бував і пізніше в 1841, 1843, і в 60-роках XIX ст.

33. Карл Марія Вебер (1789 – 1826) – славний німецький композитор, який повів німецьку музику на німецький національний шлях і німецьку мелодію довів до великого артизму. Його опери: «Вільний стрілець» (Freischütz), «Оберон», «Преціоза» (до слів Вольфа), «Евріанта» – й досі тішаться великим успіхом. Цікаво, що в його операх не все ще – спів, в ще й звичайні розмови, як ось ув оперетках тепер.

34. Мінезінгери – середньонімецькі народні співці, що вихвалювали у своїх піснях любов.