Шевченко й українське письменство
Сергій Єфремов
Як починаєш досліджувати якого-небудь українського письменника, а надто давнішої початкової доби, то звичайно з першого ж разу натрапиш на неминучі питання – через віщо він зробився українським письменником, що його привело до цього, як він ставився взагалі до українського питання, скільки свідомості в його стосунках, як і в тому, що він пристав саме до українського, а не якогось іншого письменства? Прикладати оці питання до діячів у тих письменствах, до яких приводять широкі шляхи загального признання – річ цілком зайва й непотрібна, бо там і вагання не може бути, якою письменникові мовою писати. Чоловік там пише тією мовою, яку чує кругом себе й якої вживає все культурне і некультурне громадянство; він має безліч попередників перед очима й так само, не роздумуючи й не вагаючись, ступає на уторований шлях, прибираючи думки свої в одежу слова, як пташка заводить свою з дідів-прадідів звичну й рідну мелодію. Вибирати бо йому нема з чого.
Зовсім інакше стоїть справа в тих письменствах – а до їх належить і українське – які ще не придбали собі загального признання, про які навіть у самих працівників, що до них рук своїх докладають, часто думка хитається; до яких провадять вузенькі й перешкодами зарослі стежки, а одбивають потужні й міцні традиції. Тут чоловік, що бере перо в руки, одразу стає на роздоріжжі: одну мову чує він з уст широких мас народних, друга промовляє до його з сторінок книжок, газет та інших органів, що витворено для ширення людської думки, а також од тієї частки громадянства, що носить на собі печать освіти, науки і взагалі культурності. Одна мова знаменує собою нібито темноту, неуцтво, мужицтво, друга – освіту, культуру, панство; за однією не стоять ніякі здобутки генія людського, за другою – густі лави більш-менш талановитих працівників…
Як же писати, якою мовою говорити до читачів? – таке питання, що властиво значить, де письменник має собі читачів шукати – одразу стає перед письменником з такої мужицької нації. Чи мовою широких, але темних мас – чи невеликої горстки, зате з репутацією й традиціями культурного притулку? Куди свій хист нести, знання та думки? Кому своїм пером послужити?… І така вже сила виховання, традицій, утоптаних шляхів, загального голосу – всього, словом, складу життя, що здебільшого питання розв’язується на користь пануючого, як що так можна сказати, письменства. Адже ж не дурно сказано, що «имущему дано будет и приобрящется, у неимущего же отымется»…
Сила та часто переважає навіть тоді, коли чоловік щиро хоче більшості служити, але не розваживши добре, що не тільки світу, що у вікні – опиниться, бува, якраз серед меншості з репутацією культурності, бо думає, що тільки сюдою проходить шлях для культурності взагалі. Це така у нас звичайна, мовляв, світова річ, що ми вже й дивуватись перестали. Навпаки – далеко більше дивуємось, коли наперекір усім згаданим обставинам письменник стає таки на шлях безпосередніх зносин з тим, що стоїть за маленьким віконцем культурної горстки – з широкими народними масами, і нам цікаво знайти ту силу відпорну, що виявила себе дужчою од згаданого складу життя, переборола всі обставини, пустивши письменника не по лінії, мовляв, «наименьшего сопротивления», а якраз у другий бік, де «сопротивления» того найбільше буває, а догідних, сприятливих обставин – найменше.
Якщо добре розмірювати, то й у цьому виборі виявляється вже деяка свідомість письменника: він бо має змогу пристати до більш розробленого письменства, але не зупиняється перед усіма невигодами, аби тільки безпосередньо працювати на користь народних мас. Та це не показує ще міри його свідомості. Адже можна, як кажуть росіяне, «баловаться пером» і можна письменство поставити за справу цілого життя свого; можна, задовольняючи сучасні поточні потреби письменства, не уявляти собі дальшої мети й можливого його розвитку і можна охоплювати широкі перспективи не тільки ближчих моментів, а й на потомні часи протягувати свої заміри. Так само й щодо мови.
Письменник може вибрати мову простого народу не з великої свідомості, а просто через те, що так йому зручніше, способніше свої думки висловляти або цікавіше мати діло якраз з такими читачами, а не з іншими; але він може виходити думкою й поза межі цих практичних міркувань, може підійматись до майбутніх часів, керуватись бажанням дбати про розвиток рідної мови та письменства й свідомо цій меті служити. Питання про міру свідомості, про її висоту мені й здається найцікавішим, коли ми підходимо з дослідами до якого-небудь з наших письменників початкової доби.
Надто це питання цікаве, коли мова мовиться про такого гиганта поезії, як Шевченко, і тим більше, що вороги українського письменства раз-у-раз тикали й тикають нам у вічі російськими писаннями нашого Кобзаря, виставляючи це за доказ, що йому було мало не однаково, якою мовою писати, бо, мовляв, найбільш інтимні свої твори, як щоденник, або такі великі обсягом праці, як повісті, він писав мовою російською. Правда, тепер, коли багато темних перше пунктів у життєпису Шевченка вже вияснено, ми безпечно можем полишити всяким «астрономам», як от д. Флоринський напр., з усієї сили доводити, що їхнє сонце кругом їх ходить.
Факт бо навіки лишиться фактом і ніякими найпалкішими доказами його не випалиш із нашої свідомості, що мало не всі російські твори Шевченка і щоденник теж, написано на засланні, в неволі, коли писати українською мовою – тією самою, що писав він ті «возмутительные и пасквильные сочинения», за які приймав кару – йому було заборонено, а дозволено тільки по-російському, та й то під доглядом офіцера [3].
Вже одно це показує, скільки ваги можна надавати російським писанням Шевченка, як доказові його нібито байдужості до того, якою мовою писати. Але ми маємо й безпосереднє посвідчення самого поета, чому він навіть листи до приятелів почав був одного часу писати російською мовою.
«Рад бы я, – одписує він до Сераковського на його українського листа, – отвечать тем же сердцу милым словом, но я так запуган, что боюся родного милого звука» [4].
Коли до цього додати, що не вважаючи на ввесь страх, який нагнали на його жандарми, Шевченко навіть тоді, ховаючись по бур’янах, усе-таки «мережав» свою захалявну поезію рідною мовою, то можна вважати це питання зовсім скінченим. І хоч біографічні дані не виясняють нам до ладу, чому Шевченко почав писати українською мовою, що саме подіяло так на його, але його твори зате показують, з якими думками почав він орати облоги рідного письменства, на якому ступені свідомості він стояв тоді й опісля. В йому з самого початку [5] його діяльності ми бачимо свідомого працівника, що добре знав, що робить, уявляв собі всю вагу й силу рідного слова в письменстві, вбачаючи для його в будуччині широкі й плодючі перспективи. Як геніальний майстер слова і знавець людської душі, Шевченко насамперед добре взагалі тямив силу натхненного поетичного слова і секрет його величезного впливу на серце людське. Про пісню пише він:
Слова та голос – більш нічого,
А серце б’ється, ожива,
Як їх почує.
Як такий самий знавець народних мас, не менше тямив Шевченко вагу слова й для життя цілого народу, – принаймні я не знаю, щоб інший хто дав отаку чудову ілюстрацію до давнього «В начале бе слово», з такою силою змалювавши вагу того слова для цілих народів, як Шевченко в оцих віршах:
Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло них
Поставлю слово («Подражаніє 11 псалму»).
Слово, живе народне слово – як нерв духового життя народу, як шлях до поступу, до визволення з кайданів людської думки й духа, а через те й тіла – таку величну призначає Шевченко роль рідному слову. Відповідно до цього не малу вагу наділяє він і робітникам того слова – поетам рідного краю. І надто характерно для Шевченка, що з самого початку, скоро виступив він на ниву письменства, образ поета він уявляє собі не інакше, як у національному вбранні – в образі українського кобзаря.
Його «старий та химерний» Перебендя (написано р. 1839) – типовий український кобзарь, зразок тих мандрованих рапсодів, що в давні часи були заступниками поезії на Україні. І кобзарь у Шевченка являється справді народнім поетом, який то співає про минулу славу й волю та всякі пригоди («Тарасова ніч», «Невольник»), то надихає на славні діла і вливає відвагу в душу («Гайдамаки»), то розважить своїм мудрим словом, то цікавим оповіданням потішить («Черниця Мар’яна»), – одно слово:
Розказали кобзарі нам
Про войни і чвари,
Про тяжкеє лихоліття,
Про лютії кари,
Що ляхи вам завдавали, –
Про все розказали («Іржавець»).
Або ще як отой Перебендя –
На «Горлицю» зверне;
З дівчатами на вигоні
«Гриця» та веснянку,
А у шинку з парубками
«Сербина», «Шинкарку»,
З жонатими на бенкеті
(Де свекруха злая)
Про тополю – лиху долю,
А потім – «У гаю».
На базарі – про «Лазаря»,
Або, щоб те знали,
Тяжко-важко заспіває,
Як Січ руйнували.
Словом, кобзарь у Шевченка – поет у повному цього слова розумінні, який одбиває в своїх співах усе народне життя з його радощами й горем і кожному гурту з громадянства дає те, що йому потрібно. Звідси його популярність між людьми, звідси й та пошана, з якою його всюди стрівають.
Перебендя старий, сліпий –
Хто його не знає?
Він усюди вештається
Та на кобзі грає.
А хто грає, того знають
І дякують люди:
Він їм тугу розганяє,
Хоч сам світом нудить («Перебендя»).
Не диво після цього, що Шевченко і на свою діяльність дивиться, як на свого рода кобзарську, не дурно ж бо й книжці своїх поезій він прибрав заголовок «Кобзарь»: роль цього народного співця – заступника та виразника життя широких мас народних – здавалася йому надто великою, почесною та відповідальною, щоб він міг її від себе відкинути. І от, прийнявши на себе кобзарсько-поетичну місію, Шевченко вже зовсім свідомо віддає свою працю на те,
Щоб наша правда не пропала,
Щоб наше слово не вмирало («Марку Вовчку»).
Бо коли однаково поетові, байдуже про своє особисте щастя, то тяжким у його стогоном виривається думка про гірку долю та лихо, що посідають рідну землю:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять лукаві, – і в огні
Її окраденую збудять…
Ох, не однаково мені! («Мені однаково»).
Поставивши на сторожі коло «окраденої» батьківщини рідне народові слово, на його поет покладає свої надії на відродження рідного краю:
Може викую я з його
До старого плуга
Новий леміш і чересло («Чигирин»)
на тяжку працю задля добра свого народу й для розвитку його сили та хисту на полі українського письменства.
З такими вийшовши думками на працю, Шевченко, певна річ, повинен був зовсім свідомо озиватися на події в нашому письменстві. Правду кажучи, українського письменства, як більш-менш повно і всіма сторонами в художніх творах показаного життя, тоді ще не було. Було кілька більш або менш талановитих письменників, що в їхніх творах тоненькою, але живою цівкою позначалися вже ті течії благотворні, що незабаром, найбільше в творах самого ж таки Шевченка, обернулися в широкі й могучі джерела справжнього письменства, яке відбиває в собі життя в усіх його проявах і само робиться його неподільною часткою серед культурного громадянства.
Твори попередників і сучасників Шевченкових – Котляревського, Гребінки, Боровиковського, Артемовського-Гулака, Квітки, Кухаренка – були відомі йому так добре, що напр. «Енеїду», як це видно з Шевченкових повістей, він знав мало не всю на пам’ять. З деякими з цих письменників, а також з Кулішем, Костомаровим, Максимовичем, Бодянським, Марком Вовчком та ін. на грунті спільних літературних інтересів у його зав’язалися дружні зв’язки й щире товаришування.
Так само дуже цікавився Шевченко історією України й на його творах безперечно відбилася знайомість з працями Бантиша-Каменського та Маркевича, а також – з знаменитою «Историею Русов» псевдо-Кониського, що ходила тоді по Україні в численних списках. Яку живу й свідому брав Шевченко участь у літературному житті українському, видко з кількох епізодів із того життя, що позначилися й на творах нашого Кобзаря.
Року 1838-го, коли для геніального кріпака зійшло сонце волі й уперше його «обняла и приласкала» «украинская строгая муза» [6], саме того року помер батько нової української літератури, Котляревський. Шевченко з приводу цієї події пише відоме «На вічну пам’ять Котляревському». Вже одно те, що він поспішився озватися своїм словом на таку голосну в літературному житті України подію, показує, що він того життя пильнував і увійшов до його свідомим членом. Та ще виразніше за це промовляє зміст присвяченої пам’яті першого поета українського поезії. По смерті Котляревського рідне письменство здається Шевченкові посиротілим, як одиноке на калині гніздечко, звідки, не знать куди, вилетів соловейко, покинувши його вітрам та негоді на втіху…
Недавно, недавно у нас в Україні
Старий Котляревський отак щебетав;
Замовк неборака, сиротами кинув
І гори, і море, де перше витав,
Де ватагу пройдисвіта
Водив за собою.
Все осталось, все сумує,
Як руїни Трої.
Так, письменство осталось сиротою, але праця письменника не пішла марно, слід його не загинув і поет прочуває, яка чекає доля творця нашого письменства за його велике діло, що полишив він у спадщину потомним поколінням. Правда, все сумує, – каже поет,
тільки слава
Сонцем засіяла;
Не вмре Кобзарь, бо навіки
Його привітала.
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть.
У цьому літературному епізоді звертають на себе увагу дві риси. Насамперед – оте надзвичайно вірне чуття, з яким Шевченко зумів угадати й формулювати заслугу Котляревського в тому, що він
Всю славу козацьку за словом єдиним
Переніс в убогу хату сироти.
Далі – погляд на будущину. Так говорити, таким словом ушанувати письменника могла тільки та людина, що зазирнула глибоко в майбутність, бачила там широкі простори для рідного письменства й певна була, що й воно житиме і цвістиме,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє.
Для характеристики Шевченка поезія «На вічну пам’ять Котляревському» має надзвичайно велику вагу, показуючи, з яким багажем думок, з якою мірою свідомості щодо рідного письменства вийшов Шевченко на свою працю. Звідси ми бачимо, що Шевченко перед рідним письменством одразу ставить і глибокі завдання – нести світ «в убогу хату», і широкі перспективи – розвиватися в безмежному ході віків, а без виразної свідомості, без глибокого обміркування на таку позицію стати не можна.
І ще одна характерна рисочка в стосунках Шевченка до Котляревського: тепер, на світанні своєї літературної слави, безпосереднім чуттям своїм він зумів далеко глибше й справедливіше оцінити заслугу батька українського письменства, ніж пізніше, коли спізнавшися з Кулішем та певно й не без його впливу, завважає, що «Енеїда», мовляв, добра, «а все-таки сміховина на московський (?) шталт» [7].
Правда, увага ця, як видко з тієї ж передмови, виросла у Шевченка на грунті зовсім справедливої думки, що «Енеїда» не вичерпала всього життя українського народу й не може бути єдиним зразком для українських письменників. В історичній перспективі, на фоні сучасності, для якої українська мова здавалась тільки на «сміховини» й здатною, це справді надзвичайно цікавий погляд, бо показує, що й теоретично Шевченко не зв’язував себе ніякими шаблонами та уторованими шляхами.
На фоні тієї же самої сумної сучасності одбувся й другий епізод літературного характеру в діяльності Шевченка. Зайва тут річ торкатись тієї безнадійної картини, на яку давала блискучий матеріал Україна 1830 – 40-х років. Минувшина – перейшла навіки, сьогочасність – темної ночі темніша, а майбутність – без жодного просвітку. Останні недогризки колишньої автономії, старих отих «вольностей», скасовано централізаційною політикою московського уряду.
Народ гнув шию в тяжкому ярмі, у кріпацтві, а культурні верстви давали з себе одним лицем зрадників та перекінчиків, попереходивши до пануючих націй – то спольщившись, то змосковившись – і канчуками забивали все, що було ще живого серед народу. Старі форми життя у-явки вимирали, нові такої ще не здобули сили, щоб повести за собою численні маси народу. Здавалося, Україні, як нації, прийшла остання пора, що для неї все пропало і виглядів та надії на краще життя бути не може. На Україні того часу, як писав Шевченко, одні тільки пороги «ревуть-завивають», що
Україна – навіки,
Навіки заснула («Гайдамаки»),
та «могили з буйним вітром в степу розмовляють» на такі ж самі похоронні теми:
Було колись, минулося,
Не вернеться знову («Маркевичу»).
Просто дивно, як повелось було тоді серед українського громадянства «кладбищенство», мовляв дотепним терміном Помяловського. Навіть етнографи, як напр. Лукашевич, цікавились українським народом, тільки як «исчезающей нацией», і поспішалися позаписувати хоч дещо з його духового надбання, поки воно не вимерло й не зникло зовсім. Було це повсюдним голосом, що все лишилось позаду – «скрізь могили стоять та сумують» – а напереді… що може бути напереді у народа без будучини, якого все життя сконцентровано в тих численних могилах, в яких поховане лежить минуле?
Не вернеться воля,
Не вернеться козаччина,
Не встануть гетьмани.
Не покриють Україну
Червоні жупани, –
Обідрана сиротою
По над Дніпром плаче;
Тяжко, важко сиротині,
А ніхто не бачить,
Тільки ворог, що сміється –
так сформулював Шевченко той «кладбищенский» настрій загального зневір’я й утрати всяких надій на відродження. Але серед такого розпачливого становища поет знаходить рятунок; проти радощів «ворога, що сміється», проти торжества тодішніх переможців виставляє він нову зброю і гордою надією на перемогу лунають енергічні слова:
Смійся, лютий враже,
Та не дуже, бо все гине –
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
За нову оту зброю на ворога-переможця стане – «наша дума, наша пісня».
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови –
вона проте «не вмре, не загине», не одпаде з минулими формами державно-громадського ладу, а зробиться тією підвалиною, що на ній виросте й міцно збудований запанує новий лад, нова слава:
От де, люди, наша слава.
Слава України;
от де й надія на рятунок цілій нації од наглої смерті. І як недавно ще тужив наш поет над померлим Котляревським, так тепер обертається він до живого тоді письменника українського, старого Квітки, з палким закликом до літературної праці, з благанням співати людям і про минуле, і про сучасне на втіху та науку рідному краєві, –
щоб нехотя
На ввесь світ почули («До Основ’яненка»)
той голос воскреслого народа. І що заклик Шевченка не пролунав «гласом вопіющого в пустині», доказом було те величезне враження, яке його «Кобзарь» справив на Україні.
«Як почали (ваші) вірші читати, – , – волосся в мене на голові, що вже його і не багацько, та й те навстопужилося, а біля серця так щось і щемить, ув очах темніє… Дивлюсь – жіночка моя хусточкою очиці втира.. Я його («Кобзаря») притулив до серця, бо дуже шаную вас, і ваші думки кріпко лягають на душу» [8].
Та ще більшим на це доказом служить викликаний «Кобзарем» літературний рух на Україні та голосна, «на ввесь світ», популярність, яку здобув собі Шевченко. Тільки з його почавши, українське письменство на твердий стало грунт, вибралось на правдиву тропу й зробилось справжнім письменством, одбиваючи в собі життя і потреби широких мас трудящого народу. Думки нашого Кобзаря зробились літературною програмою цілих поколіннів, що виступали й виступають на працю під його безпосереднім впливом, і – можна думати – впливу того ще на довго стане…
Отакий маючи ясний погляд на рідне письменство, бажаючи йому дійти до найвищого ступеня в розвитку, Шевченко не міг не озиватися й на ті голоси, що йшли з табору ворогів українського руху й були тоді пануючими в російському письменстві. З легкої руки знаменитого Белінського багато значніших заступників навіть поступового російського громадянства та письменства дивились на український літературний рух, як на невдатну, зайву, а то й шкідливу спробу воскресити штучним способом те, що навіки померло і не може розцвісти знову, а на українських письменників, як на химерних фантастів, що й сами не знають, чого хочуть.
«Москалі зовуть мене ентузіастом, сиріч дурнем», – пише в одному листі з тих часів сам Шевченко [9]; «появление «Кобзаря» в печати встречено российскими критиками единодушным глумлением над малорусским языком и народностью» [10], – свідчить один з його біографів. Але це не збило Шевченка з його дороги: попробувавши писати російською мовою, Шевченко ще більше впевнився, кудою мусить пролягати його справжній шлях, і махнув рукою на неприхильників та їхні щирі чи нещирі поради писати російською мовою, – «нехай, мовляв, я буду і мужицький поет, аби тільки поет, то мені більше нічого й не треба» [11].
Але він не міг здержати протесту, коли діло торкалось рідного письменства, – тоді він запалявся непереможним гнівом і не жалував ворога, виступаючи на оборону дорогої справи. З цього погляду надто великого інтересу набирає поетична передмова до «Гайдамаків», написаних року 1841.
Передмова дуже добре показує становище за тих часів українського письменника в Петербурзі серед чужих, часто ворожих російських гуртків, що скоса та згорда поглядають на «мужицького поета». Ці «письменні» та «дрюковані», як характеризує їх Шевченко, люди не крилися з своїми думками про те, що українські письменники повинні занехаяти рідне письменство й обернутись і до панської мови, й до «вищих сюжетів»,
А то дурень розказує
Мертвими словами
Та якогось-то Ярему
Веде перед нами
У постолах.
І знов ті самі докази, що в українському житті – «високі могили – більш нічого не осталось», то й нема на що дбати про таку пропащу справу, яка ні письменству, ні самому поетові ніякої користі не може дати.
Дарма праця, пане-брате, –
Коли хочеш грошей,
Та ще й слави, того дива,
Співай про «Матрьошу»,
Про «Парашу, радость нашу»,
Султан, паркет, шпори, –
От де слава!
Хоч і якою, як на наші часи, дикою здається ця порада, що від неї так і відгонить величним презирством до «громади у сіряках», але тоді такі поради зовсім не викликали поблажливої посмішки. Вони дуже добре одбивали в собі тенденції та настрій по тих письменницьких гуртках, що цілком нехтували життя народних мас, не бачили в йому нічого для себе цікавого, а матеріалу для письменства шукали виключно серед «образованного круга», тобто невеличкої горстки «душевладельцев».
Що це не були жарти, досить пригадати, з одного боку, Белінського з його класичним присудом: «хороша литература, которая только и дышет, что простоватостью крестьянского языка и дубоватостью крестьянского ума!» [12], а з другого – нашого Гребінку, що наслухавшись таких порадників, звівся ні на що над «вищими» сюжетами й занапастив свій хоч і невеликий, але теплий і симпатичний талант, який пробивався в його українських творах. Демократичну душу Шевченкову глибоко обурювали й ображали такі «аристократичні» поради, і він дає влучну одсіч непроханим порадникам:
Правда, мудрі!
Спасибі за раду!
Теплий кожух, тільки шкода,
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею підбите.
Своїм здоровим чуттям та непопсованим розумом наш поет знов глибше й розумніше глянув на завдання письменства, ніж «письменні та дрюковані» заступники інтересів «образованного круга». На його думку, письменство повинно відбивати в собі потреби й настрій якраз не тоненької плівки «командующих» класів, а широких народних мас, що й письменству дадуть здорове зерно, виведуть його з тієї нікчемної позиції, на якій воно служить утіхою – «как летом вкусный лимонад» – небагатьом улюбленцям долі, на почесне становище неминуче-потрібної умови для розвитку народа. Давши кілька картин з того побуту, який рекомендовано йому занедбати, але який – наперекір усім тим принадним порадам – він думає таки «во главу угла» своєї літературної діяльності поставити, Шевченко кінчає:
От де моє добро, гроші,
От де моя слава!
А за раду – спасибі вам
За раду лукаву!
Буде з мене, поки живу
І мертвого слова,
Щоб виливать журбу, сльози («Гайдамаки»).
Не оглядаючись на глум і докори, – «кричить собі: я слухать не буду», – поет іде своїм шляхом. І чуття не одурило його: на цьому шляху він не тільки сам не зблукався, а ще вивів на широку дорогу й ціле письменство за собою: «мертве» слово не тільки його зробило навіки славним, але й рідне письменство поставило на таких високостях, на яких його вже не дістануть поради на зразок тільки що згаданих. Та й самих порадників де далі все менше чути і тепер коли й вискочить з «истинно-русского» табору якась rara avis, якийсь білий крук, то своєю комічною еквілібристикою не спокусить вже більш нікого й не одурить…
До того ж таки питання про рідне письменство Шевченко вертається ще раз у характерній передмові до нового видання своїх творів, коло якого поет заходився був року 1847-го, не задовго перед своїм арештом. На жаль, сподіване видання так таки й не побачило тоді світу, бо й сам автор опинився спершу за гратами Петербурзької цитаделі, а потім і в «местах отдаленных», під червоною шапкою. В цій передмові [13] з епіграфом із Грибоєдова – «Воскреснем ли когда от чужевластья мод?» поет обертається до земляків з гіркими докорами за недбальство до рідного письменства та з палким закликом до роботи.
«До вас слово моє, о братія моя українськая возлюбленная! Великая туга осіла мою душу. Чую, а іноді і читаю: ляхи друкують, чехи, серби, болгари, чорногори, москалі – всі друкують, а в нас ані телень, неначе всім заціпило». Далі Шевченко збиває ті ходячі аргументи «іноплеменних журналістів» проти українського письменства, про які вже була попереду мова, й кінчає передмову закликом до праці «во ім’я матері нашої, України безталанної» [14].
Заклик цей разом з докорами землякам у «Посланії до живих і мертвих», що ви, мовляв,
всі мови
Слав’янського люду,
Всі знаєте, а своєї
Дасть біг –
знов таки показує, з якою свідомістю Шевченко ставився до рідної мови в письменстві. Його здоровий розум органічно не міг терпіти самих платонічних розмов про долю абстрактного слов’янства, коли з тими розмовами не йшла в парі праця на користь конкретного народу, в данім разі свого рідного, українського. Характерно, що якраз Шевченко на товариських зборах Кирило-Мефодіївського братства найенергичніше встоював за думку видавати свій орган між іншим і українською мовою [15], зводючи таким способом абстрактні балачки про служіння інтересам слов’янства з недосяжних високостей на цілком практичний грунт.
Взагалі видання журнала українською мовою було повсякчасною мрією поета; ще раніше, р. 1844, він почав був видавати періодичну «Живописную Украину», до якої текст по українському мали писати Куліш і Бодянський [16], хоча, певна річ, це видання не відповідало його замірам уповні. Мрія про свій журнал не покидала Шевченка ніколи. Коли вийшли Кулішеві «Записки о Южной Руси», то він зараз же подає думку зробити з їх періодичне видання, і взагалі цю справу вважає за «святу». Вернувшись до Петербургу, Шевченко з молодечим запалом та енергією бере участь у всіх літературних планах петербурзької громади, що розвиток рідного письменства поставила за підвалину всієї своєї роботи, гуртом з усіма заходжується видавати журнал «Хату», а коли його адміністрація не дозволила, підготовляє видавання «Основи», в якій вже не довелось йому одначе працювати.
Так само на практичний грунт ставить Шевченко й справу з популярним письменством для народної освіти. На відому «Граматку» Куліша він глянув, як на «перший вільний промінь світа, що може заглянути до здавленої панами голови невольничої» [17], а скоро настала змога і йому самому на тому полі працювати, складає «Букварь для южно-русских школ» (Спб., 1860), маючи на думці скласти ще арифметику, географію, історію України й інші підручники. Йому також належить думка видавати дешеві малюнки, щоб вигнати з межи народа суздальську мазанину. На жаль, більшість із цих планів так планами й остались і вже аж по його смерті де-що було зроблено, поки українського популярного письменства не прибив на цвіту відомий Валуєвський циркуляр з р. 1863-го.
Вертаючись знову до Шевченкової передмови до нового видання його творів, не можна не зазначити того цікавого присуду, що по дорозі робить Шевченко двом українським письменникам.
«Покійний Основ’яненко, – пише він, – дуже добре приглядався на (sic) народ, та не прислухався до язика, бо може його не чув у колисці од матері; а Гулак-Артемовський хоч і чув, так забув, бо в пани постригся».
Знаючи, що виходило з-під пера Гулакового в тих часах і опісля, за часів Кримської війни, не можна не пристати до цієї лаконічної, але дуже виразної характеристики А.-Гулака, що зробив тут Шевченко. Та і взагалі в передмові стоїть він на тій позиції окремого українського письменства, на яку ступив був одразу, скоро починав писати.
«На москалів, – пише він, – не вважайте: нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму; у їх – народ і слово, і у нас – народ і слово; а чиє краще – нехай судять люди».
І «люди» вже свій присуд дали – певне не про те цілком зайве питання «чиє краще», а про те, що «народ і слово» дають такий міцний фундамент для щиро-народного письменства, якого ні цензурами не розбити, ні заборонами та утисками, чи іншими якими заходами не спинити. Як із перелитого посуду мусить через вінці политися, так і народ, що живе своїм життям і має власну мову, повинен і власне письменство витворити. Це елементарна, стихійна, неминуча потреба, якої не уб’єш ніякими заходами й ніякою дорогою не обминеш. І навіть більше: за саму спробу обминути її доводиться приймати кару в образі тих Кирпів-Гнучкошиєнків, тих ренегатів – «землячків з цинковими гудзиками» та «мерзенних каламарів», що сараною налітають на нещасний люд, обсідають його хмарами й, висмоктуючи силу з його та достатки, не дають за це нічого, опріче деморалізації.
Та Шевченкові було вже ясно, що рідне письменство «не вмре, не загине», що процес витверезіння з поголовного зрадництва, який почався вже за його пам’яті, не може припинитись. Факти з історії українського письменства ще за життя Шевченка показали йому це виразно, і він з тихою надією й спокійною душею міг промовити своє «нині отпущаєши» новим робітникам на ниві рідного письменства. «Недавно, – пише він до Марка Вовчка вже на схилі свого віку –
я поза Уралом
Блукав і Господа благав,
Щоб наша правда не пропала,
Щоб наше слово не вмирало.
І виблагав («Марку Вовчку»).
Поет міг склепити свої очі – спокійний і певний за долю рідного письменства, «яко видіста очі» його, що за ним ставала вже до праці фаланга молодих працівників, які справу його життя мали далі провадити й до розцвіту довести. Геній українського письменства не міг, певна річ, угадати, які по його смерті люті часи прийдуть для рідного письменства, в які тяжкі кайдани закована буде та справа цілого його життя, але тепер ми можемо сказати, що його мрія про «думу вольную» – вільне рідне письменство – вже на порозі до свого здійснення…
Я не спинятимусь довго коло того, чим було рідне слово й рідне письменство в особистому житті поета, а надто в тяжких обставинах на чужині, в неволі, – це виходить поза межі мого завдання. Скажу тільки, що досить переглянути його невільницькі плачі на чужині, щоб зрозуміти й оцінити до ладу всю ту величезну вагу, яку мали для поета його словесні «діти» в ті часи, коли, блукаючи понад Аралом, доводилось йому себе потішати:
Не для людей – тієї слави
Мережані та кучеряві
Оці вірші віршую я, –
Для себе, братія моя («Не для людей»).
Легко уявити собі психічне становище поетове в ті аж надто тяжкі часи і роль в йому власних творів. Шевченко сам признається, що йому легшало в неволі, як він працював на рідне письменство; власні поезії, «мов ті діти», надихали радощами самітню душу поетову й одвертали її хоч на часину від нестерпучої дійсності. Це була єдина нитка, що зв’язувала Шевченка з рідним краєм тоді, як усі близькі колись до поета люди, здавалося, забули вже його й одцурались; це була єдина надія на те, що там, куди серце рвалось, його згадають «не злим, тихим словом». Хоч як тяжко поетові було в неволі, хоч які мури стояли між ним та Україною, а все-таки надія жевріла, що
А може тихо за літами
Мої мережані сльозами
І долетять коли-небудь
На Україну і падуть,
Неначе роси над землею,
На щире серце молодеє.
Одна думка про це – і знов душа гартувалась і серце поетове запалювалось бажанням працювати, – мовляв:
Хоч доведеться розп’ястись,
А я таки мережать буду
Тихенько білії листи («Лічу в неволі») –
отими самими «возмутительными стихотворениями», за які відбував тяжку кару поет. Сміливо можна сказати, що з усіх обставин, які зберегли нашого Шевченка в неволі, які не дали йому власною рукою смерть собі заподіяти, або – що, може, гірше – духом занидіти й «гнилою колодою по світу валятись», – на першому місці треба поставити його письменницьку працю. Та й сам поет засвідчив це дуже виразно, обертаючись до музи, своєї «порадоньки святої», з отакими словами:
Мені ти всюди помагала,
Мене ти всюди доглядала;
В степу, безлюдному степу,
В далекій неволі
Ти сіяла, пишалася,
Як квіточка в полі.
Із казарми нечистої
Чистою, святою
Пташечкою вилетіла
І понадо мною
Полинула, заспівала
Ти, золотокрила, –
Мов живущою водою
Душу окропила («Муза»).
Я й трохи не претендую на те, щоб вичерпати ввесь той багатющий матеріал, який свідчить, чим рідне письменство було для самого поета. Для цього довелося б мало не всю оту «захалявну» поезію Шевченка притягти до розгляду, не кажучи вже про листи і щоденник, а на це я тепер змоги не маю. Все ж і з цих коротеньких заміток, сподіваюсь, читач може скористуватися, щоб реставрувати ту психологічну картину життя нашого поета, перед якою з великою пошаною повинен стати кожен, хто розуміє вагу Шевченка в історії людськості й нашого краю зосібна…
Письменство, рідне письменство, для Шевченка не примхою було, не порожньою забавкою, а великим ділом усього життя й не дурно за це діло він приніс таку безмірну викупну жертву, не дурно заплатив за його таку велику ціну, перетерпівши зневагу й глузування, муки неволі та самотності, муштри салдацької й катування. Ці муки його не зламали.
Чому Шевченко почав писати рідною мовою – цього ми не знаємо, та певне й не дізнаємось ніколи про ту безпосередню причину, що дала йому перо в руки й звеліла співати для рідного народу і про його долю. Ми маємо саме оповідання Мартоса про те, як випадком знайдено перші поезії Шевченкові, та воно не вводить нас у таємничу лабораторію, в якій викувано перші зародки Кобзаревих ідей.
Але ми знаємо напевне одно – що на ниву письменства він вийшов цілком свідомим і готовим у своїх поглядах на рідне письменство. Далі ті погляди могли тільки в деталях розвиватися під впливом життя і людей, міцніти й ширшати, прибиратись у більш виразні форми, перетворюватись у практичні заходи. Але основа їх, знов підкреслюю це, міцно була в йому заложена ще тоді, коли він петербурзькими «білими ночами» бігав у Літній сад складати свої вірші, коли задля тих «нікчемних» віршів занедбав був малювання – свій «хліб насущний».
Свідомо зробившись українським, або – як сам каже: «мужицьким» – поетом, Шевченко високо держав стяг рідного письменства впродовж усього життя свого й до могили доніс його, ні разу не схитнувшись і не схибивши з дороги. Цілим життям своїм і діяльністю поет блискучу дав відповідь усім, хто життя українського народу бачить тільки в минулому, й натомісць розкрив рідному народові широкі перспективи майбутнього життя і невпинного простування шляхом поступу.
І як що великий замір нашого поета – викувати з рідного слова «до старого плуга новий леміш і чересло», витворити й до розцвіту довести рідне письменство – справдився, то найбільше цьому сприяла ота ясна, не скаламучена свідомість нашого поета, – свідомість як самої мети, так і шляхів, що до неї провадять…
1907.
Примітки
3. Ол. Кониський Тарас Шевченко-Грушівський, т. 11, Львів, 1901, стор. 100, 113.
4. Твори Т. Шевченка, т. II. СПБ. 1911, стор. 390.
5. Року 1839-го Шевченко пише до свого брата Микити:
«Та, будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по нашому… Нехай ж я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скушно, що я всяку ніч тільки й бачу ві сні що тебе, Керелівку та рідню та бур’яни (ті бур’яни, що колись ховався од школи). Весело стане, прокинусь, заплачу».
І ще аж двічі в тому ж таки листі нагадує Шевченко братові, щоб писав «по своєму», і прикро йому було, як видко з другого листа, що брат – звичайно, малописьменний – одписав каліченою мовою. Див. «Твори Т. Шевченка», т. II, СПБ. 1911, стор. 343 – 344.
6. «Письмо к редактору «Народного чтения». – див. «Кобзарь», СПБ. 1867, стр. 677.
7. Див. передмову до проектованого р. 1847-го нового видання Шевченкових творів – «Кобзарь», Спб., 1907 р. стор. 620. Цікаво порівняти з цим ще згадку про Котляревського, що дав Шевченко в повісті «Близнецы». Уривки з повісти, що торкаються життя першого українського поета, в перекладі на нашу мову надруковано в XI кн. «Л.-Н.-Вісника» за рік 1898.
8. «Основа», 1861, VII, стор. 4 – 6.
9. Твори Т. Шевченка, т. II, стор. 347.
10. Чалий Жизнь и произведения Т. Шевченка. Київ, 1882, стор. 35.
11. Твори Т. Шевченка, т. II, стор. 347.
12. Сочинения В. Г. Белинского, Спб., 1896, т. II стор. 906.
13. До речі – редактор останнього (р. 1907-го) видання «Кобзаря», д. Доманицький, не розібрав, друкуючи передмову, у ній кількох слів, позначивши їх знаком запитання (?). Мені здається, що іниціали Я. С. В. треба читати: «я(к) С(вячена) В (ода)» – заголовок вірша панни Псьолівни, тим більш, що те саме місце в «Былом» (1906, кн. VIII, стр. 3) надруковано так: «я С: В:». Щодо нерозібраного «а нана-зини», то чи не певніше буде, як його прочитати: «а за панщини»? У Шевченка літери б і в, н і п часто одна на одну скидаються. Певна річ, не бачивши рукописа, не буду встоювати, що догадка моя справедлива.
14. Шевченко Кобзарь, Спб., 1907, стр. 619 – 621.
15. «Былое», 1906, кн. VIII, стор. 10. Андрузький на допиті говорив, що
«предположение славянистов издавать журнал на славянских или, но крайней мере, на русском и малороссийском языках с отъездами Шевченки из Киева приостанавливалось; а с возвращением его оживлялось».
Сам Шевченко на допиті казав, що цьому неправда, але зрозуміти легко, що інакше йому було не з руки говорити.
16. Твори Т. Шевченка, т. II, стор. 348.
17. Кобзарь Т. Шевченка. У Львові, 1895. т. III, стор. 150.
Подається за виданням: Єфремов С. Шевченко: збірка. – Київ: 1914 р., с. 58 – 84.