Живе слово
Сергій Єфремов
26 лютого 1861 – 1911 р. р.
Сьогодні великий у нас день на Україні, – день, якого давно вже нетерпляче дожидалася й сподівалась уся свідома Україна. Що року 26-те лютого для кожного українця було тим днем, коли він зазирав у «святая святих» своєї душі й при світлі Шевченкових ідеалів запитував свою совість, чи справдила вона заповіти Великого; кожного року в цей день навіть непритомні на все те, що діється круг їх, прокидалися й обдивлялися кругом, на свої вчинки озираючись, підводили рахунки своєму існуванню, як українців, як синів того краю, що за його свою душу ладен був оддати Шевченко; кожного року 26-го лютого тінь Великого Страдника за народ ставала перед нами, про наші повинності нагадуючи, підтримуючи енергію серед життєвої скрути, докоряючи за неробство, лінощі, зневір’я, оспалість.
День «Тарасових роковин» без жодної змови, а єдино якимось tacito consensu зробивсь у нас справжнім національним святом, коли підводяться підрахунки нашій праці, здобуткам та втратам, коли голосніш озивається в людях їх українська совість, коли сміливіше лунає українське слово на пошану тому, хто рідне слово поклав у міцну основу національного відродження нашого народу, поставивши те слово на сторожі народних інтересів. І цілі десятиліття єдине українське, хоч і сумне, свято єднало й гуртувало людей, збираючи їх усіх коло одних бажань, надаючи їм «думу і волю єдину».
Надто сьогодні. Люди не дурно визначають собі такі дні, в які хоч на мить одну могли б одірватись од темної буденщини й почути себе просто людьми з усім тим, що кожній людині не чуже й байдуже. Це велика психічна потреба, інакше задушитись можна було б серед суєти світової й галасу. І нинішні 50-літні роковини Шевченкової смерті багатьом певне людям дадуть задоволення згаданої психічної потреби – того власного суду над собою, тих рахунків з своєю українською совістю, які назбирались за 50 років, того нарешті перегляду здобутків наших і втрат.
Ми їх тут не будемо робити. Одне тільки на цім місці зазначимо – сподівані роковини настали серед такої громадської атмосфери, яка цілком не сприяє вшануванню пам’яті Великого, як він заслужив того своїми невмирущими ділами. Навіть найобережніші надії не справдилися й по багатьох місцях доводиться людям святкувати пам’ятний день – німуючи, в серцях своїх…
Правда, не самим бенкетуванням гучним одбуваються свята: можна далеко достойніше одсвяткувати їх на самоті з своєю совістю, коли ясно й руба поставити перед нею всі пекучі питання й вирішити їх так, щоб на далі не було вже вагання, а сама тверда непохитність у праці для ідей нашого національного Велетня, Краси і Слави нашого письменства. Чиста бо совість не тільки тим добра, що чиста, а ще більш тим, що це знак виконаної повинності.
Чистої ж перед національною справою совісті бажаємо всім землякам нашим на сьогоднішній день, а надто тим, що святкуватимуть його в серці своїм…
Рівно 50 тому років зложив руки на грудях Великий Кобзарь України. Мов громом пролунала ця звістка тяжка по всьому рідному краю, скрізь витискаючи сльози на очах, приневолюючи болем жалю безмірного стискатись серце. На високих горах, посеред своїх ланів широкополих, поховала Україна «останнього свого Кобзаря і першого великого поета нової великої літератури в Слов’янщині», – поховала того, хто був рідному краєві апостолом добра і правди, ознакою відродження й надією на кращі часи. І якось так сталось, що немов для України сонце зайшло з смертю Шевченка: важка реакція незабаром скувала все, – навіть вирази пошани до пам’яті незабутнього поета; навіть пошматовані думи його зробились книгою заказаною й тільки потай миру могли ширитись серед того народу, якому Шевченко віддав, що кращого в собі мав од матері-природи. І довго в темному схові лежала велика книга любові до людини й тільки останніми була з’явилась часами в повній красі своїй, виблиснувши свіжими, не злинялими фарбами геніального таланту, – та ба: і цим разом не на довго…
П’ятдесят років – хвилина перед вічністю, але великий час у житті людському, а час – це та спроба, яку не багато людей зможе видержати, якої тільки ті справжні генії людськості не бояться, що неокраяною силою своєю переростають віки і всякі межі, звичайним обмеженим людям призначені. Шевченко з цієї спроби давно вже вийшов переможно; особа його, діла і думки належать вічності й тільки один суд тепер для його може бути – суд безсторонньої історії, що чинить не лукавнуючи свої присуди над усіма ділами рук людських.
І на суд історії приніс Шевченко не тільки своє велике, чисте серце, у якого «нема зерна неправди за собою», – приніс він і щось позитивне, те величне діло відродження рідного краю, яке він зміцнив своїми вогневими піснями, той ідеал правди й волі, якому він ціле життя нехибно служив, те вічне вболівання за долю «найменшого брата», що ним до останньої хвилини палало його любляче серце. За свідка перед судом поставив він свого «Кобзаря» і кинута на терези одна ця книга переважила все, що проти автора її могли назбирати сліпа злість, низькоокість та туподумство людські… Присуд історії відомий: геніальний «мужик» український у своєму простому кожусі й смушевій шапці зайняв уже признане місце в пантеоні невмирущих геніїв, де зібрано найкращих заступників людського духу. І не огидним напасникам зіпхнути його з того заслуженого місця…
Та для нас із Шевченка не тільки історична особа. Вже той галас навіжений, що кругом його великого наймення зняли останнім часом наймити темряви, вже він показує, що живий і досі дух його поезії і влучає в болюче місце сучасності. І справді, Шевченкові твори й досі чарують нас своєю надзвичайно ясною й простою красою, до якої піднестись можуть тільки вибранці з-поміж людей, та своїми високими щиро-людськими думками, які тільки велике серце надумати може.
І коли для сучасників Шевченкових його муза сміливо «раздирала завесу народной жизни», то для нас, нащадків, вона далеко більше робить і робитиме. Вона творить життя там, де воно пригасло, вона зводить до одного цілого роздерті й роз’єднані громади людей, вона у порожні навіть груди вкладає душу живу й запалює її любов’ю до рідного народу та бажанням для його жити й на його працювати. І разом з красою Шевченкової поезії, якою безборонно впиватись могтимуть дальші вже покоління, ще довго не сходитиме з черги й оця її творча з громадського погляду функція, – функція вартового на сторожі інтересів рідного краю, функція голосного дзвона, що все живуще кличе до життя й праці.
Випроважаючи труну з тілом Шевченка на Україну, один з тодішніх товаришів великого небіжчика промовив надзвичайно правдиве і влучне слово, що сталось просто таки пророчим віщуванням тієї ролі, яку судилося Шевченкові одбувати по смерті.
«З’явися, батьку, – промовляв над труною Куліш, – серед рідного краю під своєю червоною китайкою та згромадь навкруги себе сліпих, глухих і без’язиких: нехай вони із мертвих уст твоїх почують твоє слово безсмертне та нехай хоч помиляючись почнуть говорити непозиченою мовою.»
І вже 50 років з мертвих уст живе ллється слово, – бадьоре й навіки невмируще слово любові до рідного краю. І скільком сліпим воно одкрило очі, глухим вернуло слухи, а мовчазних та без’язиких запальною натхнуло мовою!.. І ця творча роль Шевченка аж доти матиме силу, доки плодитимуть у нас обставини сліпих, глухих і без’язиких людей, доки треба буде на землі дзвона, щоб неустанно подавав на гасло добра і правди. І хоч би які важкі хмари збирались над Україною – вона знає, що у неї єсть той дзвін, який не змовкаючи провіщає,
Що правда оживе,
Натхне, накличе, нажене
Не ветхеє, не древлє слово
Розтліннеє, а слово нове
Між людьми криком пронесе
І люд окрадений спасе…
Для людей нашого часу нічого нема вищого, як бути провісником великої творчої правди; для наших же нащадків… та вони сами скажуть, за що найбільше шанують Шевченка, і скажуть, сподіваюсь, голосніше, ніж можемо тепер ми говорити.
1911.
Примітки
Подається за виданням: Єфремов С. Шевченко: збірка. – Київ: 1914 р., с. 41 – 46.