Логотип сайта «Тарас Шевченко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Дослідження / Життя Тараса Шевченка / Наслідки справи кирило-мефодіївців / Панславізм кирило-мефодіївців

Життя Тараса Шевченка

Наслідки справи кирило-мефодіївців

Панславізм кирило-мефодіївців

Павло Зайцев

Щоб зрозуміти вповні, чому покоління молодої української інтеліґенції 1840-их років, що впивалося чаром Шевченкової національної музи, і «світильник» тої молоді, сам Шевченко, захопилися ідеєю панславізму, треба добре розібратися в цілому комплексі ідей, на той час живих і передових, та поглянути, як вони переломлювалися на українському ґрунті як могутні чинники національного відродження та формування нових соціальних поглядів.

Однією з основ ідеалістично-романтичної філософії, що її визнавали і Шевченко, і всі братчики, був «руссоїзм» – теорія Жана Жака Руссо про первісну чистоту людської природи, зіпсутої цивілізацією. Другою засадою їхнього світогляду була віра в те, що кожний народ має своє, від самого Бога усталене історичне призначення, свою власну світову місію. Віру цю проголошували численні видатні європейські філософи. Теорія Ж. Ж. Руссо викликала велике зацікавлення народним, тобто простонародним світоглядом, що відбивався передусім у народній творчості.

Уже в кінці XVIII століття німецький філософ Гердер, хрещений батько європейського романтизму, звернувся до вивчення світової народної поезії і прийшов до висновку, що саме у слов’янських народів, найменше зачеплених впливами цивілізації, народна поезія – найартистичніша, найбагатша. Гердер висловив думку про спеціальну світову місію слов’янських народів. Вивчення рідного минулого й народної творчості вченими всіх слов’янських народів ішло під знаком тоді ще ніким не запереченої віри у спільне походження всіх слов’ян, в існування праслов’янського пранароду. Вивчення слов’янських мов дало цій теорії поважні докази-підстави. Слідом за мовознавством ішло вивчення слов’янських звичаїв та національних громадських інституцій.

У світлі цих, не завжди справді наукових, студій минуле всіх слов’янських народів пастушої або хліборобської культури малювалося в надзвичайно привабливих фарбах моральної чистоти, а їх первісна політично-громадська організація – як ідеал, що був запереченням на деспотизмі й насильстві спертих державних організацій, до складу яких поневолені слов’янські народи належали. Турки ж, німці й отатарені, а потім німецьким духом просякнуті росіяни – три державні нації, що панували тоді над усіма слов’янськими народами, на думку ідеологів відродження окремих слов’янських народів, «нівечили чисту натуру слов’янську» своїх підданих слов’ян, бо накидали їм невластиві форми державно-політичного й громадського ладу.

Перші десятиліття XIX віку були добою потужного відродження підлеглих Туреччині й Австрії слов’янських народів. І т. зв. «ілліризм», тобто національно-визвольний сербський рух, і гігантські просто зусилля чехів – одних розтурчитися, а других рознімечитися – не могли не вплинути на уяву й на думки українських патріотів. Цілком натурально повстала в них думка використати слов’янську духову міць у боротьбі передусім із двома завойовницькими силами – московською і німецькою. Це випливало не лише з їхніх теоретично-філософських міркувань, але й з міркувань практично-політичних.

Австрія, Пруссія і Росія, керовані трьома німецькими династіями Габсбурґів, Гогенцоллернів і фальшиво званих Романовими Ґоторпів, були зв’язані тісним політичним «священним» союзом 1815 року. Чи могла Україна сама, власними силами, протиставитися цим трьом державам, що тримали в послуху цілу Европу й спільно загрожували близькому азіатському Сходові? Тільки «сплітшись узами приязні», могли слов’янські народи скинути з себе чужі деспотії– так вірив Шевченко, так вірили й кирило-мефодіївці, що цю формулу висловили устами В. Білозерського.

В цій вірі були не виправдані дальшою історією наївні засновки, що і Москва і Польща, перша, коли позбавиться свого деспотичного, а друга, коли позбавиться свого шляхетсько-панського устрою, будуть такими самими рівними – без усяких претензій на гегемонію над іншими слов’янськими народами – членами великої конфедерації незалежних слов’янських держав-народів. Але ці з політичного погляду наївні засновки в світлі релігійно-філософських переконань того покоління були цілком виправдані: випливали вони з віри в «добру натуру слов’янську», з віри в те, що, позбувшись чужих, невластивих їм форм національно-політичного життя, народи ці почнуть жити у взаємній братерській згоді.

За покликання всіх слов’янських народів ентузіасти наші вважали несення світові правдивих, згідних з людською природою і Христовою наукою засад організації соціально-політичного життя людськості. Василь Білозерський писав про це в своїй «записці»:

«Панславізм – це об’єднання всіх слов’янських племен в одну спільну родину, що, бувши одушевлена любов’ю до людськості, повинна розвинути в своєму середовищі християнські правила життя, застосувати їх у громадському житті і таким способом, так би мовити, дати новий імпульс до всесвітньої діяльності». Місією слов’ян було повернути Європі «загублену нею найголовнішу суспільну підставу – релігію».

«Як і давніше, їхнім завданням було ширення сумирної хліборобської цивілізації; як давніше зм’якшували вони звичаї войовничих народів, так і тепер зм’якшать роздратовані нещастями душі народів розв’язанням соціальних завдань, поверненням блага, вказаного Спасителем».

Ця віра диктувала «Молодій Україні» змагання до об’єднання своїх визвольних зусиль із визвольними зусиллями інших слов’янських народів: окреме існування України «серед кількох вогнів» неможливе: «так їй загрожує ще гірша доля, ніж та, що її зазнали поляки». Для України – «єдиний засіб… до повернення народніх прав» – «в об’єднанні слов’янських племен в одну сім’ю під охороною закону, любови і свободи кожного». «Сплітшись руками приязні», слов’янські народи «оборонять себе від усякого варвара і повернуть свої права». П’ять років перед тим, – як написав Білозерський, – Шевченко в «Гайдамаках» уболівав над тим, що «старих слов’ян діти впились кров’ю». За винних у братовбивчій боротьбі вважав «ксьондзів, єзуїтів», а в «Никиті Гайдаю» – і польських магнатів. І перші, і другі для нього були витвором чужої, неслов’янської стихії. «Невже ж вам суджене вічно бути іграшкою чужоземців?» – звертався він до «нещасних слов’ян», що, як от українці й поляки, проливали взаємно кров «міжусобними ножами».

І Шевченко чекав-виглядав слов’янського «вождя»-пророка, що прийде, щоб припинити міжусобну боротьбу й з’єднати «любов’ю і братерством могутнє плем’я». Вірив у те, що всі слов’яни – «одної матері діти». Гадав, що ті слов’янські народи, що ворогували, можуть «брататися», бо вірив, як і Білозерський, у те, що слов’яни як народи сумирної хліборобської цивілізації можуть без боротьби між собою жити, ширячи свою цивілізацію, коли ще п’ять літ перед ним писав у післяслові до «Гайдамаків» про «житом-пшеницею, як золотом, вкриту» об’єднану Слов’янщину. З тої самої Шевченкової віри випливала й його радість з приводу слов’янського відродження:

І – о диво! – трупи встали

І очі розкрили;

І брат з братом обнялися,

І проговорили слово тихої любови

На віки і віки!

І потекли в одне море

Слов’янськії ріки!

Він мріяв, як і інші братчики, що почали вже висловлювати це по ньому, про здійснення слов’янами їхньої особливої історичної місії:

Щоб усі слов’яни стали

Добрими братами

І синами сонця правди.

Вони «мир мирові подарують і славу во віки!». Поетові здавалося, що це вже ось-ось наступить:

…море

Слов’янськеє, нове,

Затого вже буде повне

І попливе човен

З широкими вітрилами

І з добрим кормилом,

Попливе на вольнім морі,

На широких хвилях.

«Вольне море» – це Слов’янщина, визволена від московської, німецької й турецької деспотії. «Добре кормило» – власна національна влада.

Вірив Шевченко й у спеціальну місію України, що має збудити інші народи до нового життя на основі відновлених християнських засад, що власне Україна

Світ правди засвітить.

Те, що Шевченко висловлював у своїх поетичних творах, довелося докладніше висловити Костомарову в його «Книгах битія українського народу». Кінчалися «Книги» пророцтвом:

«І встане Україна з своєї могили і знову озоветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина… І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в Союзі Слов’янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місце, де на карті буде намальована Україна: «От камінь, єгоже небрегоша зиждущії, той бисть во главу угла»».

Як історик Костомаров свою і свого покоління віру в місію всієї Слов’янщини і в спеціальну місію України як будительки духу слов’янських народів підтримував і обґрунтовував історичними даними. Минуле Слов’янщини, що за поняттями людей тієї доби становила расову єдність, цілість, уже перед ним ідеалізував поляк Доленґа-Ходаковський, який, між іншим, був одним із піонерів вивчення української народної творчості, і чеський поет Коллар. Костомаров у «Книгах» старався підкреслити в історії Слов’янщини і України зокрема все те, що вказувало на їх соціально-моральні традиції, згідні з євангельським демократизмом. Уже слов’янські предки Руси-України не знали ні панів, ні царів і «кланялись одному Богу Вседержителю, ще його не знаючи»; князі і старшини «були в їх вибрані урядники і не чванились перед народом». На оборону віри на Україні повстали братства, так як були у перших християн, і всі, записуючись у братство, «був би він пан чи мужик, називались братами».

«І не любила Україна ні царя, ні пана, скомпонувала собі козацтво, єсть то істеє братство, куди кожний пристаючи був братом других – чи він був преж того паном, чи невольником, аби християнин, і були козаки між собою всі рівні, і старшини вибирались на раді і повинні були слугувати всім по слову Христовому, і жодної помпи панської і титула не було між козаками».

Так само думав і Шевченко:

Братерськая наша воля

Без холопа і без пана

Сама собі у жупані

Розвернулася весела.

У національному минулому України Костомаров вишукував традиції християнського альтруїзму – визволення «ближніх з неволі», покликався на гетьмана Свирговського, що ходив обороняти Волощину, на Сагайдачного, що «ходив Кафу руйнувати», щоб визволити невільників «з вічної підземної темниці». Шевченко ту саму національну прикмету із запалом оспівував у «Гамалії». Козацьким устроєм, заснованим на засаді абсолютної рівності, Україна давала приклад іншим слов’янським народам, виконувала свою історичну, згідну з духом слов’янським, місію: «і умножалося козацтво, і незабаром були б на Вкраїні усі козаки, усі вільні і рівні, і не мала б Україна над собою ні царя, ні пана, опріч Бога єдиного, і дивлячись на Україну, так би зробилося і в Польщі, а там і в других слов’янських краях». Україна «держалася Закону Божого», але сусіди не держалися.

Монархічно-маґнатський устрій Польщі був запозичений від німців, а Московщина з її царем, «ідолом і мучителем», була витвором татарського духу. Росія й Польща поконали й поділили Україну. Хоч і подолана й «розідрана», Україна все таки вела й далі свою історичну місію: польська конституція 3 травня 1791 року, як і повстання декабристів у Росії – це були відгуки «голосу України», але вони були знівечені німецькими деспотами. Союз трьох слов’янських народів, що могли б жити «неділимо», але й «незмісимо», кожний у своїй державі, не здійснився, але Україна ще виконає свою місію, – покличе всіх до нового, вільного від якої-будь неволі життя; про що мріяв і Шевченко, коли бажав, щоб слов’янські народи були «добрими братами і синами сонця правди».

Лише в історичній перспективі цей український панславізм робиться зрозумілий як витвір ідей епохи й релігійного світогляду покоління, що його породило. Був він протиставленням двом іншим панславістичним теоріям – російській і польській: коли російська зводила ідею панславізму до панрусизму, то польська в більш або менш виразній формі висував ідею гегемонії Польщі. Український панславізм був ідеальною утопією «незмісимого», на засадах повної рівності опертого, союзу слов’янських народів.

Ця міжнаціональна утопія виросла на тлі ідеї національного альтруїзму. У розвитку української національної ідеї альтруїзм цей був конечною гіпотезою: без її зруйнування історичним досвідом українство не дійшло б до сучасної наскрізь реальної теорії національного егоїзму. Містичну віру того покоління в те, що із знищенням деспотичного політичного й «панського» соціального ладу кожний народ приверне собі первісну моральну чистоту і буде з другими по-братерському жити без зазіхань на їхнє національне добро, спростував лише дальший історичний процес. Вихований в ідеях руссоїзму й євангельського демократизму, Шевченко при всій своїй геніальності піддався чарам духу своєї доби.

Примітки

союзом 1815 рокуУ Зайцева описка: «союзом 1814 року».

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2009 – 2017 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2490

Модифіковано : 6.02.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.