Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

№ 185 1847 р. лютого 22. – Лист П. Я. Сердюкова до П. О. Куліша про літературні справи

Пантелеймон Александрович!

Либонь бога не боїтесь Ви, либо що: да сього, Петра Александровича хай йому!.. Присилались до мене таким москалем, що боже!.. Галас такий підняли, що я з переляку ледве дух переводив: того й дивись – ось-ось молодий князь заціде в ухо!.. Та вже – мерщій навтікача!.. Ухопив каламаря, згарбав аркуш – кланяюсь і лепортую: отже ж, коли Петра Александровича навсправжки чоловік цнотливий – як там кажуть чоловік друзика, дак нехай же мені абищо, коли в мене самого не одлягне на серці!.. Що ж робитимеш?.. Панове миряне, чим дужче допікали і допікають тебе мов той шершень бджолу, попавши в лапи.

Кожний так і нататуриться, щоб тобі шляба дати!.. Дак тут прямее діло: як тільки хто белькне про кого яку-небудь каверзу – уже чи по волі, чи по неволі і прудко ймеш опріч, але похвальна рація – зараз тебе в губу вколе!.. Така вже, бачите, людська натура божевільна!.. Се, признаться, навздогад буряків, щоб капусти дали! Про Петра Александровича (?) – батечки! – скільки то мині наговорено й нагуторено… й дітись нігде було з осудами!.. Плавузкано таке, що гай-гай!.. Сам же я його не знав та й не знаю. Чим же я тут винен? Хіба тим, що про се не держав язик за зубами, як балакав з Вами? (Вибачайте за рифму!) Уже на що, на що, а на теє у мене достало глузду, щоб ув очевидьки чоловіку не ганити того, кого він побажає, якби тільки я не приймав себе за Вашого приятеля, да не мізкував собі з лихом, що і з моїх речей Вам дещо здається, що Вам треба роззирати в обоє, де може Ви були не вельми осторожливі… [225]

Я помиливсь: і слава тобі, господи!.. Правда, мені таки й самому – нічого гріха таїти! – не горнулась до серця поведенція Петра Александровича, то поки ж тепер, як я поміркую, дак воно на те виходе, що як би він себе інше показував – не добрався б туди де й по сей день вештається, а розумні люде кажуть, що риба шукає глибше, а чоловік, де лучче… Господь з ним, нехай панує!.. Шевченко, його милость, у Вас вінця держав!.. І там то, мабуть, винця дмухнув!.. Може й у самого Бахуса на тім світі волосся дибом стало! Уже запевняє:

«Із Кулішового пуздерка

Утер не раз він з піввідерка! »

На те ж бо він мочиморда!.. На вдивовижу мені сей чоловік, дай годі… Як читаєш його компонования чуєш якусь вищу силу поезії; да тільки в його якось їй не до шмиги!.. Подивиться лиш: стих у його – завжде не шкандований, завжде невмивака, якийсь жилавий, луб’яний, дублений, таке м’яло, такий клапоухий, такий нечумазний!.. А треба б, щоб він був жвавий, порський, сторожкий, залетний, хлесткий (тільки не гнучкий!..) Правда – бог, інколи трапляється в його й стішок щуплий, завзятий – але в рідку стежку, да й то якось ненароком, спотиньга! Мабудь поет пише – знічев’я, як Основ’яненків маляр-шахрай [226], причитуючи: «Ничаго… Для хохлов и такой стих бряде! » Або вже він почитає себе за прездоровенного поету, да може ще утовк собі у кабак, що як тільки поет – і даровитий поет, дак йому й байдуже на все й про все – ухопе перо, да-дризь-дризь! – от тобі й поема!.. [227]

Хіба тільки рифми прибирає, а там, що до мислей, до чуствія, до художества – хоч вовк траву їж!.. Поезія Шевченкова – се дівчина лепоти такої, що не здумать, ні згадать, да і в казці не збрехать: але як вона вихожає? Наждухтившись чиколдихи, затепана, задрипана – волосьє їй розпатлане, одежі їй розхристані, розкуйовджені – шльондра шльондрою по коліна в твані з сулією під мишкою навижена, скаче халяндри або гедзається по багну, а інколи пану читателеві з реготом пускає в нос тимори!.. Се не богиня – де ж там! Се й не яка-небудь цюхля дзадліована; се – осоружна, нікчемна, гадкая, бридкая, хвиндюрка, да й годі!..

Нихай не прохатиме, щоб поезія чепурилась чепурухою, але кожний бажає, щоб вона була розсудлива, уродлива, охайлива, улеслива, гречна. Щоб вона галилась до читателя, а не брикалась, як скажена кобила; щоб вона не скакала по калюжах та шеритвивах з дьогтем і не бризкала на людей усяким нечистим калом… Лейськая, сумна, притаманная поезія – се – спелое, дужое, путеводиме моцними мислями, чаривами, погожими чувствиями, уподобаньем до всего снотливого, до всього істого, до всего леповидного і тією дотепою, тією хистію, що не швиргає куди-здря жодної краплі слова, жодної крихти мислей, жодної гирили чуствія, що в три вирви пхає од себе усякий розгардияш, що не пускає поетичного тренья збиватись із толку, а притьмом доглядає, щоб воно виглядувало скусно, а не аби як компановано, нешпетно, натурально, вірно, щоб воно гармонічно додавано часть до часті, кінець до початку, і мудро виходило одно цілеє. Вображення не здобудеш, коли його не маєш з пупку, та й мислей, або чуствий не позичиш, як буває кабак та серце не туди дивлються: з однією художою кистію чого-то чоловік не зробе!..

И от [оцей] то хист і добувається через розсудливе чтєніє Міцкевічів, Пушкінів (про чужих мовчу, а Шиллер, Гете, Шекспір, Байрон, або й Гюго, Гейне – тут би в великій пригоді стали!), через бесіди з людьми розумними, через мислительні розмови з самим собою: от його ж то й бог дасть у пана Шевченка!.. А Костомаров тим-то й гору бере над ними, що він в його є, хоча й його талан поетичний не досягне до Шевченкового! У Костомарова знайдеться десяток або й більш стихозложеній безз’яну, а у Шевченка ні йодного, дарма, що у одного там іскра, мріє, де у другого жевріє полим’я!.. Для поета мало самого заятрення: тут ще – глузд треба!.. Це не живопис або музика, де й без сего дива можно геть-геть майнуть, а тут – ні! У в одних куплетиках кохатимемося!..

А де в поета моцний глузд – там художество поезії – се вже безпремінно! Буває й так, що глузду й не вельми – то вже худож[ній] хист до (…) [Слово не прочитано]: вона тоді за все про все надолужає, хоч тут уже нічого великого зроду не вийде. Так і глузд – сам у поезії не втне нічого путящого; теж і воображения, й чуствія – самі нічого не вродять! Бо ще за царя горошка люде дошли, щосили, поки вкупі, тяжке лихо коють, а скоро пішли в розтич – пуття не буде!.. В кожного великого поета сили поезії були вкупі, хоч не у кожного одна другу переважували: може – бог у во всіх, оприч одного Шиллера. У Гете перемагали усе мислі, у Байрона – вображення, у Гюго – художній лист. Тим-то примірно сказать, Гете або Байрон не кожного проймуть до серця, як пройме Шиллер: дарма, що той мислями, а сей воображенієм возьме гору над Шиллером.

Шевченко-художник у живописі, да ще й, як іде чутка, мастак художник: чим же він не хоче зробитись художником у поезії? Кажу: не хоче, бо в його тільки за охотою й діло стало!.. Чи вже ж такий йому не втямку, що який би здоровенний геній у мозку не розгніздивсь, а того зроду не було й не буде, щоб сей геній зхопив пензель і – с усімі – так зразу й вчистив «Последний день Помпеї» [229], ніколи й не нюхавши, що таке за скуство – живопис! А поезія – теє скуство, та ще й розумне скуство: коли ж там треба наука довга, щира, працьовита, дак тутечки й поготів!.. В Петербурзі йде прочутка, що Шевченко нізащо не вважає, що йому не кажи, і, заткнувши вуха, верзе свої теревені, да й годі… Скажіть, будь ласка, чи сему ж правда? Чи вже ж Шевченко такий сирдар бушний та бундюшний, що ти йому кажи – смалене, а він же стриже стрижене!?.. Чи вже ж чоловік такий здатний, такий тямущий, такий неквапний та гольний, несеться так високо, що носом аж хмари оре – веде себе таким дундуком запеклим, що з кобезистою ганьбою та пихою гне на всіх і на все! Щось не йметься віри!.. А коли се неправда, дак Ви, як зичливий його приятель, роздовбайте йому, що поезія – нехай вона буде й чулая, й мисливая! – нізащо на світі не буде художеством, не розколише як слід ничийого серця й незабаром згине без сліду, без прослідку, поки не розцвітатимуть, як квітки на весняному сонечку, поки вона не вишколе себе так, щоб як заговорить, як у дзвони дзвоне; а як засміється – душею розоллється!.. А не зробите сього – великий гріх на душу приймете!.. Буде Вам каяннє, да вороття не буде!..

Може Ви й губки на мене ододмите за Шевченка (…) [Слово не прочитано]

Що буде, то буде!.. У мене ж, кажу Вам, як перед богом – серце щимить, мліє та ниє, що він топе свій талан і запропастить, зведе його на ніщо!.. Тут ходе поголоска, що Шевченко тлумаче псалми. Школа! Уже коли тлумачить, дак тлумачить пророків, або Соломона лібо Іісуса Сироховича – се тож гарні книжки. Соломон – се жидовський Байрон: не ймете віри? – прочитайте його Экклезіаст [231], его песню песней! Ну да бог з ними!.. А вот жона Ваша, дак нехай на чужу поезію очей не пориває, бо своя під боком, та ще й не кирпата… Правда божа… поцілуйте її від мене, жону, а не поезію, – не жахайтесь, не жахайтесь! – Не в губки і не в твар зовсім, а в ручку: хоч мода вже на се й минулась, да моя парсуна, як і самі знаєте, держиться не за остатню моду, а за першу, дак чому ж би мені не покуштувать гарненької ручки? Хоч тепер й піст, тільки у сему скорому нема ніякого… Колись. – Когди я юн і молод бил! А було се в Петрівку, у Тарутине, мені прип’яли до посту приказану таки трішки смальцьолизу, а може ви тепер говієте? Да воно про смалець… теє… Да запевне ви її знаєте на практиці; у мене вона була в натурі…

А на що Ви унизили дом Дьяконової? Ет же вот не в один ярус, а в три? Знизу – погреб, а зверху – горище, а на горищі – детская. Якби він був у один ярус, дак я б сюю зиму не одморозивсь!.. А то ж скандальна москальва так умудрилась, що в хаті завсігди на дві степені було холоднійш чим на дворі. Знаєте, на дворі вогкий вітер подме з моря, або припече сонечко, дак там потеплішає, а тут з погреба такії вітри сквернії дують, що й сам Василь Кирилович [232] не сказав би – гулять не пойду, (… [Слово не прочитано]) би може у во всі лопатки. Хай йому халепа, як же то холодно: перо замерзає в атраменте…

Од Бодянського книжок не бачив ні й-ока… А як се має як живе високоблагородний пан Юскович-Красковський, його милость, Іван Данилович? Як навідаєтесь до його милості, дак будьте ласкаві, привітайте його од мене низеньким поклоном, да ублагайте його жону, щоб вона дозволила йому хоч (… [Слово не прочитано]) нанюхаться кабаки досить. На тім тижні почав я злагати «Походження батуринського Одиссея»: там і Івану Даниловичу містечко буде… Змаганє було невелике, що се за змаганє! але вельможний пан імрек журиться та позирає сторч та зашморгом… Що було, те бачили, а що буде – те побачим…

Срезневський викинув штуку: узяв та й заломив Прейса! Я слухав його лекцій зо-три: видно, що чоловік читав чортову пропасть. Усі студенти у в один голос гудуть, що він заткнув би Прейса за пояс, і що Прейс против його і в хлопці не годиться: от такая ловись!.. Правда таки в’ялий був на лекціях: (тільки ж куди було удку закине, дак уже вицупе рибки!!. Та се не всякому було у прикмету). А сей – такий дзиндзивер-зух, що хоч в оренду на танець.

На акті (8 февраля) читали рацію Сенковського – здається («О значении слова «Русь»). Панове професори аж за животи брались да реготали: нехай би вже хто, хто – нехай би реготали Соколови [235], Рождественські [236] і прочії, і прочії, і прочії, які тільки сунься до історичної критики, дак тут зараз вони впершу голову лізуть, а той й Топчибашев туди ж, що й досі вірує у сім кліматів Птоломея [237], і Грефе туди ж, що по-московськи й тяме одно тільки слівце: «пошол», да й теє заповзло до його якось зненацька, як писав о зродстве русского язика з санскристським. От це чтець скаже: «Георги», Грефе зараз у хохот. «Гилеі» – він аж репається од реготу. Мабуть він причвалав на акт по воєнному звичаю, з горілкою, напившись чаю… «бо хоч він і не був у «статних воїнах», але пунш жмуле (завзи води). Якийсь петербурзький мартопляс злапав половину Демидівської премії [239] за те тільки, що гарно, до смаку пунш робе, а приклепом були якісь мізерні пісеньки.

Сеньковський говоре, що слова «Русь», «Гот» і «Скиф» – однозначні. Про «Русь» і «гот» ми з Вами колись самі балакали і в нас теж виходило, що «Русь» – теє, що й «гот» про се хоч до ста бабок іди питаться, дак воно так і є. Правда, Сенковський щось тут дуже корнесловив: за чужим реготом не можна було дослухаться, але що правда, то правда. Коли де він уже загостривсь вельми, дак се коло вудинов їх поселили на Волині (Волинь у його йде од волов, – хіба од волі? – так як жаринь, теплинь – од жар, тепло), тоді як у Геродота вони гень пробираються на схід сонця. Ну да се дарма: а то суданський г. Гелон, він уже перескоче на Волгу! Уже ж коли перед береш із Геродота, дак бери й зад: коли береш ім’я і корнесловиш над ним, дак уже не цурайсь і того, що він додає отут, бо се ж вже буде справедливіш чим коверкане та перековеркане ім’я: не знаю тільки, чи добре я вслухавсь.

Ох, прощайте! Утомивсь – утомивсь так, що крий мати божа! Очі злипаються і спать хочуть. А тут же то ще книжку… треба зашить. Февр[аля] 21. С.-П[етербург], Трех[ъ]ярусный дом Дьяконовой.

Лист Ваш дошел до мене на 13 день, а перший – уже на 10 був у мене в руках: от чого б се? – Основ’яненко, коли не в Вас, дак у Борзні.

Зроду мені не було такой привиденції, як з Вашими книжками – із Основ’яненком та з Шевченком: нехай їм осина гірка! Тепер мовчу, бо на дворі світ, і вже 40 часів як спав, а в 8 часу треба з двору чухрать. От побачите! Ну їй-богу все, як на сміх, або в наругу… Приходжу сьогодні до почтамту питаю: чи можна лист не запакований уложить в посилку? Можно кажуть, чому не можно? Тільки хто прийматиме, той штрафу 90 коп сріблом заплате!.. А нехай же Вам триста погибелей з вашими штрафами… чкурнув додому – ближній світ од поштамта до Дьяконовой!.. Підбігаю до Неви, дивлюсь – стежка, о, слава тобі, господи, тут навпростець буде ближче! І пішов, й чимчикую гарненько, зир! – аж се до ополонки!.. бо негідна москольва мабуть невод тягнула, либо що!.. Вертатись назад далеко! Я й попхався по снігу: плиг-плиг-плиг! (Чи легко ж се мені було?) Що плигнеш, так по пояс у сніг і ввійдеш! Напослідок таки доплигав до берегу: батечки! В голенищах снігу повнехонько! Тут уже підібравши поли й задубівшу кирею, драпака такого дав, що аж москальва жахається, де ж бо, як по приску біг!.. Прибігаю запихавшись додому, хочу розпечатати книжку – сургуч пристав! Я ножиком його – ковир, а ножик – хрусь! Й остались наші не в тих, не в сих. Зараз перепечатую і знов потяну до почтамту – тільки вже не по гіпотезі – нехай їй цур!.. Ох, сії гіпотези в мене в шлунках сидять: ще з Москви вони мені дались знаться (февраля 22, 12 часов вранці)

На конверті листа адреса: Его высокоблагородию Николаю Ивановичу Костомарову, г-ну профессору Императорского университета св. Владимира, для передачи Пантелеймону Александровичу Кулишу. В Киев Квартира на старом Киеве в Рейтерской улице в доме Клименовой.

Ч. XIII, арк. 6 – 6 – г. Автограф.

Опубл.: За сто літ. – Кн. 2. – С. 70 – 75.

Переклад III відділення [240].

Ч. XIII, арк. 7 – 15.


Примітки

Лист П. Я. Сердюкова до П. О. Куліша від 22 лютого 1847 р. надіслано на адресу М. I. Костомарова у Київ. Але Куліш виїхав у закордонну подорож і цього листа не отримав. Під час обшуку в Костомарова серед інших паперів знайдено й цього листа. Генерал-губернатор Д. Г. Бібіков 17 травня 1847 р. надіслав його разом з перекладом на російську мову до III відділення.

Сердюков висловив свої суб’єктивні міркування про достойність і вади Шевченкової поезії.

225. Над літерами ніяких кавичок не ставлю, бо пишу до чоловіка письменного, котрий сам добре тяме – де, що і як. Прим. док.

226. «Основ’яненків маляр-шахрай» – персонаж твору Г. Ф. Квітки-Основ’яненка «».

227. Кажу про «Гайдамаків», бо се послідня його праця. Але Горацій був поет не маленький, а тільки знав, що твердив: «Saepe stylum vertas». Я недавно бачив рукопис Міцкевича: крий мати божа, як вона ізчерпана, іздирена. Прим. док.

229. «Последний день Помпеи» – картина відомого російського художника-живописця К. П. Брюллова, написана в 1830 – 1833 р. О. С. Пушкін присвятив картині вірш, М. В. Гоголь – статтю, де назвав картину «світовим творінням». О. І. Герцен вважав цю картину визначним твором російського живопису.

231. «Еклезіаст» («Проповідник») – назва старозавітної біблійної книги царя Ізраїльсько-іудейської держави (близько 960 – 935 pp. до н. е.) Соломона. Книга складається з 12 розділів і містить багато філософських роздумів про смисл життя, бідування й радості людей. Девізом книги є слова: «Суєта суєт, і все суєта й томління духу!»

232. Тредьяковський Василь Кирилович (1703 – 1769) – російський вчений і поет, навчався в Сорбонському університеті в Парижі (1727 – 1730), професор Академії наук, перекладач.

235. Соколов Дмитро Іванович (1788 – 1852) – мінералог і геогност, професор Петербурзького університету (1822 – 1844).

236. Рождественський Микола Федорович (1802 – 1872) – російський письменник, професор права Петербурзького університету.

237. Птолемей Клавдій – давньогрецький вчений 2 ст. Жив і працював в Александрії (Єгипет); автор трактату з астрономії «Альмагест» і «Географії».

239. Демидівська премія присуджувалась Академією наук щорічно протягом 1831 – 1865 pp. (розміром кожна 1420 крб.) для авторів кращих творів російської літератури. Всього на премію відпускалось 20 тис. крб.

240. Переклад російською мовою не публікується.

Подається за виданням: Кирило-Мефодіївське товариство. – К.: Наукова думка, 1990 р., т. 3, с. 167 – 171.