Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

13 вересня

Тарас Шевченко

Казань-городок – Москвы уголок.

Цю приповідку чув я вперше в 1847 році на поштовій станції в Симбірській губернії, коли мене фельд’єгер віз до Оренбургу. Якийсь годований симбірський степовик, описуючи моєму поводиреві величну красу міста Казані, закінчив свій опис цією влучною приповідкою. Сьогодні вранці побачив я здалека Казань, і давно почута приповідка сама собою пригадалась, і я її мимоволі повторив. Ледве пароплав закотвичився, вискочив я на берег, примостився за «четвертака» в татарському візочку й подався до міста. Як здалека, так і зблизька, і всередині Казань надзвичайно живо нагадує собою куточок Москви, починаючи від церков і дзвіниць аж до «сайок» і калачів, – скрізь на кожному кроці бачиш вплив білокам’яної Москви.

Навіть вежа Сумбеки, безсумнівний пам’ятник часів татарських, видалась мені рідною сестрою Сухаревої вежі. Велика вулиця (звичайно, Московська), що веде до Кремля, скидається на Невський проспект своєю претензійністю та дерев’яним бруком. На початку цієї вулиці стоїть будинок університету, оздоблений трьома Грандіозними іонійськими портиками. Шкода, що перед цією прекрасною будівлею бракує майдану; вона б багато виграла, монумент співця Катерини не лишався б у дворі в мініатюрному садочку, і на нього не дивилася б меланхолійно руда корова.

Намилувавшись, укупі з рудою коровою, монументом сплітача урочистих од та інших мерзенних лестощів, я, проходячи через двір, зустрів студента з добре таки синім підборіддям, а тому й зміркував, що він не новак у тутешній авдиторії. Тому я й запитав його, чи не пам’ятає він Посяди й Андрузького, переведених 1847 року з Київського університету до Казанського. Він сказав, що не пам’ятає, і порадив мені звернутися до старого сторожа Ігнатьєва. Я ввічливо подякував йому за науку, але, не вважаючи за потрібне скористати з цієї милої науки, вийшов на вулицю.

Вийшовши на вулицю, я почув глухий туркіт барабану й побачив густу юрбу, що проводжала на страту злочинця. Щоб не зустрінути цієї огидливої процесії, я звернув у провулок і побачив серед тих, що бігли дивитись на цю процесію, молоду дівчину з катеринкою за плечима й обірваного хлопчика з тамбурином у руках. Мені стало не сумно, а якось особливо погано, і я знов узяв за «четвертака» татарський візочок і вернувся на пароплав.

Вертаючись на пароплав, я побачив праворуч од дороги пам’ятник, поставлений на кістках убитих підчас здобуття Казані царем Іваном Лютим. Ця зрізана піраміда з портиками поставлена нібито на тому місці, де стояло шатро лютого царя. Сумний пам’ятник!