Черниця Мар’яна

Тарас Шевченко

У неділю на вигоні

Дівчата гуляли,

Жартували з парубками,

Деякі співали –

Про досвітки, вечорниці

Та як била мати,

Щоб з козаком не стояла…

Звичайно – дівчата,

То про своє все й співають,

Яка про що знає.

Аж ось з хлопцем старий сліпець

В село шкандибає;

В руках чоботи; на плечах

Латана торбина

У старого. А дитина,

Сердешна дитина,

Обідрана, ледве, ледве

Несе ноженята…

Безталанний син Катрусі.

«Дивіться, дівчата,

Кобзарь іде, кобзарь іде!»

Та всі, якомога,

Хлопців кинули, – побігли

Зострічать сліпого.

«Діду-серце, голубчику!

Заграй нам що-небудь:

Я шага дам». – «Я черешень».

«Я напою медом,

А тим часом одпочинеш,

А ми потанцюєм.

Заграй же нам яку-небудь!»

«Чую, любі, чую!

Спасибі вам, мої квіти,

За слово ласкаве.

Заграв би вам, та, бачите,

Справи нема, справи.

Учора був на базарі –

Кобза зопсувалась,

Розвалилася…»

«А струни?»

«Тілько три осталось».

«Та хоч на трьох яку-небудь!»

«На трьох? Ох, дівчата!

І на одній колись-то грав,

Та ба, вже не грати!

Постривайте ж, мої любі,

Трошки одпочину…

Сядьмо, хлопче».

Посідали.

Розв’язав торбину,

Вийняв кобзу, разів зо два

Ударив по рваних…

«Що б вам заграть?.. Постривайте.

Черницю Мар’яну…

Чи чували, чи не чули?..

Слухайте ж, дівчата,

Та кайтеся…

Давно колись

Була собі мати,

Був і батько, та не стало, –

Осталась вдовою… 1

Та й не молодою, –

Із волами, із возами,

З малою дочкою.

Росла дочка Мар’яна, 2

А виросла, як панна,

Чорнобрива, уродлива,

Хоч за пана гетьмана.

Стала мати гадати

Та зятя єднати,

А Мар’яна не до пана

Виходила стояти, –

Не до пана товстого,

Усатого, старого,

До Петруся, в гаю, в лузі,

Щовечора святого.

Розмовляла, жартувала,

Обнімала, мліла,

В раю жила… а іноді

Плакала, німіла.

«Чого плачеш, моя пташко?» –

Петро запитає.

Вона гляне, усміхнеться:

«І сама не знаю».

«Може, думаєш, покину?

Ні, моя рибчино.

Буду ходить, буду любить,

Поки не загину.

Хіба було коли в світі,

Щоб ті, що кохались,

Розійшлися, не взялися, –

Живими остались?»

«Ти жартуєш, мій голубе!

Ти чув, що співають…

То кобзарі вигадують;

Бо, сліпі, не знають,

Бо не бачать, що є брови

Чорні й карі очі,

І високий стан козачий,

І гнучкий дівочий,

Що є коси, чорні коси,

Козацька чуприна,

Що на мову на Петрову

В глухій домовині

Усміхнуся… скажу йому:

«Орле сизокрилий!

Люблю тебе й на тім світі,

Як на сім любила».

Отак, серце, обнімімось,

Отак поцілую!

Нехай вкупі заховають…

Умру – не почую…

Не почую…»

Обнялися,

Обнялись, зомліли,

Отак вони любилися,

На той світ хотіли, 3

Щоб на той світ переступить.

Та не по їх стало…

Щовечора сходилися.

І мати не знала,

Де Мар’яна до півночі,

З ким вона гуляла.

«Воно мале, ще дитина,

Нічого не знає».

Угадала стара мати,

Та не все вгадала:

Знать, забула, що колись же

Сама дівувала. 4

Угадала мати… Мар’яна – дитина,

Не знала, як треба на сім світі жить,

Думала – ні люди, ані домовина

З Петром не рознять – уміла любить. 5

Думала, що тілько кобзарі співають,

Бо сліпі, не бачать карих оченят,

Що тілько лякають молодих дівчат…

Лякають, дівчата, правдою лякають.

І я вас лякаю, бо те лихо знаю…

Бодай на сім світі ніколи не знать

Того, що я знаю!.. Минуло, дівчата, –

Серце не заснуло – я вас не забув;

Люблю вас і досі, як діточок мати;

Буду вам співати, поки не загину…

Тойді, мої любі, як мене не стане,

Згадайте про мене, про мою Мар’яну, –

Я вам з того світа серцем усміхнусь…

Усміхнуся…»

Та й заплакав.

Дивились дівчата,

Не питали, чого плаче,

Та й нащо питати?

Минулося – помагало

Ласкаве дівоче

Щире слово…

«Вибачайте…

(Утер сліпі очі)

Вибачайте, мої любі!

Нехотя журюся…

Так от, бачите, Мар’яна

З убогим Петрусем

Щовечора розмовляла,

А мати не знала.

Дивувалась: «Що се таке

Мар’яну спіткало?

Чи не пристріт? Сяде шити –

Не те вишиває;

Замість Гриця, задумавшись,

Петруся співає; 6

Часом сонна розмовляє,

Подушку цілує…»

Мати спершу сміялася:

Думала – жартує;

Потім бачить, що не жарти,

Та й каже Мар’яні:

«Треба буде старостів ждати, 7

Та, може, й од пана.

Ти вже виросла – нівроку,

Уже й дівувала;

Я вже думаю, що, бачиш, 8

(Насилу сказала),

Що вже й заміж, коли теє…»

«А за кого, мамо?»

«Хто вподоба, то [я] й оддам».

Співає Мар’яна:

«Минулася твоя доля,

Навіки минула…

Чом ти вчора, як вернулась,

Навік не заснула?

Було б легше в домовині

Одинокій спати.

Тойді, може б, над тобою

Заплакала мати.

Тепер мати не заплаче,

Та й не заспіває;

А лиха ще буде, буде,

Поки заховають!»

Отаке-то, мої любі,

Бува на сім світі:

Одна дочка у матері,

Та й тій тяжко жити…

По садочку похожає,

Слізоньки втирає;

Поглядає на сонечко –

Пече, а не сяє.

Стоїть собі серед неба,

Мов сміється з неї.

Воно не зна, що Мар’яна

Рада б під землею

Заховаться од матері,

Щоб не почуть знову

Тії мови, що вже чула,

Проклятої мови.

Воно не зна, що як зайде

Спочити за гаєм,

Петрусь вийде на долину,

Петрусь заспіває,

Петрусь її розпитає,

Як брат, заговорить,

Поцілує, розпитає

Про лютеє горе.

Не знала Мар’яна, чого серце мліє,

Чого плачуть очі… нащо його знать?

Хилиться тополя, куди вітер віє…

Тяжко одинокій на степу стоять.

Утомиться вітер – тополя спочине:

Отак і дівоча мине хуртовина.

Тяжко одинокій в степу зострічать.

А ще гірше любій попереду знать,

Де і як спіткає лихая година.

Несподівано Мар’яна

Зостріла недолю;

Співа, було, а іноді

Дає сльозам волю.

Сама не зна, чого плаче;

Може, Серце й чує,

Та не вміє розказати

Про те, що віщує.

Раз увечері Мар’яна,

Як мати заснула,

Пішла слухать соловейка,

Мов зроду не чула.

Вийшла в садок, послухала,

Сама заспівала

Та й замовкла; під яблуню

Тихесенько стала,

Заплакала, як дитина

Без матері плаче…

Петро стоїть перед нею –

Нічого не бачить.

«Оддай мене, моя мамо,

Та не за старого,

Оддай мене, моє серце,

Та за молодого.

Нехай старий бурлакує,

Гроші заробляє,

А молодий мене любить,

Долі не шукає.

Не шукає, не блукає

Чужими степами.

Свої воли, свої вози,

А між парубками,

Як маківка на вгороді,

Цвіте-процвітає.

Має поле, має волю,

Та долі не має.

Його доля – мої брови,

Мої карі очі;

Моє слово – панство-царство,

Нічого не схоче.

У кайданах, моя сиза,

Та не сиротою,

Тілько, мамо, що[б] плакати,

Щоб співать зо мною.

Оддай…»

«Дочко моя, Мар’яно!

Оддам тебе за пана,

За старого, багатого,

За сотника Йвана».

«Умру, серце мамо,

За сотником Йваном».

«Не вмреш, будеш панувати,

Будеш діток годувати».

Мати галка, мати чорна,

Літаючи, кряче;

Чорнобрива дівчинонька,

Ходя гаєм, плаче.

Летить галка через балку

В степу погуляти,

А дівчина нудить світом, –

Ні з ким розмовляти.

Не пускає її мати

Вранці до криниці,

Ні жита жать, ні льону брать,

Ні на вечірниці,

Де дівчата з парубками

Жартують, співають

Та про мене, чорнобриву,

Нишком розмовляють:

«Багатого дочка батька,

Шляхетського роду…»

Тяжко, мамо, важко, мамо…

Нащо дала вроду?

Нащо брови змалювала,

Дала карі очі?

Усе дала, тільки долі –

Долі дать не хочеш!

Нащо мене годувала,

Нащо доглядала?

Поки лиха я не знала,

Чом не заховала?

Не слухала стара мати,

Лягла спочивати,

А Мар’яна заплакала,

Ледви пішла з хати.

«Злякалася, – дума мати. –

Нехай переплаче!»

А Мар’яна за сльозами

І світу не бачить.

Пішла в садок… серце мліє,

Як згадає пана.

Серце моє, рибко моя!

Мар’яно, Мар’яно!

Постривайте… заспівала –

Пішла луна гаєм, –

Не про Гриця – про Петруся

Так і виливала.

Заспіває, опиниться,

Послуха та знову –

Аж голосок утомився.

Петрової мови

Не чуть, нема, не гукає,

Не кличе: «Мар’яно!

Де ти, пташко? вилинь, серце,

Серденько кохане!»

Нема Петра, не чуть Петра…

Невже ж то покинув

Сиротою чорнобриву

При лихій годині?..

Побачимо… А тим часом

Понад темним гаєм,

Як русалка жде місяця,

Мар’яна блукає.

Не співає чорнобрива,

Тяжко, тяжко плаче…

Ой вернися, подивися,

Зрадливий козаче!

Утомилась би Мар’яна, –

Утоми не чує;

Без Петруся в гаю, в лузі

Ходячи ночує.

На схід сонця червоніє,

Ховаються зорі;

Іде дівчина до хати,

Несе своє горе.

Пришла в хату – спала мати;

Глянула на неї:

«Ой якби ти, мамо, знала,

Якою змією

Окрутила моє серце,

Рідної дитини…»

Та й упала на постелю,

Як у домовину!..

Примітки

Первісний текст фрагментів поеми (реконструкція за публікацією в журналі «Основа». – 1861. – № 9. – С. 1–12).

1. Після цього рядка в публікації «Основи» П. О. Куліш додав рядок «Ой осталась удовою» і зробив до нього примітку: «Этого стиха недоставало у Шевченко, очевидно, по недосмотру. П. К».

2. Рядки 65–76 П. О. Куліш відредагував таким чином:

Росла дочка Мар’яночка,

Виросла, як панна,

Чорнобрива, уродлива –

Хоч би й за гетьмана.

Стала мати міркувати

Та зятя єднати,

А Мар’яна не до пана

Ходила стояти, –

Не до пана усатого,

Сідого, старого, –

До Петруся, щовечора,

Вечора святого, –

подавши пояснення: «Этот и следующие стихи, очевидно, не были читаны автором после первого наброска, и потому в них много раз нарушена мера. Шевченко, без сомнения, выправил бы их лучше, нежели это сделано мною; но чтобы не придать ему собственного вкуса моею редакциею и сберечь мелкие, по необходимости сглаженные мною черты, помещаю его стихи точь-в-точь. (То же сделано мною и дальше.) П. К.».

3. У примітці П. О. Куліша зафіксовано попередній варіант цього рядка: «Вместо этого стиха было сперва написано: Ота[к] і хотіли. П.К.».

4. У примітці П. О. Куліш навів попередній варіант рядка: «Эти два стиха написаны были сперва так:

Знать, забула, що минуло, –

Чи не дівувала.

П. К».

5. В «Основі» виправлено:

З Петром не розлучать – уміла любить.

з застереженням П. О. Куліша: «Этот стих у Шевченко так:

З Петром не рознять – уміла любить.

П. К.».

6. Примітка П. О. Куліша в «Основі »: «Грицем называется песня:

Ой не ходи, Грицю, на ті вечорниці,

а Петрусем – Полюбила Петруся,

Та й сказати боюся.

П.К.

7. В «Основі» виправлено:

Треба старостів нам ждати

з застереженням П. О. Куліша: «У Шевченко этот стих так:

Треба буде старостів ждати.

П. К.».

8. У примітці П. О. Куліш навів попередній варіант цього рядка:

«Этот стих написан был сперва так:

Я вже думаю, що й теє…

П. К.».

Подається за виданням: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2001 р., т. 1, с. 526 – 536 (варіанти).