«Якби ви знали, паничі…»

Тарас Шевченко

Якби ви знали, паничі,

Де люде плачуть живучи,

То ви б елегій не творили

Та марне Бога б не хвалили,

На наші сльози сміючись.

За що, не знаю, називають

Хатину в гаї тихим раєм.

Я в хаті мучився колись,

Мої там сльози пролились,

Найперші сльози; я не знаю,

Чи єсть у Бога люте зло!

Що б у тій хаті не жило?

А хату раєм називають!

Не називаю її раєм,

Тії хатиночки у гаї

Над чистим ставом край села.

Мене там мати повила

І, повиваючи, співала,

Свою нудьгу переливала

В свою дитину… В тім гаю,

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло… Там неволя,

Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дають.

Там матір добрую мою,

Ще молодую, у могилу

Нужда та праця положила.

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині!.. А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята. Я до школи –

Носити воду школярам.

Брати на панщину ходили,

Поки лоби їм поголили!

А сестри! сестри! Горе вам,

Мої голубки молодії,

Для кого в світі живете?

Ви в наймах виросли чужії,

У наймах коси побіліють,

У наймах, сестри, й умрете!

Мені аж страшно, як згадаю

Оту хатину край села!

Такії, Боже наш, діла

Ми творимо у нашім раї

На праведній Твоїй землі!

Ми в раї пекло розвели,

А в Тебе другого благаєм,

З братами тихо живемо,

І їх сльозами поливаєм.

А може, й те ще… Ні, не знаю,

А так здається… сам єси…

(Бо без Твоєї, Боже, волі

Ми б не нудились в раї голі).

А може, й Сам на небесі

Смієшся, батечку, над нами

Та, може, радишся з панами,

Як править миром! Бо дивись,

Он гай зелений похиливсь,

А он з-за гаю виглядає

Ставок, неначе полотно,

А верби геть понад ставом

Тихесенько собі купають

Зелені віти… Правда, рай?

А подивися та спитай!

Що там твориться, у тім раї!

Звичайне, радость та хвала!

Тобі, єдиному, святому,

За дивнії Твої діла?

Отим-бо й ба! Хвали нікому,

А кров, та сльози, та хула,

Хула всьому! Ні, ні, нічого

Нема святого на землі…

Мені здається, що й самого

Тебе вже люди прокляли!

Примітки

Джерело тексту:

– чистовий автограф у «Малій книжці» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 71, с. 391–394) [«Мала книжка»].

Подається за «Малою книжкою».

Автограф не датований.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1850 р. (під № 6 у другому зшитку за 1850 рік) та за часом перебування Шевченка в Оренбурзі взимку – навесні 1850 р., орієнтовно: січень – квітень 1850 р., Оренбург.

Найраніший відомий текст – автограф у «Малій книжці», до якої вірш переписано з невідомого чорнового автографа в Оренбурзі на початку 1850 року, не пізніше 23 квітня 1850 р. – дня арешту поета. Згодом найімовірніше 1857 р., наприкінці перебування в Новопетровському укріпленні, поет вніс виправлення олівцем у рядок 51. До «Більшої книжки» твір не переписано.

Вперше надруковано у виданнях: Кобзар з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина. – Прага, 1876. – С. 152–155 та в журналі «Правда» (Львів, 1876. – № 4. – С. 175–177) за «Малою книжкою». У першодруці – празькому Кобзарі – є помилкове прочитання у рядку 27 («Там батько, плачучи за дітьми»). Публікація журналу «Правда» має кон’єктуру у третьому рядку («То ви б ідилій не творили») та різночитання у рядку 15 («Тої хатиночки у гаї»). Редакторська кон’єктура у третьому рядку спричинена, ймовірно, міркуванням, що поет помилково вжив слово «елегія» замість «ідилія», маючи на увазі ідилічне змалювання сільського життя. Однак можливе й інше розуміння: елегія – синонім солодкаво-сентиментальної поезії.

Брати на панщину ходили, Поки лоби їм поголили! А сестри!.. У наймах, сестри, й умрете! – Брати поета Микита і Йосип не служили в армії, а сестри не наймитували; Шевченко узагальнює реальні факти до висоти типового явища, прагнучи передати страждання усього народу, часткою якого була і його родина, і він сам.

В. Л. Смілянська

Подається за виданням: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2003 р., т. 2, с. 222 – 223 (канонічний текст), с. 475 (варіанти), с. 683 – 684 (примітки).