№ 46 1843 р. червня 20 – липня 1. – «Книга о ділах народу українського і славного Війська козацького запорозького» П. О. Куліша
|
|
||
Книга о ділах народу українського і славного Війська козацького Запорозького
Начата року божого 1843 іюня 20 дня у Києві; окончена того ж року іюля 1.
Предисловіє
Внемлите, людие мои, закону моєму, приклоните ухо ваше во глаголы уст моих [262]. Отверзу в притчах уста моя, провещаю чанания исперва, есмью слышахом и познахом я и отцы наши поведаша нам… яко да познает род их, сынове родящийся и восстанут и поведям я сыновом своим: да положат на бога упование свое и не забудут дел божих до конца и заповеди его взыщут [263].
Из всех народов, населяющих землю, ни один не поднял таких отважных и благородных подвигов на [264] пользу христианства, ни один не претерпел стольких мучений и всякого рода бедствий за веру и любовь к родине, как народ малороссийский. Но несмотря на то, что слава наша еще недавно гремела по всему свету, уже только немногие из нас знают, что значит Гетманщина, что значит Украина, что значит казачество. Одни, будучи угнетены до крайности злою судьбою и незнающими правды людьми, поникли непросвещенною головою, потеряли гордость, забыли о славе своего имени, приложились к скотам бессмысленным и уподобились им. Другие, недостойно обогащенные дарами земли, но бедные духом, превратились в куцохвостых немцев и французов, назвали своих земляков мужиками и хохлами, стали далече от них и чуждаются их.
А, может быть, из сотни малороссиян один только живет еще тою благородною душею, какою жили его деды и прадеды; да и тот один, видя вокруг себя бог знает каких людей, таит в своем сердце переданные в завет от предков думы, не делится ими ни с кем, боится бросить бисер перед свиньями, святыню перед псами. Что же причиною такого бедственного разделения самой лучшей на земле семьи, семьи украинской? Далі закреслено: Причиною тому – отступление от обычаев предков, непочтение к старикам, знаючим старину, а больше всего пристрастие ко всему тому, что в моде. Причиною этому то, что мы или вовсе не знаем, что делалось прежде нас в свете, или если что-нибудь и знаем, то совсем не про своих предков, а про каких-нибудь римлян, греков, французов, немцев Далі закреслено: Предки ж наши, сохранившие все християнство от нашествия бусурманов, как будто совсем и не существовали.. На что ж нам пригодится знать, кто такой был Фемистокл [265], Александр Македонский [266], Коріолан [267], Помпеи [268], когда мы не знаем, чем славен был Наливайко [269], что за воин был Петро Сагайдачный, что делали на своем веку Богдан Хмельницкий, Петро Дорошенко, Павло Полуботок и множество других рыцарей, славных и умом и оружием превыше греческих и римских полководцев? Если какой-нибудь греческий цар Кодр [272] был велик по любви к своему отечеству или карфагенец Ганнибал [273] по силе своего оружия, то это делает честь не нам, а грекам и карфагенам. А сколько меж нашими предками можно найти Кодров, ни во что вменявших свою жизнь для славы казацкой; сколько можно найти воинов, подобных отвагою и умом Ганнибалу и потрясавших государства гораздо сильнейшие, чем Римская республика [274] во время Ганнибала? И кому ж слава за таких воинов? Нам слава, нам честь, ибо они были наши праотцы. Но мы уже так уничижены духом и смирились до зела, что и предков своих считаем столь же ничтожными, как мы сами. А поглядим на наши поля. Откуда взялись эти бесчисленные могилы? Поглядим, что сталось с Польшею, которая прежде гордилась превыше всех своею силою? Кто теперь владеет Белоруссией и Литвою? Откуда взялось молодое королевство Прусское? [275] Куда девались Крымские [276], Белгородские [277], Ногайские орды? [278] Да и турчин отчего подрезал так куцо свои полы и присмирел, закрывшись Черным морем? И как, наконец, вдруг выросло из слабого и расстроенного царства сильное и могучее государство Московское? Все это дела казацкие, все это дела наших праотцов. Разсуди ж всякий разумный, каковы должны были быть рыцари казаки, перетасовавшие таким образом свет, как колоду карт? И разве такие подвиги не достойны того, чтобы внуки и правнуки писали и читали об них с восторгом и гордостью? До сих пор и мы сами не очнулись от иноземного чаду, и наши соседи не отдают деяниям казаков должной справедливости. Но настанет время, когда малороссияне, обратившись к своей старине, к своим песням и своему обильному и пышному языку, докажут народам Далі закреслено: что если народ, поселенный богом в прекраснейшей и обильнейшей стране, рано или поздно явится царем достойным своего пышного царства. Пусть только малороссияне почувствуют, какую душу носят они в своем теле и у них разом вырастут крылья и они воскреснут духом […] внезапно, подымутся, заговорят языком божественным, они преобразятся. Почувствовав превосходство своих дарований и силу души, они явят и превосходство., что не напрасно их деды гремели славою во всем свете и не напрасно оставили им громкие свои песни и богатое слово Далі закреслено: станет время, когда малороссияне, доказав превосходство свое пред соседями, будут почтены во всем мире.. Будет, будет время, когда имена великих наших рыцарей опять пойдут помеж народом, когда и богатейшие паны, презревши иноземную музыку, станут с восторгом слушать рокот бандуры, и ни одно сердце во всей Украине не останется спокойно при голосе вещего песнопевца, все оживет, все встрепенется, почувствует Украина свои нравственные силы, и обновится, яко орля, юность ее.
Глава перва
Благодареніє господу, нема тепер во всем світі благочестивої землі над нашу славную Україну. Але пишуть древнії літописці, що в давнії времена вона не знала ще віри християнської, а поставлені були по городах і селах болвани дерев’яниї, залізниї, срібниї і золотиї; которим народ поклонявсь і звав богами. І в такій темноті розуму пробував народ наш, аж поки в Києві воцаривсь великий князь Владимир [279]. Сей то Владимир звелів всему народу принять віру християнськую, а ідолів і їх скверниї капища звелів палить, плюндровать і до фундаменту руйновати, а на їх місто строїть божії церкви, не тільки в Києві, але і по всій Україні, і з того часу віра християнськая розпространилась і утвердилась так, що вже опісля ніякі утиски і фрасунки лядськії не змогли її погубити. Великий князь Владимир, в старості своїй почувши, що вже йому недовго жить на світі, призвав до себе дванадцять синів своїх, да й розділив їм по рівній часті всю Вкраїну і сам же скоро отдав милосердному богу душу і погребен в Києві, в Десятинній церкві [280]. Як тільки не стало старого князя Владимира, сини його стали завиствовать один другому; кожному з них було мало того, що одказав покійний отець, а хотів всякий одняти у брата його наслідіє. Начали воювать брат против брата і завели по всій Україні великиї смути. Народ не знав, кого слухати: не стало єдиної власті, не стало й порядку на Вкраїні. Через крамоли князьків народ враждовав, забувши, що всі єдиної матері діти, і много душ християнських безневинно пішло з сего світу. Тогді вже по вкраїнській землі рідко де плугарі на воликів гукали, а частійше ворони кричали, на трупи налітали, а галки свою річ говорили, труп чоловічий поміж собою ділили. Як ось стала чутка невесела, що татарський хан Батий [281] іде прямо на Київ з незліченними ордами. Тоді-то нужно було всім князькам, покинувши сварку, взяться за руки і, зложивши до купи свої потуги, ударить на безбожних татар. Але, видно, бог покарав їх і всю Україну за междоусобную вражду і несогласіє; а кого бог хоче покарать, то прежде разум одніме. Вмісто того, щоб, скупившись, іти разом против неприятеля, князьки один за другим нападали на його, і Батий з своїми невірними бусурманами гнав їх, як вітер степову траву, перебив одного за другим і услав і вкрив землю трупом християнським. До самого Києва курілись пожарища, валялись замучениє люди, одорванниї руки, одрубленниї голови. Вовки-сіроманці вили кругом по лісах і байраках, ворони і орли злітались стадами на побоїща. І пусто, пусто стало по всій землі християнській: хто бивсь з татарами, той погиб; хто не бивсь, той покидав дом і худобу і скривався де-небудь в диких пустинях і в чужих землях. Один Київ іще держався. Горожане заперли ворота, стали на валах Ярославових і зареклись лучше погибнуть, аніж предать преславний град Київ в руки противників Христових. Але не устояла їх сила против могущества Батиєвого. Татари вибили золотия ворота і стали страшно губити наших. Ту бі видіти лом копейний і щитом скепаніе. Наші одступили і укріпились кругом церкви Десятинної, – але там не возмогоша стати. Татаре їх розбили і розігнали по всему Києву. Тогді вже безбожная орда святиє церкви розорила, город огнем спалила, людей іних порубала, других в тяжкую неволю забрала і все княжество Київськоє ні во що обратила. Так збулось святеє слово, что всяке царство розділисеся на ся, погибнет, і всякий дом, розділийся на ся, запустієт.
Глава друга
Спустошивши і сплюндровавши всю Вкраїну, безбожний Батий потягнув зо всіми своїми потугами на Польщу і Венгрію і, там усе розруйновавши і спаливши, задав великого страху і другим землям європейським, але милосердний бог удоволивсь уже людською карою і одвернув страшного неприятеля од всеконечного зруйновання остатку християнства. Напившись людською кров’ю, надихавшись димом пожарищ, лютий губитель народу християнського зібрав до купи свої орди да й потягнув з ними аж на Волгу-ріку. Але уже нікому на Вкраїні не було свободи: весь люд, який тілько зостався од побоїща, платив тяжкую подать орді; Батиєві баскаки, а по нашому сборщики подушного, розставлені були во всіх городах і селах, збирали з народу подать і одсилали Батию на Волгу. Тяжко було жить в неволі під кормигою безбожної татарви, але жизнь краща од смерті, хоть яке лихо терпить чоловік нещасливий. Як тілько безбожний Батий з своєю ватагою вийшов з України, то зо всіх міст став сходиться на пожарища люд християнський, що позабігав був з татарського страху в ліси, байраки і чужії землі. Сходились сердешнії на пожарища, тяжко, тяжко вздихали, гіркими слізьми руїни і пепелища обливали, до бога милосердного щириї молитви посилали, безбожного Батия денно і нічно проклинали. А потім знову давай витоптаниї кіньми поля орати, давай хатини будовати, розруйнованиї божії церкви муровати, да й стали жить пополам з бідою, ладючи як-небудь з поганою татарвою [282]. Одначе не весь той люд, що додому вертався, позабігав з великого татарського страху бог знає в яких землях, поміж яких багацько і князьків, і бояр, і всяких панів, не хотячи тяжкої неволі татарської терпіти, позоставались в Литві, в Прусах і по других землях жити. А потім дуже по своїй рідній землі занудьгували, не хотячи на чужині помирати, стали литовського князя Гедимина [283] благати, щоб він древнюю і преславную землю християнськую визволив з-під кормиги татарської. – Ой, князю, кажуть, князю Гедимине! Багато ти земель і кріпких городів звойовав, багато собі слави і честі достав, але не було б тобі лучшої слави, не було б вищої честі, якби тобі біг допоміг древнюю і преславную Руськую землю Україну з-під кормиги татарської слобонити і до свого сильного княжества Литовського прилучити. – Послухав князь Гедимин, пораховав мудрою головою Далі закреслено: да й каже: – Добре! Розумне слово, розумне буде й діло.. І зараз звелів у труби трубити, військо збирати, вози і уюки риштовати, в поход виступати. Одже, ідуть вони не день, не два, не три й не чотири Далі закреслено: Густа курява встає понад головами, орли і ворони летять за ними, чуючи поживу. А там прийшли вони до річки Ірпені., і зострілись над р. Ірпінь з татарами Далі закреслено: а татарам нічого серцю було отдать Гедимінові веселий і багатий край, з которого щороку збирати в казну Батия великі гроші. Але бог за наших став. Зійшлись з татарами. – Док. №46.. А у татарви багацько було і християнського люду, неволею узброєного против Гедимина. Стали биться тяжко, аж земля стогнала, річка Ірпень гула меж крутими берегами, і самі дерева од жалості до землі приклонялись. А наші, що були з Гедимином, і крикнули тому люду християнському, що неволею примушен був іти з татарськими стягами.
– Ей, братці, кажуть, братці! Охота ж вам дорогу нам заступати, погану татарву собою підпирати! Ми з литвинами йдемо не для того, щоб православні церкви руйнувати або ваше добро грабовати, а хочемо ми погану татарву з землі християнської прогнати, тяжке ярмо з вашої шиї зложити, волю і свободу люду божому православному дати.
Як тільки почули наші таке слово, то зараз покинули погану татарву собою підпирати, а стали її кругом оступати, своїм рідним браттям православним християнам і литвинам помочі додавати, прокляту татарву і баскаків упень рубати. Тоді й сталася велика вікторія над татарами на річці Ірпені, тоді й сталась велика радость люду православного по всій Україні. Зараз до Києва з Гедимином князем рушали, у святую Софію вступали, богові молились, спасителю хрестились, поклони до землі клали. А потім князя Гедимина старшим над всією Україною обирати, ключі йому од казни і клейнодів отдавали, порядок і розправу поставить на Вкраїні прохали. То великий князь литовський Гедимин мудрою головою пораховав, ключі од казни і од клейнодів брав, казну і клейноди одмикав, золоту гривню на цепі і палицю судовую з казни виймав, Миндовга князя Голшанського до себе підзивав, йому гривню на шию возлагав, палицю судовую у руки давав, словами промовляв:
– От же тобі, Миндовже, гривня золота і палиця судовая з сребра! Будь ти князем і господином над всією Україною, будь моїм намісником в преславнім граді Києві, порядок на Вкраїні, суд і розправу удержуй, віру християнську шануй. І вже, каже, з сього часу нехай на віки вічниї народ українській буде під одною державою з народом литовським, як рівний з рівними і вольний з вольними.
Так і сталось. Миндог князь знову поставив суди і городськії, і земськії Далі закреслено: що були скасовані татарвою. Всякому було вільно промишляти торговлею […] і всяким ремеслом. Народ поправивсь от утисків татарських і вославив бога, як он суддя.. Знову поставив войти і бурмистри, райці і лавники. Дай же боже, люди промовляли, послі сього великого діла, щасливо проживати, хліба-солі вживати, слави і честі народу українському достати.
Глава третя
Україна була в соєдиненії з Литвою шістьдесят шість літ, аж поки один литовський князь Ягейло став королем польським і прилучив свою землю до Польщі [284]. Тогді й наш народ пристав з Литвою до поляків [285], як рівний до рівних і вольний до вольних. Оттоді-то во всіх трьох землях, в Польщі, Литві і Україні, поставлено було по гетьману, один звавсь коронним гетьманом, другий литовський, а український гетьман звавсь руським, бо і сама Вкраїна за давніх часов Руссю звалась. Із самих древніх українських гетьманів найбільше прославивсь Предислав Лянцкоронський (1516 – 1531) [286]. Сей Предислав, взявши по весні року 1516 невеселу вістку Далі закреслено: що турки, кримськії татари і волохи пробираються на Україну […] через Волинськую і Галицькую землю до польського города Кракова., зараз послав до свого найстаршого Далі закреслено: щировірного приятеля полковника. рейментаря Остапа Дашковича [287].
– Ей, каже, друже Остапе! звели осавулам військо в поход викликати, бо уже не даром летять од Чорного моря птиці і виють по балках і байраках вовки да лисиці: піднявся на них турчин з татарвою: хочуть вони Україну, рідну матір нашу, плюндровати, жінок та діток наших у полон забирати, добро наше грабовати, коней да овець, усю божую скотину у свої джерела заганяти, козацькії холіви розбивати й розоряти!
То голінний Остап Дашкевич теє зачуває, військо збирать зараз посилає. Оттоді вже по городах не музики вигравали, осаули військовиї по улицях пробігали, на винники, на лазники, на броварники гукали: – Ви грубники, ви лазники, ви винники, ви броварники! Годі вам по винницях горілок курити, по броварнях пив варити, по лазнях лазень топити, товстим видом мух годовати, сажі витирати! Ходім з нами турків, татар, волохів воювати! То народ божий теє зачуває, усяк своє діло покидає, усяк худоби половину збуває, шаблю булатную, пищаль семип’ядную, доброго коня набуває, ради віри християнської, ради слави козацької в поход з гетьманом Предиславом і хоробрим рейментарем Остапом виступає. Отже, ідуть вони не день, не два, не три й не чотири; бачать: птаство хижеє понад головами у них крячучи кружає, чують звір’є позаду й по боках їх квилить-проквиляє, до побоїща смертного козаків провожає, здобич велику собі чує, день і ніч свого виску й завивання не уймує. Аж ось земля стугонить, курява в степу вище хмари стоїть, бусурманське військо ся зближає, кінським ржанням, людським криком і в уші козакам ударяє, не одному й жаху завдаває. Тогді гетьман Предислав і хоробрий Остап наперед усіх виїжджають, шаблями блискають, богові молитви посилають, хрести покладають, а потім усе військо на дві части розділяють, кінне – супротив неприятеля одряджають, а пішеє в засаді в байраках і чагарниках заставляють.
– Держись же ти, друже Остапе, каже гетьман, у засаді, а я піду бусурманів зустрічати, огнем да мечем їх привітати, кінськими копитами з граззю мішати. Держись, друже Остапе, у засаді, не виходь з байраків, хоч який буде крик, хоч який буде грім: біг дав нам і силу в руки, і одвагу в серце: може з нас один проти десяти бусурманів стати, слави козацької доказати. А як стануть уже невірні нас до байраків дуже притискати, як стане крик наш орлів під небесами за хмари заганяти, вовків сіроманців лякати, в болота й камиші проганяти, як стане кров християнська байраки затопляти, тоді прошу тебе, друже, якомога швидше байраками ззаду поганих бусурман забігати, разом на них з самопалів гукати, міцно списами натирати, шаблями булатними голови невірним стинати. Так і сталось. Залопотіли козаки, як будто вітер погнав велику ниву красноверхого маку. Сидить хоробрий Остап Дашкович на засаді у байраку: тяжко серце ниє – пониває, душа з козаками в степу ганяє: богові голови козацькії поручає. Аж ось степи гудуть, самопали ревуть, крик і гам до небес уставає, орлів ширококрилих за хмари зганяє, аж ось вовки сіроманці у болота, у камиші утікають, стали невірниї козаків до байраку притискати, кров’ю християнською байраки наповняти. Оттогді вже пішії козаки не люльки то під кущами палили, самопали да ладівниці рядили, байраками позад бусурманів забігали, разом на них з самопалів гукали, міцно списами напирали, шаблями булатними голови невірним стинали, озирнуться не давали, всіх вокруги обгорнувши тяжко, тяжко піхотою і конницею разбивали, чотирьох тільки зоставляли: двох у Цариград до султана турецького з веселою вісткою посилали, двох до короля польського з козаками виряжали. Оттогді голінний гетьман Предислав Лянцкоронський і хоробрий рейментар Остап Дашкович по горах трупу верхами роз’їжджають, кругом себе поглядають, один одного не пізнають, бо димом мушкетним обоє закурились, кров’ю невірною покрились. Отак-то наші колись воювали, у татар землі стародавнії українськиї понад устєм Дніпра одбивали. Добичу свою побравши, додому вертались, богові молились, спасителю хрестились, добром ділились Далі закреслено: Так то збулось над нашими предками святеє слово царя Давида: аще ополчитися на мя полк, не убытия сердце мое; аще возстанет на мя брань, на него аз уповаю..
Глава четверта
Забравши гетьман Предислав під свою власть у татар понад устєм Дніпра стародавнії українські землі, і каже Остапу Дашковичу:
– Що ж тепер, друже Остапе, будемо чинити? Як нам сії землі в своїй власті сохранити, щоб часом турки й татаре знову, оправившись, на нас не напали, сих стародавніх українських земель у нас не одібрали?
– Не турбуйся, батьку, каже Остап. Звели тільки мені козаків зо жменю по Україні під свою хоругов зібрати, то я вже знатиму, як сії землі од невірних обороняти.
І зараз звелів Остап Дашкович у сурми сурмити, військо скликати, до громади собирати. А сам посередині вихожає, на всі сторони уклоняв, до козаків промовляє:
– Позвольте панове-молодці, велику річ сказати, славне вовіки вічниї діло розпочати! Бог милосердний поміг нам у бусурманів стародавнії українськії землі одбити, треба тепер нам їх добре боронити, щоб часом зневаги славі козацькій не вчинити. Скажу ж вам, пани брати, що мені бог на серце покладає: щоб сії землі під своєю властю на віки сохранити і все християнство од невірних собою защитити, треба нам велике і неслиханне діло зробити. Треба нам перед самим носом у турків і татар за порогами на дніпровських островах Січ збудовати, страх і боязнь усяку занехати, душі свої господу богу поручити, турків і татар безустанне бити, слави козацької доказати. Хто до вас, панове молодці, який-небудь великий гріх учинив і попу на сповіді не об’явив, хто з вас коли-небудь против бога погрішив або отця й неньку прогнівив, нехай тепер наперед лави виступає, биться безустанне з невірними присягає, щоб милосердний бог на полі й на морі його розсудив, душу його од гріхів тяжких слобонив!
То як тілько теє козаки зачували, зараз деякі наперед із лави виступали, биться безустанне на полі й на морю з невірними присягали, хрести покладали.
Тогді хоробрий Остап Дашкович велику радость має, козаків оглядає, у кого немає доброї рушниці, рушницею награждає; в кого нема доброго коня, конем наділяє, з козаками вози риштує, гармати й кулі готує, в поход виступає. А гетьман Предислав, на те споглядаючи, хоч серцем і звеселився, що такий преславний поход на невірних найодважніших лицарів зложився, але жаль-туга велика його обнімає, що вірний його приятель Остап навіки, може, його покидає. Гіркими сльозами умився, на булаву гетьманську похилився, такі слова промовляє:
– Дай же, братці, вам боже щасливо воювати, турків, татар бити, віру християнську боронити, славу козацьку по всьому світу розсилати. Прощай, друже Остапе! Далі закреслено: Не знаю, чи приведе бог ще раз нам на сім світі побачиться, чи може… Много літ земля стоїть, а ще ні разу не видала, що чоловікові така одважна да велика думка, як тобі, на душу спала Далі закреслено: Нехай же стоїть по віки славна Україна.. Жаль мене великий по тобі обнімає, але козацьке моє серце з сеї радості і той жаль перемагає. Одмикайте ж, ключники, мурованиї склепи, знахожайте стародавнії вина і меди; нехай козацтво уволю погуляє, свого великого дня повік не забуває.
І зараз ключники великими ключами старосвітськії мурованиї льохи одмікають, бочки з винами і медами достають, козакам ковші і чарки роздають, усіх угощають. А гетьман Предислав свого приятеля Остапа поруч себе сажає, в золотиї кубки вина наливає, на прощание його угощає. А тут кругом сурми сурмили, на бандурах вигравали, з самопалів та з гармат гримали, козаки козаків угощали, вино да солодкії меди попивали. А потім один з одним попрощались, на коней садились, в похід виряджались!
Отже, й пішли козаки понад Дніпром, прямо простуючи до острова Хортиці [288]. А тогді ще усі землі од Чигирина до Чорного моря, до Азова і по сю сторону Дніпра, де тепер Полтавщина, пустовали, густою травою заввишки в чоловіка заростали, у траві куропатки і всякі птиці проживали, дикії коні по степу табунами гуляли, круторогії тури блукали, білорогії сугаки скакали да степниї вітри од моря до моря пролітали. Тогді хоч би хто сто верст за Чигирин пройшов, ні одної б християнської душі не знайшов. Тільки погана татарва кіньми де-негде по степу вигляда, козака в степу виглядала, щоб, його напавши, зарубати, одежу кармазинну да оксамитну зняти, золота в кишенях пошукати, козацького коня арканом у степу піймати. От ся то погана татарва й хороброго Остапа Дашковича з його лицарями в степу забачила, дивом великим дивовала Далі закреслено: бо зроду не чувала, щоб козаки в невеликій купі на широкії як море степи вихожали, думала й гадала, куди б се козаки в невеликій купі понад Дніпром простовали, якого неприятеля воювать вони мали. Але нападать на козаків боялась, поза травою ховалась, слідом оддалік, як собаки вовка, провожала. А як же вбачила, що вони прямо на дніпровський острів, на Хортицю прибували, рови на острові копали, вали висипали, засіки складали, гострії кілля дубовиї тесали, Січ будовали, гарматами її кругом риштовали: тогді біжить у свої аули, швидко Орду скликає, з криком, з гиком, як чорна хмара під Січ підступає. Але козаки з хоробрим Остапом з гармат на них ударяють, од Хортиці Орду одбивають, а потім з самопалами, з шаблями да з списами кінно у степ виступали, з самопалів на татарву разом усі густо повівали, списами міцно натискали, шаблями голови невірним стинали, по степу татарву як полову розмітали, коней у них добрих одбивали, злотосиними киньдяками да оксамитами торби набивали, добичу побравши, до Січі вертались, богові молились, спасителю хрестились, добром ділились, мед-вино коряками попивали, на бандурах вигравали, один одного на новосіллі частували, один одного з славною вікторією поздоровляли, душі побитих козаків поминали. Отак-то, панове, зачалась тая людославная Запорозькая Січ, тая козацька слава, що по всьому світу дивом стала, що по всьому світу луговим гомоном рознеслась, Туреччині та Татарщині добрим лихом знати далась, да й ляхам-ворогам у знаки вдалась.
Глава п'ята [289]
Після Предислава Лянцкоронського гетьманував князь Дмитро Вишневецький [290], що, славно воюючи, попався сердешний у плін туркам і в Цариграді замучений, а по смерті його гетьманував князь Остап Ружинський [291], которий лучший порядок у війську козацькому завів: Орду коло Білогорода розбив; а по смерті Остапа Ружинського гетьманував Венжик Хмельницький [292]. Сей Орду під Заславом тяжко розгромив і розігнав, слави великої козацькому війську достав. А по смерті Венжика Хмельницького вибран був гетьманом Іван Свирговський, і тільки що гармати заревли, сурми і бубни загули, козаки новому гетьманові булаву піднесли, як ось посли з Молдавської землі [294] прибувають, гетьману до ніг упадають, защитить молдаван од турків його благають, великії дари золотиї кубки, ковші, шаблі дорогії в дар йому предлагають. То гетьман Свирговський дари од послів бере, золотиї кубки і ковші полковникам своїм роздає, дорогії шаблі і булати бере, сотникам і отаманам роздає, сам на коня всідає, поміж військом проїжджає, в поход виряжає. Отже й пішли козаки да на два шляхи, ой на два шляхи, а на третє на Чорне море. А що первим шляхом то пішов сам гетьман Свирговський, а другим шляхом полковник Сава Гонта, а третім шляхом – водою, дніпровою глибиною, то пішов кошовий отаман запорозький Фесько Покотило. Він на човнах с хоробрими запорозьцями виступає, до устя Дунаю і Дніпра Чорним морем прибуває, обоє устя човнами своїми заступає, ні одного судна турецького до Молдавської землі не допускає А гетьман Свирговський з Савою Гонтою до города Сороки [295] в Молдавії прибували, турків під городом великий табір знахожали, з гармат на них гримали, з самопалів густо повівали, довгими списами ударяли, невірних турків розбивали, пашу їх Кара-Мустафу [296] в полон брали, до короля у Варшаву посилали. А потім козаки назад уступали, золота й сребра от молдаван брати не захотіли, тільки меди да вина дорогії принимали, один одного частовали, на радощах в землі Молдавській ликовали. А як стали до Бессарабії [297] простовати, мимо города Килії [298] прохожати, зустрів їх якийсь армянин лукавий, просячи гетьмана до города Килії з військом привернути, приступом його добути, бо турки, каже, награбовавши в Молдавській і Волоській землі [299] великії клади, в Килії зложили, самі малим військом Килію, каже, оберігають, поки козаки додому вернуться, піджидають, а потім, каже, тиї великії клади до султана провадити мають. То гетьман ваш Свирговський да й не схаменувся, лукавому армянину скурвому сину віри піняв, з половиною війська під Килію підступав, прямо на вали городськії да на мури простовав. Ох іще ж козаки й на вали не ступали, як ворониї коні під ними засумовали, смутно, смутно ржучи, голову додолу повісивши, копитами глибоко землю рвали. Ох іще ж і обідня година не настала, як піднялась з-під землі полуночна чорная хмара. Бочки пороху під козаками взривала, козаків з гетьманом хоробрим Свирговським високо вгору піднімала, довга вертівши під небесами, по пісках, по корчах, по білому каменю почорнівшиї тіла їх розкидала. І вже тогді й рідна б мати не пізнала, де голова пана Йвана літала! А тим часом турки з-за мурів вибігали, на обоз козацький ударяли, козаків багацько вистинали, багацько й у неволю похватали, а більше то горе, що Кішку Самійла [300] у неволю взяли, котрого козаки за рідного батька мали, часто за кошового отамана вибирали, велику надію на його покладали, а потім невірниї довго їх по полю піших гнали аж поки нічниї тумани козаків кругом обгортали, і як орел своїх діток закривали. Тогді-то козакам невесело було додому вертатись, свого гетьмана втерявши, стид-сором був перед люд хрещений показатись. Тогді-то кобзарі і бандурстники од села до села по усій Україні прохожали, помин гетьману Свирговському відправляли, славнії діла його люду божому всенародно оповідали, на кобзах, на бандурах вигравали, пісні жалібні про його прокладали Далі закреслено: Отже, панове, багато минуло, вже більш як півтретя – ста років, од смерти Свирговського гетьмана, а ще слава його не сконала, а ще пісня про його із пам’яті людської не пропала..
Як того пана Йвана,
Що Свирговського гетьмана,
Да як бусурмани піймали,
То голову йому рубали,
Ой голову йому рубали
Да на бунчук вішали,
Да у сурми вигравали,
З його глумовали.
А із низу хмара стягала,
Що воронів ключа набігала,
По Україні тумани клала,
А Україна сумовала,
Ой, Україна сумовала,
Свого гетьмана оплакала.
Тогді буйні вітри завивали:
– Де й ви нашого гетьмана сповідали?
Тогді кречети налітали:
– Де ж ви нашого гетьмана жалковали?
Тогді орли загомоніли:
– Де ж ви нашого гетьмана схоронили?
Тогді жайворонки повилися:
– Де ж ви з нашим гетьманом простилися?
– У глибокій могилі,
Біля города, біля Килії,
На Турецькій лінії!
А ще друга пісня співається так:
Ой пан пишний, пан Свирговський і прочая…
Глава шеста
Незабаром після смерті Свирговського (1514 – 1546) козаки раду у Чигирині собирали, усіх сотників і полковників ізкликали, меж них гетьманом Богданка Ружного [301] поставляли. То не вітер буйний по степах виє, завиває, то ж хан татарський на українську землю військо своє посилає і проч…
Велику пораду мали, у поход виступали; козаки запорозькії з кошовим своїм Нечаєм Чорним морем під татарський город Кафу [302] і Козлов [303] підпливали, козаки гетьманськії із гетьманом Богданом Ружним У тексті помилково: Румом до тих же городів через Перекоп [305] простовали, коло самої лінії перекопської татарську велику орду розбивали, мов баба будяки рубали, мов молотник у клуні солому – розметали, до города Козлова і Кафи прибували, із кошовим Нечаєм тиї города руйновали, бідних невольників з неволі визволяли. А як стали до Бахчисарая [306] і Козлова козаки ся зближати, стали їх посли татарськії переймати, гетьману Богданкові й кошовому Нечаєві до ніг упадати, примир’є йому предлагати, стали перед ним червінці з мішків висипати. То гетьман Богданко і кошовий Нечай тиї купи червінців жовтими чоботями як жар розгортали і розкидали, козакам на тютюн роздавали, самі примир’є з кримським ханом приймали, весело додому із славою великою повертали, мимо города Килії прохожали, на город ударяли, город до остатку руйновали, всіх турків і армян вистинали, поминки гетьманові Свирговському справляли.
Да до того ж короля Баторія [307] ще раз козаки в поход за віру християнську виступали, мимо Перекопа на турка через Черкеськую землю простовали, турка рубали й плюндрували Далі закреслено: Мимо Синопа і Трапезонта проходили, як поросят тиї обидва городи осмалили, да й самого Цареграда не минули, димом мушкетним його стіни окурили, великий страх турецькому султану причинили, добичу велику у його одбивали, да тут же й гетьмана свого на полі під горою, під густою рокитою знахожали, глибоку могилу копали, на могилі курган насипали, біля кургана-могили коня турецького гетьманського зоставляли, похорон гетьманові правили-одправляли. Тут йому і повік лежати. Добичу свою побравши, додому вертались, богові молились, спасителю хрестились, добром ділились.
Глава сема
Недовго голінний Богданко гетьмановав (1544 – 1548), милосердному богу душу на полі оддав. Тогді козаки по йому, як по рідному батькові, сумовали, раду собирали, полковника Івана Серпягу, которий звався і Підковою [309], гетьманом наставляли, і зараз з ним, сівши в човни, на Чорнеє море з запорозькими козаками виступали, далеко Чорним морем гуляли, на турецькі землі простовали. А по Чорному по глибокому моречку злая буря вихожає, виступає, козаків до землі чужої провожає і проч…
А на другий рік з тим же гетьманом Серпягою Іваном козаки у Волоськую землю ходили, волохів розбивали, господаря їх Петра в Турецькую землю заганяли, свого гетьмана Серпягу Івана господарем над Волоською землею настановляли. Але султан турецький листи до короля польського до Степана засилав, голову Серпягину, видать, прохав, а як не видасть, то військом ударить на Польщу – короля Степана стращав, та й волохів війною лякав. То ляхи да волохи, теє почувши, великий страх собі мали, пана Серпягу до города Львова на бенкет лестно закликали, не вином да медом частовали, голову йому одрубали, до султана турецького посилали. А козаки, тіло його взявши, у Канів привізши, чесно поховали. От про того то хороброго Серпягу ще й досі старі діди споминають, пісні йому на бандурі вигравають:
Ой з города, з Полтави виїжджали козаки,
Усіх було три табори, да всі три однаки
і проч…
(Козаченько вбитий лежить, Серпяга то мертвий)
А ще друга пісня співається так:
Ох, і сина, сина ему наділила і прочая…
Глава восьма
Як тільки пронеслась чутка на Україні, що гетьмана Серпягу ляхи вже згубили, зараз козацтво з старшиною до Чигирина прибувало, гетьманом Якова Жаха, Серпягового друга, настановляло, на волохів виступало. А волохи того не ждуть, не гадають, мед-вино з турками в Бухаресті попивають; аж ось козаки під муром городськії прибувають, з гармат гукають, мури розбивають, у город ухожають, з самопалів густо повівають, всіх турків і волохів як пух розмітають. А потім самих главних волохів, що видали на смерть Серпягу, половили, серед міста повішали, надпис над ними прибили: «Отак зрадці і віроломні пропадають, що правди й одваги в серці не мають, свого батька ради страху турецького погубляють». А потім скарби великії в Волощині забрали, додому весело повертали. Ой не вспіли ж козаки вернутись в Україну, добро поділити, як надійшли суровиї од короля Степана листи. Ой не вспіли ж козаки на радощах погуляти, як став король Степан Жаха на суд за волохів звати. Але Жах добре догадавсь, в Канівському монастирі [310] під чорною рясою сховавсь, королю в руки не оддавсь, але вже сердешний од булави гетьманської одцуравсь, з світом навіки попрощавсь, богові єдиному служити почав, щоб милосердний бог його душу у царство небесне прийняв. Оттоді вже козаки раду собирали, нового собі гетьмана з полковників, Семена Скалозуба [311], вибирали. Сей Скалозуб, бажаючи дуже турка за Серпягу і шаха покарати, зачав козаків до обозу великую силу збирати. А потім, сівши на запорозькії чайки, Дніпром на Чорнеє море до острова Тендрова [312] випливав, на острові одпочинок мав, козаків під городи турецькиї приморськиї на розглядини посилав. От у той час, панове, із города із Трапезонда крутоносная галера турецька виступала, трьома цвітами процвітана, мальована і прочая…
Глава дев’ята
Раді були козаки, що Кішка Самійло з неволі вернувся, але скоро їх друга недоля постигала, сила велика турків на морі на їх нападала, кругом кораблями да галерами їх човни коло Керчі-города обгортала, козаків розбивала, которих v морі потопила, которих живцем у неволю з самим гетьманом Скалозубом забрала Слова «з самим гетьм[аном] Скалозубом забрала» написані замість закреслених «Сам Демян Скалозуб у плін […] туркам доставав».. Оттоді-то біднії козаки на бусурманській землі марне пропадали, тяжко-тяжко жалковали, плачучи гірко, свою рідну Україну споминали, не раз, не два такі слова промовляли: «Поклоняється бідний невольник із землі Турецької, що віри бусурманської у городи християнськії до отця, до матусі», і прочая…
Оттак-то сердешниї невольники сумовали, щирії молитви до бога посилали Далі закреслено: але мало хто з сеї землі турецької із неволі бусурманської вернувся, багацько козаків., але довго бідовали, аж поки козаки знову на Чорне море в нових потугах випливали, до городів бусурманських приставали, бідних невольників із каторги визволяли. А гетьман Скалозуб гіршу од усіх біду прийняв, у городі Цареграді замучений од турків, милосердному богу душу отдав. Тілько писарю Богуславцю фортуна погодила: його жінка паші турецького з неволі свободила, сама з ним втекла на Україну, стала йому за вірну дружину. От про того-то писаря Богуславця ще й досі співають пісню:
Гей з устя Дніпра да до вершини,
Сімсот річок і чотири пороги [314].
Глава десята
Ой у нашій у славній Україні бували колись престрашнії злигодні, бездольні години… Як невзгодини на українську землю посилав. Ой тож була найбільша і, найстрашнішая тая чвара, що з ляхами за віру православну стала. Задумали нечестивії ляхи церкву православну в Україні руйнувати, народ християнський у віру лядську ввертати. Але наші на те не приставали, мечем свою віру обороняли. Тогді окаянниї ляхи гетьмана нашого Косинського [315] поймали, у кам’яний стовб його замурували, а на Вкраїну жолнірів присилали, по церквах з голими шаблями розставляли, щоб вони насильно народ християнський молитися по-лядські примушали. Попів наших православних з олтаря проганяли, ксьонзів на їх міста у престола поставляли. Оттак ляхи над святою вірою глумились, бога не страшились, людей не стидились. А тим часом велено жолнірству у города українськії вступати, вибрать нового гетьмана не давати, народ силою у католицтво повертати. Але наші у городі Чигирині раду собирали, думали й гадали, довго-довго раховали, на гетьманство Павла У тексті помилка. Треба – Северин Наливайка, одважнійшого лицаря обрали, богу помолились, з ляхами биться безустанне за святую віру зговорились.
Ой не день і не два ляхи Україну плюндровали, ні на часиночку одпочиння не мали, і проч…
Ой не забули своєї біди окаянні ляхи, не забули; вони все теє козакам пом’янули, як козаків під кормигу свою лядськую знову підвернули. А тепер, бачачи, що козаками плохо воюватись, стали на хитрощі підійматись, примир’є з гетьманом Наливайком приймали, хрест цілували, покинути всяку вражду на Євангелії присягали, але потім всю тую присягу поламали, гетьмана Наливайка, да полковника Лободу [317], да суддю, да сотника до Варшави лестю зазвавши, у темниці похапали, а потім у мідного бика усіх посадили, огню йому під черевом розложили, да й усіх тих мучеників у тім бику попалили. Оттоді-то Україна дуже засумувала, що найлуччих своїх лицарів, Наливайка і Лободу, втеряла, що защитники віри й козацької волі такою лютою смертю пострадали, якою од початку світа люде не вмирали. От тоді-то Україна сумовала, за сироту себе мала, на бога єдиного усю свою надію покладала. А бандуристи да кобзарі пісні тогді на утіху і на жаль людям про гетьмана Наливайка складали, великії діла його вихваляли, люту його смерть оплакали, народу в душу вічну вражду на поляків клали: [318]
Ой, в городі Могилеві димом потягнуло, і прочая…
Друга пісня:
Славна стала та Кравчина, як на Польшу стала, і пр…
Співали тоді кобзарі і про Івана Лободу, щирого приятеля гетьмана Наливайка:
Ой в городі в Батурині дзвони задзвонили, і проч…
Глава одинадцята
Потративши так люто гетьмана Наливайка і з ним Лободу і других найлуччих лицарів, ляхи зовсім уже Україну опановали, жолнірів своїх по всіх городах становили, людей мордовали, у лядську віру ввертали, що хотіли робили. А ксьонзи лядськії од села до села не кіньми, а на людях роз’їжджали, в церквах свої лядськії пакості робили, святиї антиминси і требники палили, священиків православних з приходів виганяли. А ляхи тим ксьонзам нечистивим що найкращих дівчат до прислуги вибирали; ксьонзи бога не страшились, людей не стидились, тих бідних дівчат оскверняли. Багато ляхи по Вкраїні уніятів да католиків наробили, а яка парафія не схотіла погубити лядством душі й тіла, то в їх церкві пакості несказанниї чинили; а потім жидам на одкуп тії церкви православниї поотдавали. Жиди ключі од церкви і верьовки од дзвонів до себе в корчму брали, за велику плату християнам править у церкві божу службу позволяли, з людей і з святої віри православної кепковали, гойською її називали. Оттакеє ляхи на Вкраїні на свою біду, обезумівши, виробляли! І вже тогді не вільно було нікому православному жодного уряду держати: всю старшину ляхи виганяли, своїх на їх міста поставляли, а хто зробиться католиком, того не займали. От у тую-то гіркую годину багато душ християнських себе погубили, ради благ мира сего багато з наших панів у католицтво оберталось, своїх земляків цуралось, над ними ж разом з ляхами ізнущалось. І вже тогді хто був Решето, той став Решетинський, хто був Чапля, або Проскура, або Лопата, то вже стали – Чаплинський, Проскуринський, Лопатинський. Вже тогді тії одступники і рідну мову свою голосну українську занехали, по-польськи цвенькать стали, українську ж мову, которою і князь Володимир говорив, як народ свій у віру християнську хрестив, тую мову вони занехали, мужицькою її назвали. У ту гірку годину усе військо козацьке по Вкраїні як овечки без пастуха блукало, само об собі не знало: іншії на Запорожжі убрались, а которим жаль було покинуть домівки, тиї, стиснувши серце, дома оставались, богові молились, спасителю хрестились, луччої години сподівались. А тим часом орда на пограниччі в Україну набігала, козацькі двори розбивала й розоряла, народ в немилосердную неволю брала, коней, корів і овець у свої авули заганяла. От тоді-то козаки як би от сну трохи стрепенулись, об своїй нещасній долі схаменулись, до запорожців прибували, разом з ними гетьманом розумного Петра Коношевича Сагайдачного обирали, в похід на татарву морем виступали, до Криму з моря привертали, городу Кафу сплюндровали, бідних невольників на волю випускали, а потім і під Козлов підступали, кругом його обгорнули, з гармат ревнули, димом мушкетним його мури окурили, великий страх татарві причинили. То проклята татарва із города із Козлова з білим завивалом виступає, мир возвіщає, великий окуп козакам поступає, усіх невольників, що забрала в Україні, випускає. Тогді наші, здобич забравши, в човни посідавши, додому в великій славі повертали, тих бідних невольників по городах християнських розпускали, дітей батькам, братів сестрам, жінкам чоловіків вертали, що вже їх як мертвих оплакали. От тогді то окаянниє ляхи, бачачи велику козацькую силу і славу, по всій Україні стрепенулись, у Польшу втікати, як од вовка поросята, сунулись, а жиди за ними спішили, аж свої вонючії ярмулки і патинки погубили. А король польський і собі схеменувся, сидячи на престолі, здригнувся, зараз листи до гетьмана Петра Сагайдачного засилає, гетьманом його на всю Україну потверждає У тексті: потраждає, великії подарки дарує, так і сяк його щире серце козацьке гамує. Тогді гетьман Сагайдачний по всій Україні, як пчола по стільнику, похожає, усе поправляє, усякий ущерб поповняє, церкви святиї обновляє, священиків православних знову до парафій приставляє. А у Києві преславний Братський монастир [320] збудовав, великії вклади ему даровав, золотом да сріблом украшав, при монастирі великії будинки для школ, що тепер зоветься Академія, муровав, великим коштом тії школи содержав, сильно розумною головою так раховав, щоб з тих школ світ премудрості на всю Руськую землю просіяв, погибнуть народові у темноті розуму не дав. Ой добре, добре козаки, за гетьмана Сагайдачного на Вкраїні проживали, не раз і не два турків і татар розбивали, да й ляхів-ворогів в тривозі держали. Але шкода, що біг чоловікові вік не довгий дав! Гетьман Сагайдачний до конця днів своїх дохожав, милосердному богу праведну душу в самому-таки Братстві оддав [321], Україну сиротою зоставляв. Тогді ляхи знову жолнірів своїх на Вкраїну посилали, замки один за одним забирали, знову в свою віру народ ввертати починали, не тілько козаків зібраться народу не допускали, але й двох і трьох, що зійдуться на улиці, зараз розганяли. От такеє на Вкраїні виробляли! Ще гірше, як до Сагайдачного, Україна бідовала, тяжку наругу віра християнська од ляхів і жидів принимала. Проклята жидова церкви божії на аренду держала, горілку в церквах, як у шинку, продавала, сама проскуру скверними своїми руками пекла, велику плату за теє них назначала, сама паски к Воскресенію продавала, жидівською рукою значок на їх клала. Оттаку наругу віра христова од ляхів і жидів приймала!
Глава дванадцята
Отже, ще раз козаки раду собирали, гетьманом Тараса Трясилу [322] поставляли. То гетьман Трясило з козаками під Переяслав прибував, над річками Трубежем і Альтою станом став, ляхів ожидав. То не чорниї хмари наступають, громом гудуть, дощ і град на поля несуть, блискавками блискають, то поляки на три шляхи своє військо розділили, прийшли, перед козаками станом стали, з гармат на козаків грімали, конницею й піхотою на обоз козацький напирали, але нічого не вскурали. Бо козаки, як степові бики, що проти тічки вовків тілько роги свої наставляють, самі ж ні наперед, ні назад не поступають, двойчатими ратицями землю гребуть, тяжко ревуть, вовкам великого страху на примир’є ставати, хрест ціловати, що не будуть з козаками воювати. Ой не вміли ж козаки ляхам одвічати, не треба було ляхам віри няти, не треба було з Боровиці виступати [323], бо у ляха нема ніякої правди. Ляхи зараз присягу зламали, по дорогах наших доганяли, шаблі, мушкети, списи однімали, самих обідрали, без чуприн і без усів додому вертали, а старшину із гетьманом Павлюгою похватали, у Варшаву одіслали, живим кожу з голів поздирали, половою набивали, по городах українських розсилали, народ устрашали. Ой кипіло тогді не одно серце в Україні, бачачи таке лихо на своїй родині:
– Ой, дождетесь, ляшки, ви за сеє плати! Будете знов в болотах стирчати, будете знов своїм тілом вовків годовати! Ніхто волі у народі не задушить, ніякеє лихо в серці козацькім одваги не потушить! Отже, ще раз козаки раду собирали, гетьманом Степана Остряницю [324] вибирали, думали й гадали, військо своє добре споряжали, ще раз на ляхів виступали. Ой пішли ж козаки на чотири шляхи, на чотири поля, а на п’яте – на Подолля і прочая.
Ой рано, рано козаки до Стариці-ріки прибували, ляхів над Старицею великий табір знахожали, зараз на їх ударяли, одуматься ляхам не давали, із стану їх вибивали, до містечка Полонного гнали, Полоннеє кругом обгортали. А ляхи, у містечко запихавшись, як хорти, убігають, по священиків православних з хрестами, з хоругвами, з іконами супротив козаків висилають, на примир’є стати благають. То як тілько тая свята процесія перед станом козацьким явилась, рука у всякого козака опустилась; ніхто не посмів божим служителям поперек слова сказати, всі позволились на примир’є стати. Отже, тогді хрест і Євангеліє ляхи і наша старшина ціловали, уговор на папері писали, руки і печаті прикладали, щоб уже згода меж ляхами й козаками повік зоставала, вражда й чвара ніколи не вставала. Тогді козаки додому рушали, по городах, по селах ляхів і жидів виганяли, самі всі села опановали. А гетьман Остряниця з старшиною у Каневський монастир прибуває, молебні наймає, милосердному богу молитви благодарственниї посилає, не думає, не гадає, що на его біда наступає. Ляхам ксьонзи клятву розв’язали, против козаків знову їх научали, ляхи під Каневський монастир байраками да ярами прибували, гетьмана Остряницю і всю старшину, всього 30 душ, похватали, на вози скованих поклали, до Варшави на люті муки помчали. А в Варшаві на базарі огонь палає, кілля стоять, шибениці висять, кат поміж ними похожає. Зараз взяли гетьмана Остряницю і старшину Сулиму [325], Недригайла, Боюна і Риндича колесовали, Гайдаревського, Бутурима, Запалія, Кизима [326] і Сучевського залізними спицями пробивали, живих на високії шости піднімали, Постилича, Гаруна, Сутигу, Подобая, Харкевича, Судака, Чурая [327], Чуприну, Околовича, Сокольського, Мировича і Ворожбита гвіздками стоячих до смоляних дошок прибили, дошки підпалили, Могилянського, Загребу, Скребила, Ахтирку, Потурая, Бурлія і Загнибіду залізними лапами живих розідрали; Метиляя, Дунаєвського, Скубрія, Глянського, Завезуна, Косиря, Гуртового, Тумара і Тугая четвертовали. Жінки тих мучеників до Варшави услід за ними з маленькими дітьми поприїжджали, ляхам у ноги впадали, за своїх чоловіків прохали, але проклятії ляхи з того тільки глумовали, жінкам тим груди живим вирізали, діток малих перед батьками на залізнії шини клали, огню підкладали, шапками огонь під ними роздували. Усім тим сердечним старим й малим там у муках несказанних богу душі пооддавали, і душі їх на небо вступали, до бога прилітали, богу все оповідали, кару тяжку да важку послати на ляхів прохали. От тогді вже ляхи зовсім Україну опановали: як пастухів од стада одібрали, то й саме стадо розігнали, як вовки народ український терзали, дітей козацьких в казанах варили, церкви палили, кожі з живих людей по всій Україні драли. От тогді-то бідна Україна зовсім засумувала, зовсім погибала. Да й ніхто нам тогді не помагав, за нас тепер богові молитов не посилав, тілько святий бог нами не забувався, тільки бог теє знав, що він думав-гадав, замишляв, як такії муки на нас грішних посилав.
Глава тринадцята
Щодня, щогодини, як стала тривога на Вкраїні і прочая…
Завдавають: так і вони під гарматами лядськими стояли, нічого не промовляли, тільки раз по раз свої гармати пооживали, на ляхів і часто, і тяжко гукали, з самопалів густо повівали, нічого не промовляли, але ляхи, як собаки, піджавши хвіст, до обозу свого уступали, по уші себе кругом валами обкопали, ще більших потуг до себе піджидали. А козаки на великії потуги лядськії, що день і ніч стягались під Переяслів, не вважають, на бога милосердного свою надію покладають, щасливої години дожидають. А як стали ляхи свій празник Пановне Цяло празновати, з гармат гримати, у сурми вигравати, потішниї огні в стану пускати, тогді стали козаки собі раховати, як би ляхам козацької слави доказати. Мовчки сидять, дивляться, як в лядський обозі ракети під небеса літають, іскрами все поле осипають, як п’янії ляхи краков’яка співають, як труби і свистілки вигравають, самі собі думають-гадають, нічого не промовляють, полуночної години дожидають; а опівночі гетьман Тарас звелів кінним полкам тихо з табору виступати, ляхів кругом обгортати, зорі дожидати. А як стала божа зоря на небі займатись, стала чорна хмара з громом і градом на поляків підійматись, уся піхота козацька з табору рушала, мовчки під самі шанці лядські підступала, мовчки хрести покладала, мовчки бога на поміч призивала, на шанці одними списами та шаблями вдаряла, сонну сторожу побивала, у самий стан уступала, пушки лядськії на ляхів обертала, велику тривогу підіймала, ляхами як грушами землю усипала. От тогді-то п’яниї ляхи, не продравши очей, з табору як свинота сунулись, да вже тогді тільки схаменулись, як на кінниї полки козацькії наткнулись. А козаки їх як будяки рубали, як полову по всему полю розметали, у Трубежі і у Альті великії їх тисячі потопили, трупом лядським річки загатили: добре ляхів проучили! Про те діло ще й досі старі люди знають, ту ніч Тарасовою ніччю називають. От тогді вже козаки богові дяку велику посилали, у лядський табір як одна сім’я уступали, очертами сідали, пили да гуляли. А ляхи із жидами зо всієї України як собаки утікали. Ой недовго ж гетьман Тарас на Вкраїні попановав. Скоро його бог у царство небесне одозвав. Тогді козаки гетьманом Павлюка настановили, віру християнську од поляків боронили, але ляхи всіма силами на козаків під Кумейками [328] несподівано напали, табір однимали, козаків аж до містечка Боровиці гнали. А як убачили, що Боровиці їм у козаків не дістати, тоді вже стали…
Ч. V, арк. 125 – 152. Автограф з багатьма виправленнями.
Примітки
262. Проти цих слів на полі олівцем написано і потім закреслено слова: Мученики Украины читали псалмы.
263. Після цих слів на арк. 126 знову написано заголовок «Книга о ділах народу украинского и славного войска козацького запорозького. Предисловие». Потім такий закреслений текст: для людей або високоучених або зовсім темних: середина ж нехай не чує, бо назове покидькою. Благослови, боже, начало трудной повести о давних временах и старосветских людях; соделай мое слово простым и ясным для всякого, кто захочет приклонить в нему слух свой, сохрани ум мой от лукавых умствований, ибо горе пишущим лукавое! Да удостоится писание мое чтения седоголовых старцев, и да наполнит оно души юношей и дев тем огнем правды и добра, который всегда горел в сердцах истинных сынов нашей родины! Если кто погружен во тьме невежества, пусть моя книга осветит. Наши предки совершили много деяний, делающих честь всему человечеству.
264. Над рядками цей же текст написаний по-українськи: немає в світі ні одного народу, которий би одважився на такиї трудниї і небезпечниї діла для пользи християнства, як народ український.
265. Фемістокл (бл. 524 – після 460 до н. е.) – державний діяч і полководець Афін. Сприяв створенню першого Афінського морського союзу.
266. Александр Македонський (356 – 323 до н. є.) – полководець і державний діяч давнього світу.
267. Коріолан – римський патрицій, який 493 р. до н. є. за відвагу при осаді волоського міста Коріол, одержав прізвисько Коріолан.
268. Йдеться про Помпея Гнея (106 – 48 до н. є.) – римського полководця і політичного діяча періоду громадянських воєн, або про його молодшого сина Помпея Секста (75 – 35 до н. є.) – також римського полководця і політичного діяча періоду громадянських воєн.
269. Наливайко Северин (р. н. невідомий – 1597) – керівник антифеодального селянсько-козацького повстання 1594 – 1596 pp. на Україні і в Білорусії. Страчений 11 квітня 1597 р. у Варшаві.
272. Кодр – легендарний цар Аттики (Стародавня Греція), який нібито жив під час вторгнення дорійців (XI ст. до н. е.) в Аттику.
273. Ганнібал (бл. 247 – 183 до н. є.) – карфагенський полководець під час Другої Пунічної війни (218 – 201 до н. є.)
274. римська республіка в часи Ганнібала – йдеться про період Другої Пунічної війни (218 – 201 pp. до н. е.), яка почалася походом карфагенського полководця Ганнібала в Італію.
275. Пруське королівство – утворилося 1618 р. шляхом об’єднання маркграфства Бранденбург і герцогства Прусія, що виникли внаслідок загарбання німецькими феодалами у XII – XVII ст. слов’янських і литовських земель, зокрема території прибалтійського племені прусів. Брандербурзько-Пруське князівство 1701 р. стало королівством.
276. Кримська Орда (Кримське ханство) – феодальна держава на території Кримського півострова, Прикубання, Приазов’я і Південно-Західного Причорномор’я, шо утворилася внаслідок розпаду золотої Орди. 1449 р. була проголошена незалежність Криму. Але в 70 pp. XV ст. Кримське ханство потрапило у залежність від Туреччини. Героїчний опір агресії Кримського ханства чинили запорізькі козаки. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р. Кримське ханство було оголошене незалежним від Туреччини. а 1783 р. приєднане до Росії.
277. Білгородська Орда (Орда Малих ногаїв, або Буджацька Орда) – татарська Орда (XV – XVII ст.), що перебувала у васальній залежності від Кримського ханства і Туреччини. 1770 р. Білгородська Орда перейшла під протекторат Росії.
278. Ногайська Орда – татарське феодальне державне утворення, що виникло в кінці XIV ст. внаслідок розпаду золотої Орди. У другій половині XVI ст. «Малі ногаї» відкочували у південноукраїнські степи і ввійшли до складу Кримського ханства. У 1770 р. ногайці перейшли під протекторат Росії. Їх переселили у Приазов’я та міжріччя Дону і Кубані, а потім – у прикаспійські і бесарабські степи.
279. Далі перекреслено: Глава перва. О временах, не просвещенных верою христианською; о княжении Великого князя Владимира, о водворении веры христианской в Русской земли, о междоусобиях князьков русских, о нашествии безбожного Батыя, о разорении Киева и всея земли Русския.
Не буду описывать подробно, откуда произошел русский народ и какие князья были в Украине до нашествия татар. Все то изобразил уже преподобный Нестор в своей летописи. Скажу только кратко, что земля русская, то есть Украина, в самые давние времена не знала еще веры христианской, а поставлены были по городам и селам деревянные, железные, серебряные и золотые болваны или идолы, которым народ поклонялся и почитал богами. В такой темноте разума пребывал народ наш до самого того времени, пока в Киеве воцарился великий князь Владимир. Сей Владимир повелел всех идолов побросать.
280. Десятинна церква – перша кам’яна церква в Києві. Споруджена 991 – 996 pp. за часів князювання Володимира Святославича (р. нар. невід. – 1015).
281. Батий (Бату; р. н. невід. – 1255). – монгольський хан, син хана Джучі, засновник золотої Орди. У 1236 – 1239 pp. татарсько-монгольські війська Батия вчинили напад на Південно-Східну Русь. 1239 р. були зруйновані Переяслав і Чернігів. У грудні. 1240 р. Батий захопив і зруйнував Київ.
282. Слова «Ладючи як небудь з поганою татарвою» написані олівцем замість закреслених «платючи поганим татарам тяжкеє подушне і хилячи шию перед баскаками Батиєвими».
283. Гедимін, Гедимінас (р. н. невід. – 1341) – великий князь литовський (1316 – 1341).
284. Ягайло, Ягелло, Йогайла, Владислав II (н. бл. 1348 – 1434) – великий князь литовський (1377 – 1392) і польський король (1386 – 1434), який започаткував династію Ягеллонів. 1385 р. уклав Кревську унію, яка об’єднала Литву і Польщу. 1387 р. захопив і приєднав до Польщі Галицьку Русь. Ягайло сприяв загарбанню українських земель польськими феодалами.
285. Йдеться про Люблінську унію 1569 p., згідно якої Велике князівство Литовське об’єдналось з шляхетською Польщею в одну федеративну польсько-литовську державу – Річ Посполиту. Внаслідок унії майже всі українські землі підпали під владу шляхетської Польщі.
286. Лянцкоронський Предислав (р. нар. невід. – 1531) – староста Хмельницький, служив у війську кн. Острозьких. Очолював загони українських козаків під час їхніх походів проти татар 1516 р. під Аккерман (Білгород-Дністровський) та проти турків 1528 р. під Очаків.
287. Дашкевич Євстафій (Дашкович Остап – р. нар. невід. – 1535) – український феодал, один з воєвод Великого князівства Литовського. На початку XVI ст. перейшов на сторону великого московського князя, але через кілька років знову повернувся до Литви. Був канівським, а з 1514 р. – черкаським старостою, вів боротьбу проти нападів татар, намагався використати козацтво для зміцнення свого становища на Наддніпрянщині.
288. Хортиця (Велика Хортиця) – острів на Дніпрі. Вперше згадується Костянтином Багрянородним. Іпатіївський літопис від 1103 р. згадує Хортицю як збірний пункт руських військ, що вирушали проти половців. На північ від Хортиці, там, де був поріг Вільний, колись підносився острів Мала Хортиця. З початку XVI ст. і до визвольної війни українського народу 1648 – 1654 pp. на острові перебувала залога реєстрових козаків. З середини XVII ст. до 1775 р. Хортиця входила до складу Запорізької Січі.
289. На полі проти перших рядків глави написано: Кн. Дмитро Вишневецький, Остап Ружинський, Венжик Хмельницький, Богданко.
290. Вишневецький Дмитро Іванович (р. н. невід. – 1563) – український магнат. Походив з князівського роду, який володів землями на Волині. У 50 роках XVI ст. був черкаським і канівським старостою. Близько 1554 – 1555 pp. для захисту від турецько-татарських нападів, а також зміцнення влади на Придніпров’ї, на острові Мала Хортиця збудував замок. У 1563 р. втрутився в міжусобну боротьбу молдавських бояр, був взятий у полон і виданий турецькому урядові. За наказом султана Вишневецького страчено у Константинополі.
291. Ружинський Остафій (Остап) – намісник польського воєводи у Києві 1575 – 1581 pp.
292. Хмельницький Венжик – запорізький ватажок. 1534 р. під Заславлем розбив татар.
294. Молдавська земля – історична область на північному сході Румунії, між Карпатськими горами та ріками Прут і Дунай. Головне місто – Ясси. Український народ, зокрема запорозькі козаки, не раз допомогали населенню Молдавії у боротьбі проти зовнішніх ворогів.
295. Сороки – місто в Молдавії на правому березі Дністра.
296. Кара-Мустафа – великий візир при султані Ібрагімі (1639 – 1648). 1642 р. захопив Азов.
297. Бессарабія – історична область між Прутом і Дністром, основна частина Молдавської РСР. В IX – XI ст. входила до складу Київської держави, потім Галицько-Волинського князівства. З утворенням Молдавського князівства (1359) Бессарабія ввійшла до його складу. З початку XVI ст. до початку XIX ст. була під гнітом турецьких завойовників.
298. Кілія – старовинне поселення. Вперше згадується в VII ст. до н. є. З X ст. входило до Київської Русі. З XII – до Галицької Русі. 1353 р. Кілію захопила Угорщина, а 1359 р. – Молдавське князівство. 1484 р. місто загарбала султанська Туреччина і збудувала тут фортецю – опорний пункт у гирлі Дунаю. На Кілію здійснювали походи українські козаки.
299. Волоська земля (Волощина, Валахія) – історична область у Румунії між Карпатськими горами і річкою Дунаєм, поділяється на Велику і Малу. В XIV ст. становила феодальне князівство. 1411 р. Туреччина наклала на Волощину данину, а в XVI ст. повністю її підкорила. У боротьбі проти турецького ярма Волощина одержувала допомогу від запорізьких козаків.
300. Кішка Самійло (р. нар. і см. невід.) – запорозький гетьман початку XVII ст., оспіваний в українських народних думах. Брав участь у морських походах запорозьких козаків. 25 років перебував у турецькому полоні. Поблизу Козлова (нині Євпаторія) підняв повстання українських невільників. Після повернення на Україну, знову був обраний гетьманом Запорізької Січі.
301. Ружний, Богданко. Гетьманував (1544 – 1548).
302. Кафа (Феодосія) – місто, відоме з VI ст. до н. є. як грецька колонія. У XIII ст. Кафу загарбали орди Батия. З 1475 – під владою Туреччини. У XVI – XVII ст. Кафа була невільницьким ринком у Криму. 1616 р. запорозькі козаки на чолі з П. Сагайдачним напали на Кафу, знищили турецький гарнізон і визволили багато невільників. 1783 р. Кафа у складі Криму приєднана до Росії.
303. Козлов (Гезлев, Євпаторія). На місці Козлова в VI – V ст. до н. є. – VI ст. н. є. було місто Керкінітіда, засноване грецькими колоністами. У XV ст., за часів Кримського ханства, тут виникло місто Гезлев, яке українці й росіяни називали Козлов. Під час походів у Крим Гезлев не раз захоплювали запорожці (1589) і російські війська (1736, 1771). Після приєднання Криму до Росії (1783) Гезлев було перейменовано в Євпаторію.
305. Перекоп – Перекопський перешийок, що сполучає Кримський півострів з материком. Лежить між Керкінітською затокою Чорного моря і Сивашем. З давніх часів Перекоп був стратегічно важливим пунктом (укріплювався, перекопувався, звідки походить і назва).
306. Бахчисарай – місто, столиця Кримського ханства. Засноване в XV ст. 1648 р. посланці Б. Хмельницького вели в Бахчисараї переговори з кримським ханом Іслам-Гіреєм III про спільну боротьбу проти шляхетської Польщі.
307. Баторій Стефан (1533 – 1586) – воєвода семиградський (1571 – 1576), король польський (1576 – 1686).
309. Серпяга (Підкова) Іван (р. нар. невід. – 1578) – молдавський господар (1577 – 1578), один з керівників боротьби українського і молдавського народів проти турецько-татарських загарбників. За свідченням польського хроніста Бєльського, Іван Підкова – запорозький козак. 1577 р. він за допомогою запорозьких козаків, очолюваних гетьманом Шахом, почав боротьбу проти турецького ставленика П. Мірчича. У листопаді 1577 р. Іван Підкова був проголошений молдавським господарем. 1578 р. по-зрадницькому захоплений брацлавським воєводою Яном Збаразьким у Немирові і за наказом польського уряду страчений у Львові.
310. Канівський (Успенський) монастир – пам’ятний похованням у XVI ст. страченого у Львові гетьмана Івана Підкови (Серп’яги), а також тим, що тут монахом був його друг гетьман Шах (бл. 1578 p.). Зруйнований турецько-татарськими військами у вересні 1678 р.
311. Скалозуб Семен – кошовий отаман обраний бл. 1599 р. Після його смерті кошовим, повернувшись з турецького полону, став Самійло Кішка.
312. Тендров (Тендер) – острів на Чорному морі,
314. На полі через усю сторінку олівцем написано: Батьку бісу за месу, аби розумна вдалась. В Батурине Логвинов отыскал мазепинськие бумаги.
315. Косинський Криштоф (р. нар. невід. – 1593) – гетьман українського реестрового козацтва на початку 90 р. XVI ст. У 1591 – 1593 pp. очолив селянсько-козацьке повстання.
317. Лобода Григорій (р. н. невід. – 1596) – гетьман запорозьких козаків у 90 pp. XVI ст. Приєднавшись на чолі загону запорожців до селянсько-козацького повстання 1594 – 1596 pp., Лобода займав компромісну, угодовську позицію щодо польсько-шляхетського уряду. В травні 1596 р. під час облоги польсько-шляхетським військом табору повстанців на урочищі Солониця, вступив у таємні переговори з польським коронним гетьманом С. Жолкевським. Запідозрений у зраді, Лобода був убитий.
318. Кажуть, будто батько гетьмана Наливайка був кравець. Ляхи продражнили і самого Наливайка кравцем, а козаки на злість ляхам стали кравчиною себе називати і зробили собі з того слова почесне прізвище (прим. П. Куліша).
320. Братський монастир (Києво-Братський монастир) – монастир у Києві з учбовим закладом (школою, колегіумом, академією), який був центром освіти на Україні у XVII – XVIII ст. Заснований 1615 р. Тоді ж при монастирі Київське братство відкрило школу. 1632 р. школу названо Києво-Братською (Києво – Могилянським колегіумом. З 1701 р. – Київська академія.
321. Йдеться про національно-релігійну організацію київських міщан – Київське братство, засноване бл. 1615, до якого вступило багато міщан, православних шляхтичів, а також Запорозьке військо на чолі з гетьманом П. Сагайдачним.
322. Трясило (Федорович) Тарас – запорозький гетьман. 1629 р. очолював похід козаків на Кримське ханство, керував селянсько-козацьким повстанням 1630 р. на Україні. Вирішальний бій, який відбувся 15 травня 1630 p., закінчився перемогою повстанців. Т. Г. Шевченко оспівав цю перемогу у своєму творі «Тарасова ніч».
323. Не треба було з Боровиці виступати – йдеться про селянсько-козацьке повстання на Україні під керівництвом Павла Павлюка (Бута). 20 грудня 1637 р. повстанці були оточені під Боровицею, але вони вчинили шалений опір польсько-шляхетським військам. Не сподіваючись зламати козаків силою зброї, Потоцький почав переговори. Враховуючи тяжке становище обложених, старшина погодився на капітуляцію. Але як тільки козаки вийшли з міста, їх оточило польське військо. Водночас Павлюк та інші керівники, незважаючи на дане їм Кисілем слово, були схоплені, закуті в кайдани і відправлені до Варшави.
324. У тексті помилка. Треба Яків Острянин (Остряница, р. н. невід. – 1641) – один з керівників селянсько-козацького повстання 1638 р. Походив з київських козаків. Після придушення повстання 1637 р. під керівництвом Павлюка, Остряниця прибув на Запоріжжя і був обраний гетьманом нереєстрового козацтва. Зазнавши поразки в 1638 p., з частиною козаків-повстанців відступив на Слобідську Україну.
325. Сулима Іван Михайлович (р. н. невід. – 1635) – гетьман запорозьких козаків. Брав участь у походах запорожців проти турків і татар у 1621, 1628, 1633 pp. Був схоплений у Кодаку і четвертований у Варшаві в грудні 1635 р.
326. Кизим Богдан (р. н. невід. – 1638) – активний учасник селянсько-козацького повстання на Україні 1637 р. Організував загін на Київщині. Після невдалої спроби з’єднатися з головними силами повстанців, діяв у районі Ірклієва. Захоплений гетьманом Потоцьким. Як керівник повстання Кизиму замінив його син Кизименко.
327. Чурай Гордій – урядник Полтавського охочекомонного козацького полку. Втік на Запоріжжя, брав участь у повстанні 1637 р. Після битви під Кумейками Чурай потрапив до рук Потоцького. Його відправили до Варшави і в 1638 р. стратили.
328. Йдеться про бій селянсько-козацьких повстанських загонів з польсько-шляхетським військом під с. Кумейками 6 грудня 1637 р. На світанку 7 грудня повстанці табором відступили до Боровиці.
Подається за виданням: Кирило-Мефодіївське товариство. – К.: Наукова думка, 1990 р., т. 2, с. 66 – 80.