№ 241 Дівичії ночі

Висушили карі очі дівичії ночі. (Черниця Мар’яна)

Розплелася густа коса

Аж до пояса,

Розкрилися перси-гори,

Хвилі серед моря;

Засіяли карі очі,

Зорі серед ночі,

Білі руки простяглися –

Так би й обвилися

Кругом стану. І в подушку

Холодну впилися,

Та й заклякли, тай замерли,

З плачем рознялися.

«Нащо мені коса-краса,

Очі голубині,

Стан мій гнучий… коли нема

Вірної дружини.

Немає з ким полюбитись,

Серцем поділитись…

Серце моє! серце моє!

Тяжко тобі битись

Одинокому. З ким жити,

З ким, світе лукавий,

Скажи мені… Нащо мені

Тая слава… слава.

Я любить, я жити хочу

Серцем, не красою!

А ме[ні] ще й завидують,

Гордою і злою

Злії люди нарікають.

А того й не знають,

Що я в серці заховала…

Нехай нарікають,

Гріх їм буде… Боже милий,

Чому ти не хочеш

Укоротить свої темні,

Тяжкі мені ночі!..

Бо я вдень не одинока –

З полем розмовляю,

Розмовляю і недолю

В полі забуваю,

А вночі…» – та й оніміла,

Сльози полилися…

Білі руки простяглися,

В подушку впилися.

18 мая 1844 Спб.

Три літа, арк. 21. Автограф.

Вперше опубл.: Нова громада. – 1906. – № 10. – С 67 – 68.

Примітки

Подається за виданням: Кирило-Мефодіївське товариство. – К.: Наукова думка, 1990 р., т. 2, с. 213.