№ 258 1847 р. квітня 17. – Записка ІІІ відділення про доставления Т. Г. Шевченка до Петербурга та розгляд відібраних у нього рукописів

О бумагах художника Шевченко

17 апреля, в 3 часу пополудни, доставлен из Киева в III отделение художник Шевченко со всеми его бумагами. К разбору оных тотчас было приступлено.

В бумагах его не оказалось ни устава Славянского общества, ни рукописи «Закон божий», ни других бумаг, важных для открытия подробностей тайного общества, а в вещах ни кольца, ни образа во имя св. Кирилла и Мефодия.

Из бумаг его обращают на себя внимание стихотворения его и только частию письма. Замечательнейшие из них – суть следующие:

1. Рукописная книга стихотворений самого Шевченко. Особенно два стихотворения, первое и называемое «Сон», исполнены противозаконных и возмутительных мыслей.

В первом он говорит: «Для чего боролись мы с ляхами, для чего резались с татарами, для чего из пушек коробили ребра московские, засевали поля и кровью поливали, и саблями боронили? Что ж на ниве уродилось? Трава, трава, воли нашей утрата!» Далее, описывая запустение Украины, он выражает надежду, что «подрастут гетманы и может быть взойдут (на ниве) и вырастут ножи обоюдоострые».

В стихотворении «Сон» Шевченко представляет себя заснувшим и перенесенным сначала в Сибирь, потом в Москву и, наконец, в С.-Петербург. В Сибири он видит преступников в рудниках и цепях, гибнущих под ударами наказаний; в Москве описывает изнурение войск на параде, а в С.-Петербурге – собрание во дворце. Нигде клеветы его столько не дерзки и не наглы, как при описании дворцового собрания. В этом собрании сем, по его словам, ждали государя императора с трепетом, и когда он вышел Далі закреслено: «Ось і сам високий, сердитий, виступає». – Док. № 258., все вельможи, молча, окружили его; разговор шел об отечестве, петлицах и последних маневрах; каждый старался стать ближе к императору, чтобы удостоиться получить от него пощечину, или хотя полпощечины; государь подошел к самому старшему, ткнул его в лицо; вельможа с своей стороны ткнул следующего за ним, этот следующего, и таким образом толчок сверху обошел всех от первого до стоявшего у дверей, а в собрании раздалось: ура, ура, ура! В другом месте казаки у него выражаются: «О царю поганий, царю проклятий, лукавий, аспиде неситий!»

Шевченко прибегает ко всем едким и пасквильным выражениям, как только доходит до государя императора и вообще русских. В конце «Сна» он представляет себя перед памятником, воздвигнутым Петру I Екатериной II, и изливает желчь свою как на того, так и на другую, говоря, что Петр I подавил свободу Малороссии, а Екатерина II довершила начатое им.

2. Тетрадь стихотворений Шевченко незамечательного содержания, но в предисловии к одному из них он бранит русских и между прочим говорит: «Променяли мы свою добрую родину на пьяницу непотребную (Россию)» [567].

3. Два листочка его же стихотворений и в его же духе.

4. Стихотворение, писанное кем-то другим, в котором говорится, что «Украина спит в развалинах, главные гетманы умерли в муках, заклепанные в кандалы», а в конце род плача об Украине [568].

5. Стихотворение Чужбинского [569], в котором тоже говорится о погибшей казацкой славе, о кандалах и присоединена просьба «Про козацтво не забудьте».

6. Стихотворение Виктора Забеллы [570], он описывает в виде пасквиля секретаря Академии художеств Григоровича [571], сочинителя Торкватто-Тассо (вероятно Кукольника) [572], какого-то медальера [573] и самого Шевченко.

7. Стихи Андрузского (о которых он сам упоминает в своем показании), поднесенные им Шевченко, в них говорится также о погибшей будто бы Малороссии [574].

8. Четыре письма Кулиша к Шевченко [575]: в первом из них Кулиш выражает глубочайшее свое уважение к Шевченко; во втором говорит, что он, Кулиш, извлек из своего путешествия по Малороссии «величайшие результаты, вы это со временем увидите»; в третьем на малороссийском наречии пишет, что если они взялись прояснять глаза своим землякам, то должны действовать, один другому помогая, по правилу Хмельницкого: «Тім і сталась страшенная козацькая сила, що у вас, панове молодці, була воля і дума єдина!», в четвертом сообщал (еще в 1844 году), что в Харькове предполагалось издавать «Записки о Южной России и о славянах», и что в сотрудники вызывались Костомаров, Кулиш, А. Метлинский и Срезневский.

9. Письмо Штрандмана [576] к Шевченко, в котором первый называет второго «остатный из Козаков».

10. Письмо Михайла Карпо [577] к Шевченко; первый, называя второго: «отомане наш», приглашает его к себе позировать и говорит: «мы на квартире у Матвеева, молоденького кацапчика».

11. Два письма к Шевченко уже умершего литератора Григория Квитки (Основьяненко) [578]. Этот писатель, повести которого весьма уважались русскими, отзывался о русских чрезвычайно бурно и почти везде называет их кацапами, дурнями.

Ч. VI, арк. 8 – 12. Оригінал.

Опубл.: Новицький М. Вказ. праця. – С. 88 – 90; Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах. – С. 107 – 108: Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. – К., 1969. – С. 90 – 91: Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії (1814 – 1861). – С. 186 – 187.

Примітки

566. Дата встановлена за «реєстром бумагам, находящимся в этом деле», арк. 4.

567. Йдеться про зошит № 72(68), який містить поему «Осика», передмову до другого тома «Кобзаря» (вперше опубл.: в журн. Былое. – 1906. Кн. 8. – С. 1 – 3), «Русалку» і «Лілею».

568. Вірш належить М. І. Костомарову (Вперше опубл.: Новицький М. Шевченко в процесі 1847 р. і його папери) / Україна. – 1925. – Кн. 1 – 2. – С. 75.

569. Афанасьєв-Чужбинський Олександр Степанович (1817 – 1875) – український письменник та етнограф. Народився у м. Лубнах на Полтавщині, в сім’ї поміщика. На вихід «Кобзаря» 1840 р. відгукнувся віршем «». Автограф вірша невідомий (Вперше опубл.: Молодик. – 1843. – Ч. 2. – С 102 – 104). З Т. Г. Шевченком О. С. Чужбинський познайомився у Т. Г. Волховської 29 червня 1843 р. в с. Мойсівці Пирятинського повіту на Полтавщині. 1846 р. вони разом подорожували по Україні. Про це Чужбинський розповідав у «Воспоминаниях о Т. Г. Шевченко». З 1847 р. Афанасьев – урядовець канцелярії воронезького губернатора, потім – редактор неофіційної частини «Воронежских губернских ведомостей»; в останні роки життя – смотритель Петропавлівського музею в Петербурзі. Афанасьев автор багатьох праць з питань етнографії, літератури та мовознавства («Старинные малороссийские думы», «Словарь малорусского наречия», «Заметки о Малороссии» та ін.).

570. Йдеться про вірш В. Забіли (1808 – 1869) «», написаний 1844 р. Автограф не зберігся. Вперше опублікований у журналі «Зоря». – 1893. – № 5 (з пропусками); вдруге – в журн. Киевская старина, 1906. – № 5-6; втретє цей вірш опублікував M. Новицький (Шевченко в процесі 1847 р. і його папери. // Україна. – 1925. – Кн. 1 – 2).

571. Григорович Василь Іванович (1786 – 1865) – мистецтвознавець. Народився в м. Пирятині на Полтавщині. Був секретарем Товариства заохочення художників (1829 – 1854) та конференц-секретарем Академії мистецтв (1859 – 1865). Брав участь у викупі Т. Г. Шевченка з кріпацтва.

572. Кукольник Нестор Васильович (1809 – 1868) – російський драматург і поет. Народився в Петербурзі в сім’ї юриста. Його батько був першим директором Ніжинської гімназії вищих наук. Після закінчення Ніжинської гімназії вищих наук 1829 – 1833 pp. учителював. Його перша п’єса «Торквато-Тассо» (1833) присвячена життю відомого італійського поета. Кукольник приятелював з М. І. Глінкою, К. П. Брюлловим. На вечорах у Кукольника часто бував і Т. Г. Шевченко.

573. Йдеться про віце-президента Академії художеств, відомого модельєра, скульптора і гравера Федора Петровича Толстого (1783 – 1873).

574. У даному випадку йдеться про вірш Г. Л. Андрузького «Скажи мені, батьку». Автограф невідомий. Вперше надрукований М. Новицьким (Шевченко в процесі 1847 р. і його папери // Україна. – 1925. – Кн. 1 – 2. – С. 77).

575. Йдеться про такі листи П. О. Куліша до Т. Г. Шевченка: 1) від 20 жовтня 1843 р., в якому Куліш повідомляв про написання першої частини поеми «Україна» (надрукована в університетській друкарні того ж 1843 p.). Тепер див. ч. VIII док. № 557. Автограф листа зберігся. Вперше надрукований цей лист у журн. «Киевская старина», 1900, № 9;

2) від 5 червня 1844 p., де Куліш дякував Шевченкові за книжку «Тризна» (вийшла окремим виданням 1844 р.) і просив надіслати «Гамалію», «Кобзаря» та «Гайдамаки». Згадані твори Шевченко надіслав Кулішеві 1846 р. Автограф листа невідомий. Вперше опублікований з пропусками в журн. «Киевская старина» (1900, № 9);

3) від 31 грудня 1844 p., де мовилося про видання «Живописной Украины» Т. Г. Шевченка, а також про пропозицію видати у Харкові «Записки о Южной Руси» (були опубліковані тільки 1856 – 1857 pp.). Автограф листа невідомий. Вперше опублікований у журн. «Киевская старина» (1900, № 9);

4) від 25 липня 1846 р., в якому Куліш висловив своє ставлення до поезії Т. Г. Шевченка. Автограф листа невідомий. Вперше опублікований у журн. «Киевская старина» (1900, № 9).

576. Штрандман Роман Романович (1823 – р. см. невід.) – співробітник журналу «Современник», петрашевець. Коли саме познайомився з Т. Г. Шевченком – невідомо, можливо, в Яготині у Репніних. У листі від 14 грудня 1845 р. Штрандман запрошував Шевченка приїхати до Яготина. Автограф листа невідомий. Вперше опубліковано в журн. «Україна», 1925, кн. 1 – 2. Підпис неправильний: Сашка Штрандман. Вдруге – за автографом у «Листуванні» (К., 1929, с 238 – 239).

577. Карпо Михайло – учень Академії художеств, знайомий Т. Г. Шевченка, допомагав йому в справі поширення «Живописной Украины». У листі від 22 вересня 1845 р. М. Карпо дякував Т. Г. Шевченкові за листа та повідомляв про себе. Автограф листа невідомий (вперше опубл.: Україна. – 1925. – Кн. 1 – 2).

578. Йдеться про листи Г. Ф. Квітки-Основ’яненка: 1) , в якому він просив Т. Г. Шевченка вислати дещо із своїх поезій для щойно організованого І. Бецьким у Харкові альманаху «Молодик». Автограф листа невідомий. Вперше надрукований у журн. «Киевская старина», 1900, № 9 з пропусками. Друга публікація точніша – у журн. «Україна», 1925, кн. 1 – 2. У відповідь на цей лист Квітки-Основ’яненка Шевченко вислав кілька своїх творів (див. лист Шевченка від 8 грудня 1841 p.);

2) , де Квітка-Основ’яненко писав: «… порадували ви нас своїми «Гайдамаками!» (йдеться про поему «Гайдамаки», яка вийшла в кінці 1841 р. Автограф листа невідомий. Вперше надрукований у журн. «Киевская старина», 1900, № 9, з пропусками. Повністю надрукований у журн. «Україна», 1925, кн. 1 – 2).

Подається за виданням: Кирило-Мефодіївське товариство. – К.: Наукова думка, 1990 р., т. 2, с. 308 – 310.