Дума десята

П. О. Куліш

Потративши Наливайка й свояка, його Лободу,

Ляхи зовсім уже Вкраїну опанували,

Жолнірство своє по всіх замках становили,

Людей мордували,

У лядську віру ввертали,

Що хотя робили.

А ксьондзи лядськії од села до села не кіньми, а на людях роз’їжджали,

В церквах святії антиминси та требники православнії палили,

Пакості несказаннії чинили,

А потім усі церкви православнії на одкуп жидам пооддавали.

Жиди ключі од церков і вірьовки од дзвонів до себе в корчму одібрали,

За велику плату християнам править божу службу позволяли,

З людей і з святої віри християнської кепкували,

Гойською її називали.

Оттакеє ляхи на Вкраїні, на своє лихо, обезумівши, виробляли.

І вже тоді не вільно було нікому з православних жадного уряду держати.

Усіх панів наших католицтво із уряду витискало-виганяло,

А тільки тих, що поробились католиками, не займало.

От у тую-то гіркую годину

Багацького душ християнських марне себе погубило:

Ради благ миру сего,

Багацько з наших панів у католицтво пооберталось.

Своїх земляків одцуралось,

Над ними разом із ляхами наглумлялось,

І вже тоді хто був Решето, то став Решетинський;

Хто був Чапля або Проскура, або Лопата,

То вже стали – Чаплинський, Проскуринський, Лопатинський.

І вже тоді тії одступники

Разом з вірою й рідну мову свою голосну вкраїнську занехали,

По-польськи цвенькати стали,

Свою ж рідну мову мужицькою узивали,

Тую гарну, поважную мову мужицькою узивали,

Котрою й князь Владимир говорив,

Як вірою християнською всю Вкраїну просвітив.

У тую гіркую годину

Усе військо козацьке по Вкраїні, як овечки без пастуха,

ватагами блукало.

Само об собі не знало.

Деякії на Запорожжя повбирались,

А котрим жаль було покинути домівки,

Тії, стиснувши серце, дома зоставались,

Богові молились.

Спасителю хрестились,

Луччої години сподівались.

А тимчасом Орда на пограниччя в Україну набігала,

Козацькії двори й хліви розбивала й розоряла,

Народ в немилосердную неволю брала.

Коні, воли й овечки в свої авули заганяла.

Тільки свиней не займала.

Оттоді-то вже козацтво, мов би од сна трохи стрепенулось,

Об своїй нещасній долі схаменулось:

До запорожців на Січ прибували,

Разом з ними розумного воїна

Петра Сагайдачного гетьманом обирали,

В поход на татарву морем виступали,

До Криму з моря привертали,

Город Кефу сплюндрували,

Бідних невольників із неволі визволяли,

А потім і під город Козлов підступили,

Кругом його військом обгорнули,

З гармат ревнули,

Димом мушкетним його мури окурили,

Великий страх татарві причинили,

То проклята татарва із города із Козлова з білим

завивалом виступає,

Мир возвіщає,

Великий окуп за город козакам поступає,

Усіх невольників, що забрала в Україні, випускає.

Тоді козаки, здобич забравши,

В човни посідавши,

Додому в великій славі повертали,

Тих бідних невольників по городах християнських

розпускали,

Дітей батькам,

Братів сестрам,

Чоловіків жінкам

Вертали,

Що вже їх, як мертвих, оплакали.

Оттоді-то окаянні ляхи, бачучи велику козацьку силу й славу,

По всій Україні стрепенулись,

До Польщі втікали, як од вовка поросята сунулись,

А жиди за ними слідом спішили,

Аж свої вонючії ярмулки й патинки погубили.

А король польський Жигмунт і собі схаменувся,

На престолі сидячи, здригнувся:

«Гей, каже, панове сенатори! годі вам Україну бунтувати.

Треба, бачу, козаків ласкою гамувати,

А то будемо ми од них за Вислу втікати».

І зараз листи до гетьмана Петра Сагайдачного засилає,

Гетьманом його на всю Вкраїну подтверждає,

Подарки великії дарує,

Булаву золоту, хоругов червоную хрещатую,

Золотий бунчук присилає.

Так і сяк козацьке його серце гамує.

Тоді гетьман Сагайдачний по Вкраїні,

Як божа бджола по стілнику медовому, похожає,

Усе поправляє,

Усякий ущерб поповняє,

Церкви святії будує-обновляє,

Священиків православних знову до парахвій приставляє:

А в Києві преславний Братський монастир збудував,

Великії вклади йому дарував,

Сріблом та златом украшав,

Великії будинки при монастирі для школи – Академії мурував.

Великим коштом тую школу содержав,

Розумною головою так рахував,

Щоб з тої школи світ премудрості на всю Руськую землю просіяв,

Народові в темноті розуму загинути не дав.

Ой добре-добре козаки за гетьмана Сагайдачного на Вкраїні проживали,

Не раз і не два турків-татар розбивали,

Тай ляхів-ворогів у тривозі держали.

Але шкода, що господь чоловікові недовгий вік дав.

Гетьман Петро Сагайдачний до конця дней своїх доходжав

Милосердному богу праведную душу в Братстві оддав,

Україну, як малу дитину, сиротою зоставляв.

Тоді ляхи знову жолнірів своїх на Вкраїну виправляли,

Замки один за одним забирали,

Знову у лядську віру народ увертати починали,

Не то козакам зобратись у раду не допускали,

Але й двох, й трьох, що зійдуться на улиці, зараз

розганяли. Отакеє лихо ляхи на Вкраїні виробляли.

Ще гірше, як до Сагайдачного,

Вкраїна тоді бідувала,

Тяжку наругу од ляхів і жидів віра християнська приймала.

Проклятая татарва церкви божі на оренді держала,

Горілку в церквах, як у шинку, продавала,

Сама проскури скверними своїми руками пекла,

Велику плату за них назначала,

Сама паски к Воскресенію продавала,

Жидівською рукою значок на їх клала.

Отаку-то наругу віра християнськая од ляхів і жидів приймала.

Примітки

Подається за виданням: Кирило-Мефодіївське товариство. – К.: Наукова думка, 1990 р., т. 2, с. 559 – 562.