Дума одинадцята

П. О. Куліш

Отже ще раз козаки раду собирали,

Гетьмана Тараса Трясила настановляли.

То гетьман Тарас Трясило з козаками під Переяслав

прибував, Над річками Трубежем та Альтою станом став,

Ляхів до себе в гості піджидав.

То не чорні хмари наступають,

Громом гудуть,

Дощ і град на поля несуть,

Блискавиннями блискають;

То поляки на три шляхи своє військо розділяли,

Прийшли, перед козаками станом стали,

З гармат на козаків гримали,

Конницею й піхотою на козацький табор напирали,

Але нічого не вскурали;

Бо козаки,

Як степові бики,

Що против тічки вовків тільки роги свої наставляють,

Самі ж ні назад, ні наперед не поступають,

Двойчатими ратицями землю роздирають,

Тяжко ревуть, вовкам великого страху завдають.

Так і вони під гарматами лядськими, як укопані стояли,

Ні назад, ні наперед не поступали,

Тільки раз-по-раз свої гармати набивали,

На ляхів і часто й тяжко гримали,

З самопалів густо повівали,

Нічого не промовляли.

То ляхи, як собаки підогнувши хвіст, до свого обозу

уступали, По уші себе валами обкопали,

Ще більших потуг до себе піджидали.

А козаки на великі потуги лядські не вважають,

На бога милосердного свою надію покладають.

Щасливої години дожидають.

А як стали ляхи свій празник панське тіло празнувати,

З гармат гримати

У сурми вигравати,

Потішнії огні в стану пускати:

Тоді стали козаки собі рахувати,

Як би ляхам слави козацької доказати.

Мовчки сидять, самі собі думають-гадають,

Дивляться, як в лядськім стану ракети під небеса літають,

Іскрами все поле обсипають,

Як п’янії ляхи краков’яка співають,

Як труби та свистілки вигравають,

Самі собі думають-гадають

Нічого не промовляють,

Полуночної години дожидають.

А о півночи звелів гетьман

Тарас кінним полкам тихо з табору рушати,

Ляхів кругом обгортати, зорі дожидати.

А як стала божа зоря на небі займатись,

Небо й землю розкрашати,

Сивії тумани до купи згортати,

Пташок, звірят звеселяти,

Тоді стала чорна хмара на поляків підійматись:

Уся піхота козацька з табору рушала

Мовчки під самії шанці лядські підступала,

Тихо хрести покладала,

Мовчки бога на поміч призивала,

На шанці одними списами та шаблями вдаряла,

Сонну сторожу побивала,

У самий табор уступала,

Пушки лядські опанувала,

На ляхів обертала,

Велику тривогу підіймала,

Ляхами, як грушами землю всипала.

Оттоді-то п’янії ляхи не продравши очей, з табору, як свинота, сунулись,

Та вже тоді схаменулись,

Як на кіннії полки козацькії наткнулись.

А козаки їх, як буряки, рубали,

Як полову по всьому полю розметали,

У Трубежу й у Альті великі їх тисячі потопили,

Трупом лядським річки погатили..

Добре ляхів проучили.

Про те діло ще й досі старі люде знають,

Ту ніч Тарасовою ніччю називають.

Оттоді-то вже козаки богові велику дяку посилали,

У лядський табор, як одна сем’я, вхожали,

Очеретами сідали,

Пили та гуляли.

А ляхи з жидами зо всієї Вкраїни як собаки втікали.

Ой не довго ж гетьман Тарас на Вкраїні попанував,

Скоро його господь у царство небесне одізвав.

Тоді козаки гетьманом Павлюка настановили,

Віру християнську од поляків боронили.

Але ляхи всіми потугами на козаків під Кумейками [777] напали,

Табор у них одбивали,

Козаків аж до Боровиці гнали,

А як убачили, що Боровиці їм не достати,

Тоді стали на примир’я ставати,

Хрест цілувати,

Що не будуть з козаками воювати.

Ой не вміли ж козаченьки ляхам одвічати:

Не треба було ляхам віри няти,

Не треба було з Боровиці виступати,

Бо у ляха нема в серці правди.

Ляхи зараз присягу зламали,

По дорогах наших малії купи доганяли,

Шаблі, мушкети, списи однімали.

Самих із кунтушей, із жупанів обідрали,

Без чуприн і без усів додому одпускали.

А старшину із гетьманом Павлюгою похапали,

У Варшаву одіслали,

Живим кожу із голів поздирали,

Половою понабивали,

По городах українських розсилали,

Народ застрашали.

Ой скипіло ж кров’ю не одно козацькеє серце тоді на Вкраїні,

Терплячи таку пригоду на своїй родині.

Але притихли козаки, усі мовчки замовчали,

Тільки знай своїх нашийників проклинали,

Луччої години дожидали,

Одну думку на умі собі мали,

З нею лягали й уставали,

Як любу дитину коло самого серденька її держали:

«Ой дождетесь, ляшки, ви за сеє плати,

Будете знать, як у козаків волю однімати,

Батьківщину у них одбирати

Та своїм панам пузанам оддавати.

Дарма, що нас у мужики обернули,

Аби наші козацькії душі в тілі не заснули,

Перекуєм коси, серпи й лемеші

На гострії шаблі, на блискучії списи.

Будете ви, проклятії нашийники, в болотах стирчати,

Своїм трупом вовків годувати.

Ніхто волі у народі з предку-віку вольнім не задушить,

Ніякеє лихо, ніяке убожество, ніяка пригода

в серці козацькім одваги не потушить.

Будуть козаки усяку наругу й біду приймати,

Мовчки будуть під кормигою, як воли, працювати,

Кривавим потом землю поливати:

Але одну думку на умі будуть собі мати,

З нею й молитись,

З нею й хреститись,

З нею й лягати й уставати,

Як любу дитину коло самого серденька її держати,

Щасливої години вижидати,

Великого чоловіка од господа милосердного собі прохати,

Щоб під його корогвою за свою свободу одностайне стати,

Один одному зо всіх конців України руку подати.

Так і сталось.

Довго козаки під ярмом лядським шию гнули,

Здавалося, що вже ляхи собі під ноги їх зовсім підгорнули

Але іскра волі ще раз з-під попелу виривалась,

Лютим пожаром по всій Україні на згубу ворогів розливалась

Несподіване козаки ще раз підіймались,

Докупи збирались,

Гетьманом Степана Остряницю вибирали,

Думали й гадали,

Статки-маєтки збували,

Самопали, списи, шаблі добували,

На поляків виступали.

Примітки

777. Але ляхи всіма потугами на козаків під Кумейками напали – бій селянсько-козацьких повстанських загонів з польсько-шляхетським військом під Кумейками відбувся 6 грудня 1637 р. 7 грудня повстанці табором відступили до Боровиці. Під час переговорів з повсталими шляхта віроломно захопила і стратила Павлюка.

Подається за виданням: Кирило-Мефодіївське товариство. – К.: Наукова думка, 1990 р., т. 2, с. 562 – 565.