Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

Дума дванадцята

П. О. Куліш

Ой пішли ж козаки

На чотири шляхи,

На чотири шляхи, а на п’яте на Подоля.

Що одним полем, то пішов пан хорунжий Самко Мушкет,

А за паном хорунжим мало-мало не три тисячі,

Усе хоробрії товариші запорожці.

На кониках вигравають,

Шабельками блискають,

У бубни вдаряють,

Богові молитви посилають,

Хрести покладають.

А Самко Мушкет то він на коню тай не виграває.

Коня удержує,

До себе притягує,

Думає-гадає.

Та щоб сто чортів лихом вбили ту його думу-гадання.

Самко Мушкет думає-гадає,

Словами промовляє:

«А що, як наше козачество, мов у пеклі, ляхи спалять?

Та з наших козацьких молодецьких костей пир собі на

похмілля зварять?

А що, як наші голови козацькі молодецькі по степу-полю поляжуть,

Та ще й рідною кров’ю вмиються.

Поперерозколитими шаблями покриються?

Пропаде, мов порошина з дула, тая козацькая слава,

Що по всьому світу дибом стала,

Що по всьому світу степом розляглась-простяглась

Та по всьому світу луговим гомоном розійшлась,

Туреччині та татарщині добрим лихом знати далась

Тай ляхам-ворогам на спис оддалась,

Закряче ворон, степом летючи,

Заплаче зозуля, лугом скачучи,

Закуркують кречети сизі,

Загадаються орлики хижі,

Та все, усе по своїх братах,

По буйних товаришах козаках:

Чи то їх згарбом занесло,

Чи то їх у пеклі потопило,

Що не видно чубатих не то по степах, не то й по лугах,

Не то й по татарських землях,

Не то й по турецьких горах,

Не то й по Чорних морях.

Не то й по людських полях?

Закряче ворон, загрує-зашумує та й полетить у чужую землю,

Ан-ба! кістки лежать,

Шаблюки стирчать,

Кістки хрустять,

Шаблюки поперерозколені брящать,

А чорна-сива сорока зоскалилась та й басує.

А що голови козацькі, то мов швець Семен шкуру загубив,

А що чуби, то мов чортяка джгути поробив:

У крові усі та й позасихали,

Отто й слави набрали».

Ой пішли козаки

На чотири шляхи,

На чотири шляхи, а на п’яте на Подоля.

Що одним полем, то пішов хорунжий Самко Мушкет

А другим полем то пішов сам гетьман

Остряниця Степан.

Сивою голубкою голову свою буйную додолу закинув.

А за ним ідуть мало-мало не три тисячі,

Усе хоробрії товариші запорожці.

На кониках вигравають,

Шабельками блискають,

У бубни вдаряють,

Богові молитви посилають,

До Степана Остряниці ось так промовляють:

«Чи ти жив, чи здоров, пане Степане?

Чи ти вмер, чи твою головоньку дубом додолу пришибло?

Рахування не в поминання.

Коли ж небудь треба та й по вас поминки робити;

Що до нас, пане, старі баби будуть у полі свистіти,

А по тобі, пане, молоді дівчата стануть голосити».

«Та все однако,

Що Яким, що Яків», –

Каже гетьман.

«Ось як пристанемо до П’ятого яра,

То хоч і серед літечка зашумить-загуде не дай світа чвара.

Буде й нашим лихо, як зозуля кувала,

Степом летючи, Лугом скачучи,

Що вона кувала,

То правду казала: «Налетять орли хижі, стануть жалкувати,

А ворони налетять та й стануть здоби чи ждати й піджидати.

То як налетять отті зозулі,

Що нас не забули,

Що жид, а що лях,

А що й запорозький козак».

Ой пішли козаки

На чотири шляхи,

На чотири шляхи, а на п’яте на Подоля.

Що одним полем, то пішов хорунжий Самко Мушкет,

А другим полем то пішов сам гетьман

Остряниця Степан,

А третім полем, то пішов осаул веселая голова,

Карпо Півтора-Кожуха.

На конику виграває,

Пісню співає.

А за ним ідуть мало-мало не три тисячі,

Усе хоробрії товариші запорожці.

На кониках вигравають,

Шабельками блискають,

У бубни вдаряють,

Богові молитви посилають.

А Карпо осаул на конику виграває,

Пісню співає:

«Пресучая та журба мене ізсушила,

Вона мене молодого із ніг ізвалила.

А я тій журбі тай не піддаюся,

Ой піду ж я до шинкарки, горілки нап’юся.

Ой хто хоче меду пити, ходім до жидівки,

А в жидівки чорні брівки, високі підківки.

Й юпочка рябенька й сама молоденька,

Та якая ж хорошая, яка чепурненька.

«Шинкарочко моя, насип меду й вина,

Ой щоб моя головонька веселенька була».

«Коли ти жонатий, то іди додому,

А як не жонатий, то ночуй зо мною».

«Ой є в мене й жінка і діточок двоє,

Та не пригортаються, серденько моє».

Ой рано-рано козаки до Стариці ріки прибували,

Ляхів над Старицею в П’ятім яру великий табор знахожали,

Зараз на їх ударяли,

Схаменутись ляхам не давали,

Із окопів вибивали,

До містечка Полонного гнали,

Полоннеє кругом обгортали.

А ляхи, як хорти, запихавшись у містечко впадають,

Священиків православних із хрестами, з корогвами,

Із святими образами супротив козаків висилають,

На примир’я стати божим іменем благають.

То як тільки тая свята процесія перед табором козацьким явилась,

Рука у всякого козака додолу опустилась.

Ніхто не одваживсь божим служителем поперек слова сказати,

Усі зараз позволили на примир’я стати,

От тоді вже хрест і Євангеліє ляхи й наша старшина цілували,

Уговор-рядну на білім папері писали,

Руки і печати прикладали,

Щоб уже згода між ляхами й козаками повік зоставала,

Вражда й чвара ніколи не вставала.

Тоді козаки по домах рушали,

По городах, по селах ляхів геть розганяли,

Самі усі села опанували.

А гетьман Остряница з старшиною військовою у

Каневській монастир прибуває,

Милосердному богу молитви посилає,

Не думає, не гадає,

Що на його біда настигає.

Ляхам ксьондзи клятву розв’язали,

Против козаків знову научали.

Ляхи під монастир байраками та ярами прибували

Гетьмана Остряницю й усю старшину, тридцять душ похапали,

На вози скованих поклали,

До Варшави байраками та по ночах скритно мчали,

А в Варшаві на базарі щиро ярий вогонь горить-палає,

Коло вогню палі стоять,

Спиці залізнії стирчать,

Поміж ними знай кат похожає.

Зараз гетьмане Остряницю і найвищу старшину:

Сулиму, Недригайла, Боюна, Риндича взяли, колесували:

Гайдаревського, Бутурима, Запалія, Кизима й Сучевського

Залізними спицями наскрізь пробивали,

Живих, на високі палі підіймали;

Постилича, Гаруна, Сутигу, Подобая, Харкевича й Околовича,

Судака, Чурая, Чуприну, Сокольського, Ворожбита й Мировича

Гвіздками стоячих до смоляних дощок прибили,

Дошки вогнем підпалили;

Загребу, Скребила, Ахтирку, Потурая, Бурлія й Загнибіду

Залізними лапами живих розідрали;

Метиляя, Скубрія, Завезуна, Гуртового, Глянського, Тумара,

Дунаєвського, Тугая, Косиря Могилянського

Четвертували.

Оттак то тії лицарі в муках несказаних у Варшаві погибали,

А душі їх на небо вступали,

До бога, як до батька дітки, прилітали,

Все теє богові з плачем, з жалем оповідали,

Тяжку та важку кару на ляхів-ворогів послати прохали.

То святий бог-отець бере їх, до себе пригортає,

Благим та праведним серцем над ними, уболіває,

До Ісуса Христа, до Богородиці, до янголів та до святих

промовляє:

«Чи на теє ж я світ создав, щоб поляки його кров’ю

невинною поливали,

Щоб яснее сонце димом пожарним затемняли,

Криком невинних мучеників нам на небі покою не давали?

Ой чи довго ж мені на такії беззаконія дивитись?

Ой чи довго будуть ляхи й жиди людським лихом веселитись?

Скоро, скоро страшна хмара із-за гори чигринської

встане, Подвигнеться і затремтить земля, як Хмельницький на

поляків гряне».

От так на небі господь свій праведний совіт покладав,

Над малим і незначним чоловіком руку свою всемогущу простирав,

Ляхам великії та тяжкії біди вготовляв,

Але ляхи про те не думали, не гадали,

П’яним розумом на божий суд не вважали,

По Вкраїні панували,

Що вовки народ український рвали,

Церкви палили,

Козацьких дітей в казанах варили,

Кожі з живих людей драли,

Ще ніколи бідна Вкраїна такої біди, як тоді, не приймала,

Ніколи так не сумувала,

Зовсім погибала, –

Засумувала, затоскувала,

Сльози річками проливала,

Ніхто за нас богові молитв не посилав;

Тільки святий бог наших не забував,

На великі зусилля, на відповіддя держав,

Тільки святий бог теє знав,

Що він думав, гадав, замишляв,

Як такії муки на нас грішних посилав,

Не нам грішним теє знати,

Не нам про те, за те рахувати,

Наше діло богові молитись,

Спасителю хреститись:

Ісусе Христе, сине божий.

Помилуй нас, помилуй нас, помилуй нас.

Року божого 1843, місяця квітня

Писано в богоспасаємім граді Києві

Пантелеймон Олександрович Куліш

Власность Георгия Андрузского

Г. Андрузский

Ч. VIII, арк. 179 – 198.

Опубл.: Украйна. Зложив П. Куліш. Од початку Вкраины до батька Хмельницкого. – К., 1843.


Примітки

Подається за виданням: Кирило-Мефодіївське товариство. – К.: Наукова думка, 1990 р., т. 2, с. 565 – 569.