Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

Дума третя

П. О. Куліш

Забравши гетьман Предислав

Понад устем Дніпра у татар

Стародавні вкраїнські землі,

І каже Остапу Дашковичу:

«Що ж тепер, друже Остапе, будемо чинити?

Як нам сії землі в своїй власті сохранити?

Щоб часом турки й татари знову, оправившись, на нас не напали,

Сих предковічних земель у нас не одібрали?»

«Не турбуйтеся, батьку, – каже Остап. –

Звели тільки мені козаків зо жменю під свою хоругов зібрати,

То вже я знатиму, як сії землі од турків і татар обороняти.

І зараз звелів у сурми сурмити, військо скликати,

До громади збирати».

А сам посеред громади вихожає

На всі сторони вклоняє,

До козаків промовляє:

«Позвольте, панове [молодці], велику річ сказати,

Славне во віки вічнії діло розпочати.

Біг милосердний нам поміг

У бусурманів предковічні наші землі одбити,

Треба ж тепер нам їх добре боронити,

Щоб часом зневаги славі козацькій не вчинити.

А коли хочете, панове, не тільки їх ворогам не попустити,

А ще й усе християнство собою як стіною од невірних заслонити,

Світлую славу на землі, вічнеє царство на небесах

заслужити, Треба нам велике й неслихане діло зробити,

Треба нам перед самим носом у турків і татар,

За порогами на Дніпровських островах Січ збудувати.

Страх і боязнь усяку занехати,

Душі свої господу богу поручити,

Турків і татар безустанне бити,

Слави козацької доказати.

Хто з вас, панове молодці, який-небудь великий гріх учинив

І попу на сповіді не об’явив;

Хто з вас коли-небудь против бога погрішив,

Або отця й неньку прогнівив;

Нехай тепер наперед лави виступає.

Битись безустанне з невірними присягає,

Щоб праведний господь на полі й на морі його розсудив,

Душу його од тяжких гріхів слобонив».

То козаки, скоро теє зачували,

Зараз деякії наперед лави виступали,

Битись безустанне з невірними присягали,

Хрести покладали.

Тоді хоробрий Остап Дашкович великую радість має,

Козаків оглядає:

В кого нема доброї рушниці, рушницею награждав;

В кого нема доброго коня, конем наділяє,

З козаками вози риштує,

Гармати й кулі готує,

В поход виступає.

А гетьман Предислав, на теє споглядаючи,

Хоч серцем і звеселився,

Що такий преславний поход на невірних

З найодважніших лицарів зложився,

Але жаль-туга велика його обіймає,

Що вірний приятель його Остап навіки може його покидає.

Гіркими сльозами вмився,

На булаву гетьманськую похилився,

Такі слова промовляє:

«Дай же, братці, вам боже, щасливо воювати,

Турків, татар бити,

Віру християнську боронити,

Ставу козацьку на ввесь світ розсилати.

Прощай, друже Остапе,

Много літ земля стоїть.

А ще ні разу не видала,

Щоб чоловікові така велика та одважна дума,

Як тобі отеє, на душу спала.

Жаль мене великий по тобі, друже, обіймає,

Але козацьке моє серце з сеї радості й той жаль забуває.

Одмикайте ж, ключники, муровані льохи,

Знахожайте старосвітські вина і меди:

Нехай козацтво в волю погуляє,

Сього великого дня повік не забуває».

І зараз ключники важкими ключами старосвітські льохи одмикають,

Бочки з винами та з медами достають,

Козакам ковші та чарки роздають,

Усіх угощають.

А гетьман Предислав свого вірного приятеля

Остапа поруч себе сажає.

В золотії кубки вина наливає,

На прощання угощає.

А тут кругом сурми сурмили, на бандурах вигравали,

З самопалів та гармат гримали, –

Солодким медом та солодким вином кубки ісповняли,

Козаки козаків частували,

А потім один з одним прощались,

На коней сідали,

В поход виступали.

Отже й пішли козаки понад Дніпром.

Прямо простуючи за пороги, до острова Хортиці,

А тоді ще всі землі од Чигирина до самого Чорного моря

І по сей бік Дніпра до Азова

Пустували,

Густою травою, заввишки в чоловіка, заростали,

У траві куропатки й усякі птиці проживали,

Дикії коні по степу табунами гуляли,

Круторогії тури блукали,

Білорогії сугаки скакали

Та степнії вітри од моря до моря широко літали.

Тоді хоч би сто верств за Чигирин пройшов,

Жодної б душі християнської не знайшов;

Тільки погана татарва кіньми де-не-де по степу вигляда,

По степу вигляда, себе забавляла,

Козака в степу виглядала,

Щоб його, напавши, зарубати,

Одежу кармазинну та оксамитну зняти.

золота в кишенях пошукати,

Козацького коня орканом піймати.

Чуру малого у неволю взяти.

Отся-то погана татарва

Й хороброго Остапа Дашковича з його лицарями в степу забачала,

Дивом великим дивувала,

Думала й гадала:

Куди б се козаки в невеликій купі понад Дніпром простували?

Якого неприятеля воювать вони мали?

Але нападать на козаків боялась,

Поза травою ховалась,

Слідом оддалік, як собака вовка, провожала.

А як же вбачила, що вони на Дніпровській острів Хортицю

прибували,

Рови на острові копали, вали висипали,

Хвої рубали, засіки бойовії складали,

Гострії палі дубовії тесали,

Січ будували,

Гарматами її кругом риштували;

Тоді біжить у свої авули, миттю орду скликає,

З криком, з гамом, як чорная хмара, під Січ підступає.

Але козаки з гармат на їх ударяють,

Од Хортиці орду одбивають.

А потім з самопалами, з шаблями та з списами

Кінно у стен виступали,

З самопалів на татарву усі раз[ом] густо повівали,

Списами міцно натискали,

По степу татарву як полову розметали,

Коней у них одбивали,

Златосиніми киндяками та оксамитами тороси набивали;

Здобич побравши, до Січи вертались,

Богові молились,

Спасителю хрестились,

Добром ділились,

Мед-вино коряками попивали,

На бандурах та на кобзах вигравали.

Душі побитих козаків поминали.

Оттак-то, панове, завелась тая людославная Запорозька Січ,

Тая козацькая слава,

Що по всьому світу дивом стала,

Що по всьому світу луговим гомоном рознеслась,

Туреччині та татарщині добрим лихом знати далась,

Та й ляхам ворогам у знаки вдалась.


Примітки

Подається за виданням: Кирило-Мефодіївське товариство. – К.: Наукова думка, 1990 р., т. 2, с. 537 – 540.