Дума шоста
П. О. Куліш
Не довго Богданко гетьманував,
Милосердному богу душу оддав.
Тоді козаки по йому, як по рідному батькові, сумували,
Раду збирали, Івану Серпягу, що звався й Підковою,
Гетьманом настановляли,
І зараз з ним, сівши в човни,
На Чорнеє море заодно з запорожцями виступали,
Далеко Чорним морем гуляли,
На турецьку землю простували.
А по Чорному, по глибокому моречку,
Та по широкому, та по далекому Дунаєчку
Злая буря вихожає-виступає,
Козаків до землі чуждої провожав,
А із низу буйний вітер віє-повіває,
А по Чорному моречку супротивна хвиля вставає
Та по Чорному морю вовком-сіроманцем лає й гукає.
Збиралися козаки товариші, всі хоробрії запоріжці,
Про тую бурю міркувати,
Тихої погодоньки понад синім морем, Дунаєм піджидати.
А злая буря все більш виступала,
Та й ні трошки по Чорному морю глибокому,
По Дунаєчку далекому та широкому,
Тая буря не внимала
А все злійш громом по небу тарахтала,
А блискавка між хмарами лискала.
Оттоді гетьман Івасенко Серпяга
Козаків товаришів до себе підзиває,
До козаків товаришів так і так промовляє:
«Ой ви, панове, ріднії мої братці,
Хоробрії мої товариші, козаки запоріжці,
Слухом ніколи не слухано,
І видом ніколи не видано,
Щоб такая буря злая,
На козаків так міцно виступала й уставала,
Щоб таким громом-блискавкою тарахтала й ляскала,
Та щоб ви, панове товариші, ось так довго-довгенько стояли,
Тихої погодоньки біля моря-Дуная піджидали».
А козаки теє зачували,
Та й усі замовчали.
«Коли ж ми тої бусурманщини лякалися?»
Каже знову гетьман: «Коли ж таки ми від неї де-небудь ховалися?
А теперечки не то бусурманщини, але й бурі злякалися,
Тихої погодоньки піджидаючи
Та на злую й лихую бурю жалуючи,
зовсім надірвалися».
А козаки теє зачували
Та й усі мовчки замовчали,
Барзо, барзо рахували,
Нічого не промовляли,
Один на одного споглядали,
В поход виступали.
Отеє ж ідуть вони не день, не два, не три й не чотири
А злая буря лихая по Чорному моречку
Та по далекому Дунаєчку
Барзо унимала,
Та й супротивная хвиля в свої домовини, в ковбанюги, забігала,
Да там і пропадала.
А козаки богові молитви посилали,
По три поклони покладали,
Відпочиння мали.
А потім всі козаки в поход виступали
Із своїм хоробрим гетьманом,
Серпягом Йваном,
Тяжко нехриста розбивали,
Думали й гадали,
Та й під городом Керманом
Із бусурманським султаном
Примир’я мали:
У його всю худобу віднімали,
Усіх татар-буряків розбивали,
Тихою погодонькою
З гарною добиченькою
Додому привертали.
А на другий рік з тим же гетьманом
Козаки на Волощину ходили,
Господаря волоського Петра в турецьку землю прогнали,
А свого гетьмана, Серпягу Йвана,
Господарем над волохами настановили,
Але турок листи до короля до Степана засилав.
Голову Серпяжину видать прохав,
А як не видасть, то військом вдарити на Польщу стращав,
Та й волохам з Цариграда не ласкаво бунчуком махав.
То ляхи з волохами великий страх собі мали,
Пана Серпягу до города Львова на бенкет лесно закликали,
Вином та медом частували,
Голову йому одрубали,
До султана турецького посилали,
А козаки тіло його взявши
У Канєв привізши,
Чесно поховали.
Примітки
Подається за виданням: Кирило-Мефодіївське товариство. – К.: Наукова думка, 1990 р., т. 2, с. 545 – 547.