До земляків

П. О. Куліш

Кохані земляки!

Не було в світі люду (одважнішого) завзятішого й славнішого од греків і козаків: нема ж ні у кого й пісень (луччих) кращих, як у греків та в козаків. Був колись між греками тяжко розумний чоловік Гомер. Він позбирав поміж народом стародавні пісні та й зложив з них дві книжки – Іліаду й Одісею. Отож минуло вже тому три тисячі літ, а ще й досі нема, та й може не буде луччої книжки на всім світі над ту Іліаду та Одісею (опріч святої Біблії), бо то видумала не одна голова, а ввесь люд грецький. Такі ж якраз пісні співають по селах і наші бандурники й кобзарі, що вже, що дальш, рідко де зуздриш. Співають вони про давню Вкраїну, про козацьку славу. Часом їх слухає божий люд, забувши всяку роботу, а часом, слухавши, й заплаче, як згадає їм сива голова старосвітську руїну та пожежу.

Дуже гарні тії пісні, звуть їх бандурники думами; не було тільки чоловіка положить те на папір, щоб не згинуло з пам’яті людської. Отож, швендяючи не раз та й не два по рідній Україні, прислухувавсь я добре, як тії діди виспівують про Наливайка й мідного вола, про батька Богдана, як він постав на ляхів, про Нечая, про Морозенка [761] або про великого лицаря Палія [762].

Розпитував я в тих довгобородих, довгоусих, бандурників, сівши з ними де-небудь під дубом над байраком, як воювали козаки, де проходили зо своїми бунчуками та хрещатими корогвами; по одному, по два слові я у них випитував-вислухував і прикладував одно до другого. Думалось то так, щоб познаходить думи про всіх наших гетьманів та й зложить з них таку книжку, як Гомерова Іліада. Де вже я не виїздив по Вкраїні, кого вже я не розпитував, але ні, нема пісень про всіх гетьманів: позабували вже деякі й самі бандурники.

Отож, я поміркувавши сам з собою добре, як би добавить тії (пропуски) промежі згадав усе, що чув про козаків од самих бандурників і старосвітських людей: згадав усю старовину, що позаписувано в літописах, як що колись діялось на Вкраїні, та згадавши все те, та зібравши всі думки й гадки свої до купи, зложив оце старими словеси новії думи про тих забутих гетьманів та й попритулював їх до кобзарських дум усюди, де вже діди не пам’ятають, як співати. Не знаю тільки, чи потрапив зложить їх тим давнім, голосним, поважним складом, яким вони співають. Побачу, що то мені скажуть сивії голови, як поїду знов літом удовж і впоперек по Вкраїні.

Оце ж вам, кохані земляки, перва книжка од початку Вкраїни до батька Хмельницького. У другій буде все те, як воював він ляхів з своїми лицарями; у третій те, які смути, які чвари й руїни були по Вкраїні, як умер козацький батько; а в четвертій буде Палій і Мазепа 30 шведами [763].

Примітки

761. Морозенко Станіслав (Нестор; р. н. невід. – 1649) – наказний корсунський полковник, сподвижник Богдана Хмельницького у Визвольній війні 1648 – 1654 pp. Літом 1648 р. організував на Поділлі селянський повстанський загін, який брав участь у визволенні Поділля від польсько-шляхетських загарбників. У 1649 р. очолював козацьку кінноту, брав участь у ряді битв, у тому числі Пилявецькій. Загинув під Збаражем – у липні 1649 p.

762. Палій Семен Пилипович (справжнє прізвище Гурко; н. в. 40-х pp. XVII ст. – 1710) – фастівський (білоцерківський) полковник, керівник народно-визвольної боротьби на Правобережній Україні проти польсько-шляхетських загарбників у кінці XVII – на початку XVIII ст.

763. Що моє, а що чуте: до другої думи – моє; друга моя, опріч вірш 9 – 18; третя моя, опріч вірш 146 – 149; четверта моя, опріч вірш 1 – 4; п’ята моя, опріч вірш 85 – 112; думи десята й одинадцята мої. Шосту чув, опріч 1 – 9, 75 – 92; сьому чув, опріч 1 – 39; осьму чув, опріч 1 – 10; дев’яту чув, опріч II – 38, 107 – 134 та пісень про Наливайка й Лободу; дванадцяту чув, опріч 121 – 201,

Подається за виданням: Кирило-Мефодіївське товариство. – К.: Наукова думка, 1990 р., т. 2, с. 531.