№ 465 Зостатній запорожець

Г. Л. Андрузький

Над Дніпром, над широким, орел літає,

Весь мир оглядає, та хвилі питає:

– А де ж брати запорожці? Задумались хвилі:

– Спитай вітра. Він по світу далеко гуляє.

Летить орел під хмарами, вітер наганяє:

– А де брати запорожці? – Спитай у могил!

Пройшло то урем’я великеє! Згинули

І тії великії люди. Про них

Ще розказують старці і пісня

Нагадує. Та вже їх немає.

Вони в сирій землі і не подадуть

Нам голосу. Правда, кажуть

Кобзарики, що хтось у могилах,

Як стемніє, співа. А що і хто –

Господь знає. Т може душі їх

Навідуються, так як те

Побачуть, що – діється, сумно,

Сумно заспівають і полетять

Високо, далеко, щоб не бачити,

Як милий край гине.

Ангел пита: чого плачете?

Ніхто й самий ангел не

Розуміє того горя, що чоловік знає.

Не зна, як важко бачити,

Що гине той край,

Де родився, жив, за которий

Рад душу б отдати.

Може і тепер тії святії

Лицарськії душі межи нами витають!..

Помоліться за них, вони нашу

Вкраїну єднали.

Їде козак по полю,

Клине свою недолю.

І кінь голову схилив,

І кінь зажурився.

– Не журися коню мій,

Бо їдемо в гості.

Там поллється вражеська кров,

Ляжуть вражеські кості.

Або, може, там і нас

Лихо піджидає.

Хто ж, конику, мене

Тоді поховає?

Будуть люди в поле йти

І на нас дивитись,

І за душі козацькі

Господу молитись.

Буде ворог Україну

Нашу руйнувати,

Буде вона звати нас,

Та як тоді встати.

Так запорожці співали, так і робили, як згадаєш, так жаль візьме, то сам ліг би у труну, аби вони встали, аби хоч побачити, почути їх. Недаром люди кобзарів вважають, бо вони співають про запорожців, про Україну. Ось що я чув про одного запорожця, ось як розказував Степан Харченко, по-кацапськи Харченков, що був у москалях. Аж плакав, як розказував.

Давно-давно вже се було. Я був ще дитиною. Тоді ще була цариця Катерина. Хай бог їй простить. Не любо нам про неї вспоминати. Вона нашу Січ руйнувала [697]. Тікали тоді запорожці і в Туреччину – і скрізь, куди очі бачили, тоді був у нас паном, бачиця, Клеченко. Та ні, Стемпкович, чи то пак… Не згадаю вже… Тільки люди кажуть, що він був пан добрий, не то, що тепер бувають… Не знаю. Ось що случилось: прийшов раз у наше село якийсь дід. На щоці і на голові у його був шрам такий страшний. Ніхто діда не знав, а всі шапки здіймали. Як і тепер згадаю, батько казав мені:

– Поклонись дідусеві! Він запорожець.

Ось пішов дідусь до первої хати, а його встрітили миряни. Туди ж зібрались і довго там сиділи.

Я ж малий був і не знаю, що там діялось. Тільки на другий день мене батько учив співать якусь пісню про Січ. Гарна пісня. Уже тоді її співали, тепер вже забули. Утром дідусь пішов дальш і жалібно його провождали, аж плакали. Я його полюбив зразу.

– Що то, мамо, за дідусь був? – питав я.

– То був запорожець, і ти таким будеш, як виростеш. І стало мені досадно, що я малий, усе хотілось побачить діда. Ось через год або що прийшов оп’ять дідусь і став жити у одної вдови, та недовго. Пан велів йому вийти. Тоді у дідуся не було лівої руки. Кажуть, що одрубали москалі, як Січ руйнували. Справді у той год щось батько був дуже сумний, мати плакала.

Прошло ще літ аби скільки. Я вже підріс, я вже бачив москалів, бачив запорожців та ні одного не полюбив, як дідуся. Усіх питав про нього – ніхто не знав, бо я не знав як, зовуть. Як ось мені вже було з десять літ, опять прийшов той дід і став проситься у пана на жительство.

– Хай живе, – сказав пан, – тільки щоб не теє. Я знаю, що за птиця запорожець. Діду оце переказали. Він тільки заворчав.

Дідусь був чоловік добрий. Усі звали його тату, діду, бо був уже дуже старий. Нічого він не робив, тільки розказував про Вкраїну. Ніхто не бачив, щоб він сміявся. Бачили, як плакав. Запорожець плакав! Любив він нам, дітям, пісні співати. Ніколи не мав ні копійки, бо роздавав бідним. У церкві стояв він у самому куточку і ніхто там вже не стояв, щоб не мішати. Любили його як батька. Теє, сеє, подарують – і живе собі, нікого не обіжаючи.

Але був дуже-дуже чудний. Було у неділю під вечір вийдуть люди на вулицю… Старі собі калякають про голод, про москаля, про Січ, аж жаль дивитись. Добрі люди. Нікого не обідили, хіба як часом хто вип’є лишне. Нічого злого не зробили. Подумаєш, чого б то їм журитись, а плачуть. Жаль тієї слави, що батьки їх кров’ю добували, що живе в веселих піснях. Жаль тієї волі, що спить у могилах козацьких. Воля і пташечці люба. А як то без неї людям.

Така, брате, наша доля злая. Що пройшло – не вернеш, тепер сумно і важко, а про те, що буде, страшно і подумать. Тісно в світі людям, одні других давлять.

Де ти, батьку Хмельниченьку, що думаєш, що гадаєш?

Так ось старі балакали, а дівчата і парубки… усі, усі були і малії діти. Дідусь же сидить собі на дворі та співає. Просили його дівчата пісеньку зложити і ось яку зложив він:

Коло рожі цвіточки

Схиляються, гнуться,

А коло дівчини,

Подруженьки в’ються.

Жовкне повна рожа,

До землі схилилась,

Змарніла дівчина,

Важко зажурилась.

Листочки у рожі

Вітер оббиває,

А по козакові

Серце ізниває.

Дівчина пускала,

Плакала, казала:

– Іди за край милий,

Хай бог подасть сили,

Та не забарися,

До мене вертайся.

З нею ненадовго

Козак попрощався

Любо їм зійтися

У бога на небі.

Ти вмер за Вкраїну,

Я вмерла за тебе.

Такий був дідусь наш і добрий, і чудний. Ось раз прийшов кобзар. Усі люди виходили кобзаря слухали, журились. Назбирав він повну шапку. Мовчки ми розходились. І після ще довго вспоминали кобзарика, і мов прислухувались до його пісні святої. Вийшов і дідусь

– Здоров, Степане! А що, як там?

– Та все гаразд – каже кобзар.

– А пир буде, каші наварили?

– А, буде!…

Той цілий день дідусь був веселий.

– Дідусю, що то за кобзар? – спитав я. – А він мені заспівав про Наливайка. Та не забув я, і вже ждав чогось, що то за пир, за каша, – думав я.

Таки ж і дождався. Швидко після того приходив до дідуся якийсь козак, довго ще дівчата про його співали:

Відкіля ти, козаченьку,

Де, орле, літаєш?

Які вісточки привіз нам?

Чи наш край згинає?

Чи скидати нам намисто,

Коси розплітати?

Може, пора і нам з вами

За свій край згинати?

– Спасибі вам, чорнобриві,

Прийшов поглядіти,

Та сказати: нема долі

Вкраїні на світі.

Не кохайтесь, чорнобриві,

А моліться богу,

Й старі люди, й молоді

Збирайтесь в дорогу.

Шлях далекий через степи,

Ходім до Дунаю,

Знайдем собі Україну

У чужому краю

Збиралися, прощалися.

Там же я зосталась.

Була малая дитина,

Нічого не знала.

Не хотілось тобі, мати,

Мене покидати,

Не довелось мені в світі

Свободоньки знати.

Бачиш, брате, тоді і кращі пісні були. Усе колись було краще… Кажуть люди, що сонце не так світило!

Прийшов той козак до дідуся: – Здрастуй, тату!

– Здоров! Показав козак йому якийсь папір. Старий тільки усом повів, став збиратись. У той вечір він був на вулиці і довго з старими балакав. Балакали з ним і молоді. На другий день половини села не стало і дідусь утік.

Після розказував мені батько, що багацько тоді козаків і наших пані-братів до турка втекло, що і батько б пішов, та ми були маленькі, не схотів кидати. Був у мене брат двухліток, та сестра ще в колисці. Прочув пан про побіг. Наїхали якісь жупани, стали допитувати, бити і довго у нашому селі москалі стояли. Пішов уже було дев’ятий год. Вже і мати вмерла. Усе не так стало. Кругом були поперед свободнії козаки, а тепер кругом стали пани. У нас був вже третій пан. У селі церква згоріла, так і зоставили. Сижу раз з батьком в хаті. Ніч була темная, дощ престрашенний. Чую, хтось стучиться. Глядь, се той самий дідусь і з ним якийсь другий. Ішов тепер дідусь із Дона і звав нас у Туреччину.

– А що тату – сказав я, – ходімо. Чого на цього вовка дивиться, хай гризе других.

– Падлюга він, – сказав батько. – А знаєш дідусь ту вдову, що ти жив? Він дочку її зовсім занівичил!

Дідусь вскочив, мов опаренний. Так страшно подививсь, що ми аж вздригнули. Був я після під турком, під ляхом, ходив і під німця, ані куля, ні гармата мене так не злякала б, як тоді дідусь.

– Я любив удову і дочку її Катрю! Вони добрі люди. Уб’ю його, – прошептав він.

З горя занедужав старий. Ось тут ми його поховали і зібрались до мандрів. Нас поймали. Що зробили з батьком – не знаю. Тільки бачив, як москалі закували його і повели… Прощай, тату. Мене…, та чого вже не було, взяли в рекрути. Сестру, бідну, взяли […] [Слово не прочитано], там вона і загинула. А брат… Господь його знає… Чи ти думала, мати, що такая доля жде нас. Боже мій, боже!

Вернувся я вже старим у своє село. Усі були чужії. Кого я на руках носив, ті тепер самі носили. Хата моя розвалилася, а люди і душею стали не ті: про дідівщину і не згадують, ходять у ярмі, мов нехристи. Дочок отдать на похоть панську і за гріх не щитають. Не чуть пісні старосвітської. Усі москалів бояться (а мене приймають за москаля), усі москаля корчать, аж сміх слухать, як заспівають. «Нових некрут набирали», або ще таке ж хороше.

Дуже, дуже я заплакав, згадуючи, як було попереду добре. Спасибі вам, люди, що хоч не забули дідусевої могили. Коли, добрий чоловіче, ти ще не забув, що ти українець, любиш свій край, його славу, то молись за дідуся Василя. Він був великий запорожець.

Заплакав Харченко і я заплакав. От так, братці, попропадали наші лимарі. Деяких хоч згадають, а деяких ім’я тільки вітер нашепчує, віючи на чорних могилах.

Була колись Україна. Козаки єднали. Згинула вона, поперед неї, вони позгинали. Чи вернеться те время. Чи ще ж вона встане?

Хто ж за нашу Україну

Молитися стане,

Хто, козаки, вас згадає.

Ім’я ваше знає?

Тільки знає вітер буйний,

Що в полі гуляє.

І сумно, і важко подумати,

Як пропада слава. Подумати,

Що і нас забудуть, як

Помремо, і ніхто за нас

Не помолиться.

Жаль вас, лицарі,

Не привелось вам пожити.

Не досталось долі,

Чи не дали, хоч на небі,

Вам святої волі.

Не ми за вас, а ви за нас.

Козаки, моліться.

Ви щасливі, ви свободні.

А нам то журиться.

А правда. Бо в могилі і є свобода,

А тут її тільки просять.

За що, боже, нас караєш?

Спаси Україну!

Коли ж гинуть, хай за неї,

Боже мій, загину.

Г. Андрузський

Ч. VIII, арк. 55 – 57. Автограф.

Примітки

697. Йдеться про зруйнування генералом П. Текелієм за наказом Катерини II нової Запорізької Січі 4 – 5 червня 1775 р.

Подається за виданням: Кирило-Мефодіївське товариство. – К.: Наукова думка, 1990 р., т. 2, с. 468 – 472.