№ 450 «У дівчини-сиротини…»
Г. Л. Андрузький
У дівчини-сиротини
Та милий питає:
Скажи мені, дівчинонька,
А хто тебе знає?
Не то пак, що знає,
А хто тебе любить,
До серденька пригортає,
Під лихо голубить?
Дівчинонька на милого
Смутно подивилась,
Головою покачала,
Головка схилилась.
Із очицьок слізки
Стали виступати:
Що ти, мені, мій миленький,
І батько, і мати.
Оглянуся, нема моїх,
Та й слізьми заллюся.
Утрусь нишком, веселою
На людей дивлюсь.
А як коли схочу
Лихом поділитись,
Піду собі на могили
Та стану молитись.
Помолюся, так весело
Серденько заб’ється,
Нібито моя мати з неба
До мене сміється.
І віриться, що вернеться,
Що було загуло,
І ти, кого моє серце
Поблагословило.
Ч. VIII, арк. 52. Автограф.
Примітки
Подається за виданням: Кирило-Мефодіївське товариство. – К.: Наукова думка, 1990 р., т. 2, с. 462.