Лілея

Тарас Шевченко

«За що мене, як росла я

Люде не любили?

За що мене, як виросла,

Молодую вбили?

В палатах вітають,

Не знають, де діти!

Королевий Цвіте!»

«Я не знаю, моя сестро».

І Цвіт Королевий

Схилив свою головоньку

І заплакала Лілея

Росою-сльозою…

Заплакала і сказала:

«Брате мій, з тобою

Ми давно вже кохаємось,

І плакала? Я не знаю,

Мій брате єдиний!

Хто їй лихо заподіяв?

Я була дитина,

Я гралася, забавлялась,

Кляла-проклинала.

Та й умерла. А мене пан

Я виросла, викохалась

У білих палатах.

А мене покинув.

І прокляли його люде,

Будинок спалили…

А мене, не знаю за що,

Тілько мої довгі коси

Та ще й реготались.

На мене плювали.

Отаке-то, мій братику,

Було мені в світі.

Молодого, короткого

Не дали дожити

А весною процвіла я

І в білих палатах.

Скажи ж мені, мій братику,

Тих самих, що вбили

Мене й матір?.. Милосердий

Святий Боже милий!»

І заплакала Лілея,

Схилив свою головоньку

Червоно-рожеву

Июля 25 1846. Киев

Примітки

Джерела тексту:

– чорновий автограф на окремому аркуші (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 21) [Чорновий автограф];

– чистовий автограф у підготовчому рукопису проектованого 1847 р. видання «Кобзаря» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 72, арк. 24–26) [Автограф 1847 р.];

– чистовий автограф у «Малій книжці» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 71, с. 83–87) [«Мала книжка»];

– чистовий автограф у «Більшій книжці» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 67, с. 37–39) [«Більша книжка»].

Подається за «Більшою книжкою».

Чорновий автограф на окремому аркуші датовано: «Июля 25 1846. Киев»; чистовий автограф у підготовчому рукопису проектованого 1847 р. видання «Кобзаря» – «Киев 1846. Июля 25». Дата у «Більшій книжці»: «6 марта» (1858 р., Нижній Новгород) – день, коли Шевченко переписав твір.

Датується за чорновим автографом на окремому аркуші та чистовим автографом у підготовчому рукопису проектованого 1847 р. видання «Кобзаря»: 25 липня 1846 р., Київ.

Найраніший відомий текст – чорновий автограф на окремому аркуші (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 21). З цього автографа під час перебування у Седневі навесні 1847 р. (не раніше 8 березня і не пізніше 5 квітня – дня арешту поета) Шевченко переписав твір до підготовчого рукопису проектованого видання «Кобзаря», яке мало бути здійснене в Києві 1847 р. До цього зошита, крім «Лілеї», переписано поему «Осика» («Відьма»), передмову до нового «Кобзаря» (з датою «Седнев 1847, марта 8»), баладу «Русалка». Під час арешту поета 5 квітня 1847 р. підготовчий рукопис «Кобзаря» був у нього вилучений і доставлений у III відділ, в архіві якого зберігався до 1907 р. Чорновий же автограф на окремому аркуші, а також автографи «Русалки», «Осики», два альбоми малюнків, поезій та фольклорних записів 1846–1847 рр. після вирішення справи кирило-мефодіївців повернуто поетові, і він привіз їх з собою на заслання.

З цього чорнового автографа «Лілеї» після повернення Аральської описової експедиції до Оренбурга Шевченко переписав (не раніше 1 листопада 1849 і не пізніше 23 квітня 1850 р. – дня арешту поета) твір до «Малої книжки» (під № 5 у шостому зшитку за 1846–1847 рр.) з виправленнями, частина яких, зроблена з пам’яті, збігається з текстом підготовчого рукопису.

6 березня 1858 р. у Нижньому Новгороді Шевченко переписав твір з невеликими виправленнями з «Малої книжки» до «Більшої книжки», текст якої остаточний; 6 березня 1858 р. він занотував у щоденнику: «Переписал и слегка поправил “Лилею” и “Русалку”. Как-то примут земляки мою невольническую музу?».

З «Малої книжки» баладу разом з іншими творами 1846–1850 рр. переписано до списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і тепер не відомий (Кониський О. Я. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – 1900. – Кн. 1. – С 13–14). Список містить деякі помилки й різночитання.

За невідомим джерелом, близьким до «Більшої книжки», виконано список Г. Н. Мордовцевої 1859 р. Різночитання з цього списку подав В. М. Доманицький у примітці до балади «Лілея» в редагованому ним «Кобзарі» 1908 р.: 27–28 – «Моя мати, вона чогось Сердешна журилась»; 37 – «Та якогось злого пана»; 39 – «Та й умерла. А пан отой»; 41 – «Мене малу. Я виросла»; 43 – «І не знала, що байстря я»; 45 – «Він поїхав десь далеко»; 55 – «Жиди навіть нечестиві»; 66 – «Гай возвеселила; 67 – «Люде, – Боже мій! – зимою»; 70–71 – «На мене дивились Дівчаточка» (Кобзарь / За ред. В. Доманицького. – СПб., 1908. – С. 624).

Від «Більшої книжки» походять списки: П. О. Куліша початку 60-х років XIX ст. (Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, І, 28710); ймовірно, список у примірнику «Кобзаря» 1860, що належав Л. Г. Лопатинському (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 535; криптонім переписувача: К. Д.). Близьким до перелічених є список у рукописному «Кобзарі» 1866 (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 842, с 92–95 звор.).

За невідомим джерелом, близьким до чорнового автографа на окремому аркуші (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 21), зокрема, до його верхнього шару виправлень, зроблено список у рукописному «Кобзарі» 1861, що належав І. П. Левченку; цей список, поряд з явними помилками, містить і низку різночитань (Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (Київ), ф. 506, оп. 1, № 3, с 331–336).

Вперше надруковано в львівській газеті «Слово» (1862. – 24 лютого. – с. 61) з кількома помилками за невідомим списком з «Більшої книжки».

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. – СПб., 1867. – С. 458–460 (подано за «Більшою книжкою»).

В основі балади – народнопісенний мотив перетворення дівчини або хлопця на рослину (пор. балади «Тополя», 1839, та «Коло гаю в чистім полі…», 1848). Безпосереднім поштовхом до написання балади, за слушним припущенням Т. І. Комаринця, послужив запис народної пісні «У Києві на ринку п’ють козаки горілку…» в Шевченковому альбомі 1846–1850 рр. (у ній ідеться про перетворення брата й сестри на квітки). Запис має дату: «Оксана Зорівна. На Переп’яті – 1846 – іюня 22» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 108, арк. 52 звор.–52); а «Лілею» написано 25 липня 1846 р. (див.: Комаринець Т. Шевченко і народна творчість. – К., 1963. – С. 35).

Лілея – міфологічний символ чистоти й цнотливості; «у деяких народів вважалося, що у вигляді лілеї з’являються душі померлих і що лілеї виростають на могилах безневинно засуджених» (Мифы народов мира. – М., 1992. – Т. 2. – С. 55); цей символ реактуалізовано в мистецтві романтизму й символізму. Шевченко транспонує цей відомий з античності й середньовіччя мотив, який в українському фольклорі найбільш притаманний побутовій баладі, – у соціальний вимір, зобразивши конфлікт громади й пана і зробивши мотив цієї метаморфози виявом людської жорстокості, породженої соціальною кривдою.

В. Л. Смілянська

Подається за виданням: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2001 р., т. 1, с. 373 – 374 (канонічний текст), с. 578 – 581 (варіанти), с. 753 – 754 (примітки).