«Мала книжка»

Тарас Шевченко

Поема

Були на хуторі пани,

І пан, і пані неба[га]ті.

І дочечка у їх росла,

Уже чимала піднялась.

І генерал її засватав,

Бо страх хорошая була,

А генерал був страх багатий.

От і талан Господь послав

На вбогий хутір, ублагали

Царя Небесного! Взяли

Її гарненько одягли

У неділю й повінчали,

І генеральшею назвали,

І цугом в Київ повезли.

Було на хуторі погане

Мале байстря, свиней пасло,

Петрусем звалось, за придане

Воно за панною пішло

У генеральськеє село

Свиней же пасти…

За балом бал у генерала,

За генеральшею чимала

Орда панів і паничів,

І генеральша уночі

Тихенько плакать собі стала.

«Занапастила мене мати.

Зав’яне марне у палатах,

Засохне молодость моя!..»

«Ти, душко, плачеш?» – «Хто се, я?

Ні, я не плачу…» – «Знаєш, Маню,

У городі тепер армяни,

Купи собі, мамашо, шаль».

«Мені не треба тії шалі».

«Не завдавай же серцю жалю!

Купи, голубко! Не печаль

Мого ти серця! А весною

В Париж поїдемо з тобою,

Або поїдемо в село,

Як хочеш, серце.».

Тихо, тихо

Зима минала, кралось лихо

Та в самім серці уляглось

У генеральші молодої.

Поїхали в село весною,

В селі банкети загули,

А генеральша плаче, плаче,

А генерал того не бачить,

А всі вже бачили в селі.

З нудьги у поле погуляти

Якось, задумавшись, пішла,

Та аж за шлях собі зайшла,

Аж бачить, що пасе ягнята

Маленький хлопчик. – Чи це ти,

Петрусю! – Я. – І подивилась

Та й заридала… похилилась,

Мов та тополя, з сироти

Очей не зводячи, згадала

Убогий хутір, там колись

Вона убога виростала

І дівувала… Продали

І гроші вкупі пропили,

Навік світ Божий зав’язали.

– Ходім, Петрусю, погулять,

Ходімо в сад, ходім в палати,

Ходім, не пастимеш ягнят.

– А хто ж тут пастиме ягнята?

– Нехай хто хоче. – Й повела

В палати хлопчика в постолях,

Причепурила, одягла,

А потім в школу оддала,

І рада стала…

Злую долю

Ти на Петруся навела.

Та ми не знаємо, що буде.

Що виросте з того зерна,

Що ми посіємо. Ми люде,

А Всемогущий хоч і зна,

Та нам не скаже. Якби знала

Матуся горенько твоє!

Чи оддала б за генерала

Дитя єдинеє своє?

Ні, не дала б! А втім, не знаю,

Бо всякі матері бувають.

Минають дні собі поволі,

Петрусь у школу та із школи

З книжками ходить та росте,

Сама аж ніби молодіє,

І генерал собі радіє,

Що діло, бачите, святе

Удвох собі зробили

Удвох, бачиш, вони зробили –

Петра на волю одпустили,

У Київ хлопця одвезли,

Та й там до школи оддали

І там чимало поповчили.

Вернувся з Києва Петрусь

Уже Петром і паничем,

Вже висипався чорний ус,

Уже й… Та се ще не втече,

Розкажем іноді ті сни,

Які там снилися Петрові…

Перед образом Пречистої

Горить лампада уночі.

Поклони тяжкії б’ючи,

Вона молилася… нечистії

Рікою сльози проливала.

Вона благала Пресвятую,

Щоб заступила, щоб спасла,

Щоб одуріть їй не дала

Пренепорочная!.. І всує…

Молитва їй не помогла!

Вона, небога, полюбила

Свого Петруся, тяжко їй.

Душі негрішній, молодій!

Та що ж робить? Не стало сили,

Сердешна разом одуріла!

Та й як таки одній святіє

Прожити літа молодіє!

Вони ж не вернуться! Як хоч,

А лихо, кажуть, перескоч!

Не Бог судитиме, а люде.

Вони, вони тебе осудять

Своїм неправедним судом!

Петрусю! добрая дитино!

Ти ще не знаєш, неповинний,

Як тяжко на світі любить!

Любить… і марне… марне гинуть,

І згинуть, віку не дожить!

Вона твоя святая мати,

Твоя єдиная сестра!..

За неї рад ти умирати

Хоч тричі на день, рад оддати

За неї рай свій молодий!

А більш нічого не даси…

Бо серце гріх їй оддавати!

То мати бідная твоя!

Неначе лютая змія,

За серце грішная впилася

Любов нечистая… не раєм,

А лютим пеклом розлилася

По грішній крові!.. і не знає,

Сама не знає, що робить.

І що їй діяти з собою?

Чи то сховатись під водою!

Чи то їй голову розбить?..

– Поїду в Київ, помолюся…

Молитва, може, оджене

Диявола… Петрусю!..

Молитва не спасе мене!

Я у Дніпрові утоплюся!.. –

Моліте Господа, дівчата!

Моліте Господа, щоб мати

Отак і вас не продала!..

Моліте Бога, щоб весною

Господь послав кого любить,

Вам буде любо, любо жить!

Любов та буде молодою

І непорочною… такою,

Як сон дитини на зорі!..

А восени любитись гріх!

То не любов, то пекло буде,

І осміють, осудять люде,

І Бог правдивий покара!

За чорнобривого Петра…

У Київ їздила, молилась,

Аж у Почаєві була!..

Не помогла святая сила!

В село небога привезла

Свою змію, ще гірше люту…

І капельку на щось отрути.

Не їла три дні й не пила,

Не спала три дні і три ночі!

Засохли губи, впали очі…

Уже й не молиться вночі,

А щось шепоче, сміючись!

І з тиждень, грішная, нудилась,

Сама не знала, що робить!

А потім трути наварила

Та генерала напоїла,

Щоб знав, як дівчину любить.

Тепер старого поховаю,

А молодого привітаю

Та буду жить собі та жить!

І задзвонили вранці-рано

По генераловій душі…

Заговорили щось погане,

За гробом люде ідучи.

Ой не мине Господня кара!

Великим громом упаде

На грішну голову!.. Мов хмари,

Набралось люду, аж гуде,

Та все щось шепчуть про отруту

І нібито когось-то ждуть?..

І всі затихли на минуту.

Приїхав суд… ножі беруть

І генерала розчиняють!

Находять труту в животі!

І на Господнему хресті

Уся громада присягає,

Заприсягла… Питає суд:

– Тепер признайтесь, християне!

Хто пана отруїв? – Гудуть,

Мов стиха дзвони… – Пані! пані! –

Громада разом заревла.

І кара впала…

Петрусь на ґанок вихожає

І до громади промовляє:

– Неправда ваша, я зробив!

Я генерала отруїв!

А за що, я вже теє знаю

І не скажу вам, люде злий,

Признаюсь, може, перед Богом.

Взяли Петруся молодого

І зараз в Київ одвезли.

Петра недовго мордували

В тюрмі глибокій… в добрий час

В кайдани добре закували,

Переголили про запас…

І поволік Петрусь кайдани

Аж на Сибір…

Примітки

Джерело тексту:

– чистовий автограф у «Малій книжці» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 71, с. 378–387).