Юродивий

Тарас Шевченко

Во дні фельдфебеля-царя

Капрал Гаврилович Безрукий

Та унтер п’яний Долгорукий

Украйну правили. Добра

Таки чимало натворили,

Чимало люду оголили

Оці сатрапи-ундіра.

А надто стрижений Гаврилич

З своїм єфрейтором малим,

Та жвавим, на лихо лихим,

Що сам фельдфебель дивувались

І маршировкою, і всім…

І «благосклонні пребивали

Всегда к єфрейторам своїм».

Та мовчки чухали чуби.

Німії, подлії раби!

Підніжки царськії, лакеї

Капрала п’яного! Не вам,

Не вам, в мережаній лівреї,

Донощики і фарисеї,

За правду пресвятую стать

І за свободу! Розпинать,

А не любить ви вчились брата!

О роде суєтний, проклятий,

Коли ти видохнеш? Коли

Ми діждемося Вашингтона

З новим і праведним законом?

А діждемось-таки колись.

Не сотні вас, а міліони

Полян, дулебів і древлян

Гаврилич гнув во время оно.

А вас, моїх святих киян,

І ваших чепурних киянок

Оддав своїм профосам п’яним

У наймички сатрап-капрал.

Найшовсь-таки якийсь проява,

Якийсь дурний оригінал,

Що в морду затопив капрала,

Та ще й у церкві, і пропало,

Як на собаці.

Так-то, так!

Найшовсь-таки один козак

Із міліона свинопасів,

Що царство все оголосив –

Сатрапа в морду затопив.

А ви – юродиві – тим часом,

Ви огласили юродивим

Святого лицаря. А бивий

Фельдфебель ваш, Сарданапал,

А до побитого старого

Сатрапа «навсегда оставсь

Преблагосклонним».

Більш нічого

Не викроїлось, і драму

Глухими, темними задами

На смітник винесли, а я…

О зоре ясная моя!

Ведеш мене з тюрми, з неволі,

Якраз на смітничок Миколи,

І світиш, і гориш над ним

Огнем невидимим, святим,

Животворящим, а із гною

Встають стовпом передо мною

Безбожний царю! Творче зла!

Правди гонителю жестокий!

Чого накоїв на землі?

А ти, Всевидящеє око!

Чи Ти дивилося звисока,

Як сотнями в кайданах гнали

В Сибір невольників святих,

Як мордовали, розпинали

І вішали?.. А Ти не знало?

І не осліпло! Око, око!

Не дуже бачиш Ти глибоко!

Та цур їм, тим царям поганим!

Нехай верзуться їм кайдани,

А я полину на Сибір,

Аж за Байкал; загляну в гори,

В вертепи темнії і в нори,

Без дна глибокії, і вас –

Споборники святої волі –

Із тьми, із смрада, із неволі

Царям і людям напоказ

Примітки

Джерело тексту:

– рукописна копія О. Я. Кониського з автографа (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 77, № 3) [Копія О. Я. Кониського].

Подається за цією копією.

Датується орієнтовно: грудень 1857 р., Нижній Новгород.

Твір не закінчено. Він становить, ймовірно, вступ до поеми, про задум якої Шевченко зробив запис у щоденнику 19 липня 1857 р.: поет бачив уві сні

«какой-то восточный город, утыканный, как иглами, высокими минаретами». «В тесной улице этого восточного города встречаю я будто бы ренегата Николая Эварестовича Писарева в зеленой чалме и с длинною бородою. А безрукий Бибиков и рядом с ним Софья Гавриловна Писарева сидят на балконе и тоже в турецком костюме. Они что-то говорили о Киевском пашалыке. […] У меня все вертелся перед глазами ренегат Писарев с своим всемогущим покровителем и с своею бездушной красавицей супругой. Где он? И что теперь с этим гениальным взяточником и с его целомудренной помощницей? Я слышал здесь уже, что он из Киева переведен был в Вологду гражданским губернатором и что в Вологде какой-то подчиненный ему чиновник публично в церкви во время обедни дал ему пощечину. И после этой истинно торжественной сцены неизвестно куда скрылся так громогласно уличенный взяточник.

В ожидании утра я на этом полновесном фундаменте построил каркас поэмы вроде «Анджело» Пушкина, перенеся место действия на Восток. И назвал ее «Сатрап и Дервиш». При лучших обстоятельствах я непременно исполню этот удачно проектированный план. Жаль, что я плохо владею русским стихом, а эту оригинальную поэму нужно непременно написать по-русски».

Виникнення задуму поеми може бути датоване за записом у щоденнику Шевченка 19 липня 1857 р.

13 грудня 1857 р. в Нижньому Новгороді, по дорозі з заслання, Шевченко записав у щоденнику:

«Сегодня же принимаюсь за “Сатрапа и Дервиша”, и если Бог поможет окончить с успехом, то посвящу его честным и благородным землякам моим [маються на увазі М. М. Лазаревський та Л. М. Жемчужников. – Ред.]. Мне хочется написать «Сатрапа» в форме эпопеи».

Незавершений уривок написано, ймовірно, незабаром після цього запису, наприкінці грудня 1857 р. Автограф не відомий. Після смерті Шевченка він належав Л. М. Жемчужникову, а після його смерті – О. Я. Кониському. За описом Кониського, «вірші писані власною рукою Шевченка на чвертці паперу, складеній у восьмушку» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 77, № 3). Для публікації твору в «Записках Наукового товариства імені Шевченка» Кониський з першої копії виконав нову копію, дещо змінивши пунктуацію і докладніше описавши автограф (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 61, № 359).

Вперше надруковано у виданні: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – 1901. – Кн. 1. – С. 3–6, за згаданою новою копією з копії (№ 359); у публікації помилково прочитано рядок 63: «рядами» замість «задами»; «не викроїлось» у рядку 62 виправлено редактором на «не викроїлося» заради збереження ритму.

Вперше введено до збірки творів у виданні: Поезії Тараса Шевченка. – Львів, 1902. – С. 268–270, ймовірно, за публікацією О. Я. Кониського.

Во дні фельдфебеля-царя… – Мається на увазі Микола І.

Капрал Гаврилович Безрукий – Д. Г. Бібіков (1792–1870) – київський військовий, волинський і подільський генерал-губернатор (1837–1852), втратив руку під час війни 1812 р.

Та унтер п’яний Долгорукий… – М. А. Долгоруков (1792–1847) – харківський, чернігівський і полтавський генерал-губернатор (1839–1847) [див.: Жур П. В. Дума про Огонь: з хроніки життя і творчості Тараса Шевченка. – К., 1985. – С. 192–194].

З своїм єфрейтором малим… – Поет має на увазі правителя бібіковської канцелярії М. Е. Писарєва. Поширеність чуток про розпусту генерал-губернатора Д. Г. Бібікова й сервілізм та хабарництво правителя його канцелярії засвідчують і спогади А. Я. Солтановського, у 1840-х роках студента Київського університету [Україна. – 1924. – № 3. – С. 81, 95].

Вашингтон Джордж (1732–1799) – державний діяч, головнокомандувач американської армії у війні за незалежність, перший президент США, Голова Конвенту по розробці Конституції США (1787).

…Полян, дулебів і древлян… – Ці слов’янські племена Давньої Русі жили: поляни – на території сучасної Київщини, дуліби – на Волині, древляни – на Прип’яті й Тетереві.

Профос – у царській армії кат, наглядач на гауптвахті, прибиральник.

Найшовсь-таки якийсь проява, Якийсь дурний оригінал, Що в морду затопив капрала… – Аналогічного змісту запис є в щоденнику поета від 19 липня 1857 р.: йшлося про публічний ляпас М. Писарєву від чиновника М. Матвеєва, покараного за це каторгою [Мещерський М. О. До джерел поезії Шевченка «Юродивий» // Радянське літературознавство. – 1962. – № 6. – С. 129–130]. Б поемі цей епізод прив’язано до Бібікова.

Ведеш мене з тюрми, з неволі Якраз на смітничок Миколи… – Йдеться про столицю самодержця – адміністративний Петербург.

…і вас – Споборники святої волі… На світ вас виведу надалі Рядами довгими в кайданах… – Поет говорить про політичних засланців у Російській імперії.

В. Л. Смілянська

Подається за виданням: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2003 р., т. 2, с. 258 – 260 (канонічний текст), с. 493 (варіанти), с. 696 – 698 (примітки).