Логотип сайта «Тарас Шевченко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Кобзар / 1857 р. / Неофіти

Кобзар

1857 р.

Неофіти

Тарас Шевченко

Поема

Сія глаголеть Господь: сохраните суд и сотворите правду, [приближися бо] спасеніе моє приіти, и милость моя [открыется].

Ісаія. Гл. [56], с. 1

[Вступ] | 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7
8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14

1857. 8 декабря. Нижний Новгород


Примітки

Джерела тексту:

– уривок чорнового автографа (рядки 160–261) на окремому аркуші складеному вдвоє (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 29);

– титульний аркуш чистового автографа з дарчим написом М. О. Маркович (Марку Вовчку), датованим 3 квітня 1859 р. (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 30);

– текст, опублікований у «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. – С. 166–187), за автографом, подарованим Марку Вовчку і нині не відомим;

– чистовий автограф у «Більшій книжці» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 67, с. 205–224) [«Більша книжка»].

Подається за «Більшою книжкою». Припущені в епіграфі описки усуваються за Біблією, виправлення подаються в квадратових дужках.

Дата в автографі «Більшої книжки»: «1857. 8 декабря. Нижний Новгород» (час завершення твору).

Датується за чистовим автографом у «Більшій книжці» та записом у щоденнику від 8 грудня 1857 р.: 8 грудня 1857 р., Нижній Новгород.

8 грудня 1857 р. Шевченко записав у щоденнику:

«В продолжение этих четырех дней писал поэму, названия которой еще не придумал. Кажется, я назову ее «Неофиты, или первые христиане». Хорошо, если бы не обманул меня Щепкин, я ему посвящаю это произведение, и мне бы ужасно хотелося ему прочитать и услышать его верные дружеские замечания».

Отже, первісний текст поеми було створено протягом 5–8 грудня. Цей автограф не зберігся.

Найраніший відомий текст – уривок чорнового автографа на окремому аркуші, складеному вдвоє. Перша сторінка має пагінацію «3» – це означає, що уривкові передувало орієнтовно ще дві сторінки – 60–70 рядків тексту, можливо, від початку першого розділу (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 29). Переписуючи цей текст з невідомого автографа, Шевченко зробив виправлення в рядках 161, 205–206, 247, 254; найважливіша зміна полягає в тому, що він увів сцену оргії.

4 січня 1858 р. Шевченко надіслав автограф поеми (нині не відомий) П. О. Кулішеві, зазначивши: «Тепер посилаю тобі з оцим добрим чоловіком, з Овсянниковим, свої «Неофіти». Ще недобре викончені. Перепиши їх гарненько й пошли з цим же Овсянниковим старому Щепкіну» [П. Овсянников – урядовець нижегородської контори пароплавного товариства «Меркурій», який прихистив Шевченка у своїй домівці восени 1857 р. – Ред.]. 17–18 січня він повідомив Щепкіна: «Незабаром получиш ти од Куліша мої «Неофіти». Тільки се така штука, що дрюковать її тепер не можна, а колись згодом її ще треба доробить». 21 січня Шевченко пише М. М. Лазаревському: «Возьми у Куліша та прочитай мої «Неофіти». Вони ще не викончені. Шрейдерс [чиновник для особливих доручень при Нижегородському губернаторі; Шевченко жив у нього з початку січня 1858 р. – Ред.] швидко вернеться в Нижній, то щоб Куліш переписав «Неофіти» і дав йому для передачі Щепкіну».

П. О. Куліш, одержавши автограф, відповів Шевченкові 20 січня:

«Твої «Неофіти», брате Тарасе, гарна штука, та не для друку! Не годиться напоминать доброму синові про ледачого батька, ждучи від сина якого б ні було добра. Він же в нас тепер первий чоловік: якби не він, то й дихнуть нам не дали б. А воля кріпаків – то ж його діло. Найближчі тепер до нього люде по душі – ми, писателі, а не пузатії чини. Він любить нас, він йме нам віри, і віра не посрамить його. Та не тільки друковати сю вещ рано, да позволь мені, брате, не посилать і Щепкіну, бо він з нею всюди носитиметься, і піде про тебе така чутка, що притьмом не слід пускать тебе у столицю» [Листи до Тараса Шевченка. – С. 102].

На це Шевченко відповів листом від 26 січня 1858 р.:

«Який там тобі нечистий казав, що я приготовив свої «Неофіти» для друку? І гадки, і думки не було. Я послав їх тобі тільки прочитать, щоб ти бачив, що я тут не склавши руки сижу. І старий Щепкін не такий, щоб він там возився по Москві з ними, як з писаною торбою. І ти оддай гарненько переписать їх і пошли старому, бо він уже знає, що «Неофіти» в твоїх руках».

У листі-відповіді від 1 лютого 1858 р. Куліш погодився виконати прохання Шевченка:

«Неофіти» пошлемо по словесі твоєму, аби тільки той Шрейдерс завітав до нас у друкарню. Перешлемо й тобі екземпляр, щоб ти бачив, що воно таке – добра редакція. Так і всяке твоє писання треба процідить на решето, щоб не осталось шкаралющі абощо; а розхриставшись, далебі, не годиться виходить між люде» [Листи до Тараса Шевченка. – С. 104].

Наступного дня Куліш виїхав спочатку на свій хутір Мотронівку, а тоді за кордон, узявши з собою Шевченкові рукописи. 10 лютого М. М. Лазаревський писав Шевченкові з Петербурга:

«Кажется, я тебе уже писал, что Кулиш уехал за границу, а если не писал, то теперь скажу: он уехал отсюда в самые заговины на пост (2 ч[исла]) в Малороссию, а оттуда сейчас же чрез Варшаву в Брюссель, где будет слушать лекции в университете, после того в Париж и еще кое-куда; думает вернуться в октябре или ноябре; твоих произведений он мне не показывал, так как я виделся с ним накануне отъезда; у него все было уже уложено. Говорил, что там займется всем и оттуда будет писать» [Там само. – С. 109].

Одночасно з Лазаревським до Шевченка написав із Саратова М. І. Костомаров, висловивши жаль, що Куліш завіз «Неофіти», а поет «не зоставив у себе другого списку» [Там само. – С. 108]. Більше цей автограф поеми в Шевченковому листуванні не згадується. Багатьма роками пізніше, 20 жовтня 1889 р., Куліш писав О. М. Огоновському:

«Шкода, що погинули такі автографи, як «Наймичка» і «Неофіти» Шевченка, котрі я повикінчував чи подомальовував, як і «Сіру кобилу» [йдеться про оповідання П. Куліша 1860 р. – Ред.]. Тепер би й мені самому хотілось подивитись, як вони вийшли почорну від авторів. «Наймичкою» я так задовольнив Тараса, що вертаючись з неволі, надіслав він мені «Неофіти», просячи зредагувати і послати Щепкіну. Я вволив його волю…» [Життя й революція. – 1927. – № 12. – С. 249].

Доля Шевченкового автографа, надісланого Кулішеві, а також редагованого Кулішем рукопису не відома.

Дальшу фазу роботи Шевченка над текстом поеми було зафіксовано в автографі твору, подарованого згодом Марку Вовчку з дарчим написом: «Любій моїй единой доні Марусі Маркович. На пам’ять 3 апреля 1859 Т. Шевченко». За цим автографом поему було опубліковано у виданні: Кобзар з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина. – Прага, 1876. – С. 166–187. Упорядники видання зазначали:

«Ми туточки друкуємо їх по автографу автора, зіставшомуся у п. Маркевички (Марко Вовчок), додаючи вар’янти з львівського видання [Поезії Т. Шевченка: у 2 т. – Львів, 1867. – Ред.] і видання Кожанчикова [Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Л Е. Кожанчикова. – СПб., 1867. – Ред.] [Кобзар з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина. – С. 166]».

Цей автограф розшукував В. М. Доманицький, готуючи у 1905–1906 рр. видання повного «Кобзаря». 26 травня 1906 р. він писав Марку Вовчку:

«Відомо мені, що і у Вас, високоповажана Маріє Олександрівно, повинен бути автограф «Неофітів», з якого вони видрукувані були у празькому виданні, але з чималими помилками. Бажаючи, щоб повне видання «Кобзаря» було разом з тим як можна правдиве, без помилок, я і звертаюсь до Вас з проханням […], чи не були б Ви такі ласкаві надіслати рекомендованим листом той автограф мені на перегляд…» [Листи до Марка Вовчка. – К., 1979. – Т. 2. – С. 401].

Відповідь письменниці невідома; ймовірно, вона повідомила В. М. Доманицького, що автограф знаходиться у полтавського поміщика Ф. І. Дейкуна-Мовчаненка, її давнього знайомого. У примітках до поеми у «Кобзарі» 1908 р. Доманицький писав:

«Автограф, що мав зберігатися в паперах Марка Вовчка, зараз є у д[обродія] Ф. І. Дейкуна, в Полтавщині. Це той оригінал, що по ньому видрукувано текст у празькому виданні. Д[обродій] Дейкун сповіщає, що на оригіналі, що дала йому покійна М. Ол. Маркович, є така посвята…» [подано текст присвяти, наведений нами вище. – Ред.; Шевченко Т. Кобзарь. – 2-ге вид. – СПб., 1908. – С. 631].

Про те, що у Ф. І. Дейкуна справді зберігався повний текст автографа, а не лише титульний аркуш з епіграфом, свідчить лист В. М. Доманицького до П. Я. Стебницького, який допомагав Доманицькому в підготовці «Кобзаря», від 12 (25) липня 1906 р.: «Щодо Дейкуна, то спасибі, що переписали «Неофіти» і інше, бо це другий Корсун» [малося на увазі небажання Ф. І. Дейкуна, як і свого часу О. О. Корсуна, надати автограф для видання. – Ред.; Т. Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів. – С. 244]. Невідомо, коли Стебницький передав автограф Доманицькому; уже готуючи перевидання повного Кобзаря у 1910 р., Доманицький писав Стебницькому 5 лютого 1910 р.:

«Щодо автографа Дейкуна, то він малоцікавий: один з найраніших, і до того видрукований в «Вечерницях» та в примітках в празькому «Кобзарі». Для історії текст, очевидно, цікавий, але для цілей практичних (як-от зараз) – мало» [Там само. – С. 298].

Дальша доля цього автографа невідома; зберігся лише титульний аркуш із присвятою та епіграфом (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 30) з авторською датою присвяти «3 апреля 1859 р.».

Текст, надрукований у «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. – С. 166–187) за автографом, подарованим поетом Марку Вовчку, становить дальшу обробку твору і водночас зберігає деякі ранні та проміжні варіанти.

У 1858 р., не раніше 21 лютого і не пізніше 22 листопада, Шевченко переписав поему з невідомого автографа з виправленнями у рядках 69, 72, 77, 83, 116, 123, 139, 160, 163–165, 195, 238, 399, 552 до «Більшої книжки», текст якої остаточний.

Від «Більшої книжки» походить список невідомої особи, що належав Л. М. Жемчужникову; список втрачено. Його фрагменти опублікував О. Я. Кониський [Записки Наукового товариства імені Шевченка. – 1900. – Кн. 1. – С. 11–13].

«Ся поема, – значав О. Я. Кониський, – переписана в третій книжочці письмом, різко відмінним від письма перших двох; ніяких поправок рукою Шевченка нема. Пролог починається з “Благословенная в женах”. Поема датована: “3 декабря (грудня) р. 1857. Нижній Новгород”. В даті, очевидно, писарська помилка. В Записках Шевченка (Кобзарь, т. III, 158) від 8 грудня читаємо: “Усі оці чотири дні (4, 5, 6 і 7 груд.) писав поему… здається, назову її “Неофітами”» [Записки Наукового товариства імені Шевченка. – 1900. – Кн. 1. – С. 11].

Текст переписано за «Більшою книжкою» з багатьма описками, пропусками й перекрученнями переписувача.

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» в журналі «Основа» (1862. – № 4. – С. 1–17) з редакційною приміткою: «У листі до М. М. Лазаревського от 21 января 1858 р. («Основа», III-я книжка 1862 р., лист 12-й) Т. Гр. Шевченко писав, що «Неофіти» не викончені». Після того він не приймався за їх; вони так і зостались невиконченими. – Ред.». Редакція «Основи» помилково віднесла ці слова Шевченка, що стосувались ранішої редакції поеми (1857 р.) до пізнішої редакції 1858 р., внесеної до «Більшої книжки». З огляду на цензуру текст «Більшої книжки» в «Основі» опубліковано з численними купюрами у рядках 56–60, 86, 140, 165, 292, 300, 306–317, 352–357, 453, 517, а також з редакційними виправленнями. Епіграф виправлено за текстом Біблії. За ранніми джерелами внесено назву «Пролог» між рядками 16 і 17. Бажаючи уникнути цензурних переслідувань, П. О. Куліш написав передмову до твору, доводячи, що зміст поеми виключно історичний:

«Ее содержание относится к временам первых мучеников за веру в живую истину, которая воссияла среди язычества, погруженного в низкие материальные страсти…»; «интерес этой поэмы – общечеловеческий» [Наше минуле. – 1919. – № 1–2. – С. 23–24].

Передмова опублікована в «Основі» не була. Цей текст поеми вперше введено до зібрання поезій у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. – СПб., 1867. – С. 599–617. За «Більшою книжкою» виконано список П. О. Куліша (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, 87, арк. 116–129 звор.).

Від тексту «Основи» походять списки у рукописних «Кобзарях» – 1865, переписаному Д. Демченком (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 81, арк. 61–69 звор.) та 1866 (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 842, с 73–84).

Існував проміжний автограф, який не зберігся, але ця стадія розвитку тексту поеми дійшла до нас у ряді списків, що в сукупності становлять єдину рукописну традицію. Це список у рукописному «Кобзарі» (1861), що належав І. П. Левченку (Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (Київ), ф. 506, оп. 1, № 3, с. 427–462); список у рукописному збірнику без назви й дати (Публічна бібліотека Грузії, відділ рідкісних видань, № 41, с. 39–93); список у рукописному збірнику без назви й дати (ДМШ, А-546) і найпізніший з них – список у Кобзарі» 1860 з рукописними вставками (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 535, с. 224–242); дуже близький до останнього списку текст поеми опубліковано в журналі Вечерниці» (1862. – № 31–33). Спільною особливістю цих п’яти текстів є наявність у пролозі до поеми 60 рядків, що не увійшли до остаточного тексту «Більшої книжки», а також значних різночитань, які, проте не змінюють ідейно-художнього змісту твору.

Неофіт (від грецького neophitos – новонавернений) – новий прибічник певної релігії; у поемі неофіти – перші християни в Стародавньому Римі у І ст. н. е.

Щепкін Михайло Семенович (1788–1863) – відомий російський актор.

Інші редакції та варіанти

Почеп – містечко, подароване гетьманом Іваном Скоропадським князю О. Д. Меншикову; пізніше Шевченко замінив цей надто виразний натяк на російську дійсність більш узагальненим – «байстрятам дещо»; останній вислів уже стосувався широкого кола царедворців, яким російські самодержці роздаровували землі, обертаючи на кріпаків раніше відносно вільних українських козаків і селян.

В. Л. Смілянська

Подається за виданням: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2003 р., т. 2, с. 244 – 257 (канонічний текст), с. 485 – 492 (варіанти), с. 690 – 696 (примітки).

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2009 – 2018 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 4226

Модифіковано : 12.09.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.