«Кобзар» 1876 р.

Тарас Шевченко

М. С. Щепкину.

На память 24 декабря 1857 року

Возлюбленику муз і грацій,

Ждучи тебе, я тихо плачу

І думу скорбную мою

Твоїй душі передаю.

Привітай же благодушне

Мою сиротину,

Наш великий чудотворче,

Мій друже єдиний!

Привітаєш; убогая,

Сірая, з тобою

Перепливе вона Лету,

І огнем-сльозою

Упаде колись на землю

І притчею стане

Розпинателям народним,

Грядущим тиранам.

Пролог

Давно вже я сижу в неволі,

Неначе злодій взаперті,

На шлях дивлюся та на поле,

Та на ворону на хресті

На кладовищі. Більш нічого

З тюрми не видно. Слава Богу

Й за те, що бачу, що живуть,

І Богу моляться, і мруть

Хрещені люде.

Хрест високий

На кладовищі трохи збоку

Златомальований стоїть.

Не вбогий, мабуть, хтось лежить?

І намальовано: розп’ятий

За нас Син Божий на хресті.

Спасибі сиротам багатим,

Що хрест поставили.

Такая доленька моя!

Сижу собі та все дивлюся

На хрест високий із тюрми.

Дивлюсь, дивлюся, помолюся:

І горе, горенько моє,

Мов нагодована дитина,

Затихне трохи. І тюрма

Неначе ширшає. Співає

І плаче серце, оживає,

І в тебе, Боже, і в святих

Та праведних твоїх питає,

Що Він зробив їм, той святий,

Той Назорей, той Син єдиний

Богом ізбранної Марії,

Що Він зробив їм? І за що

Його, святого, мордували,

Во узи кували.

І главу Його честную

Терном увінчали?

І вивели з злодіями

На Голгофу-гору;

І повісили меж ними –

За що? Не говорить

Ні сам святий Верхотворець,

Ні його святії –

Помощники, поборники,

Кастрати німиє!

Чи не за те, що й ми тепер,

(Сам себе питаю)

Отакими злодіями

Тюрми начиняєм,

Як і Син отой Марії?

Ми не розпинаєм,

Як ті люті фарисеї,

На хресті живого

Праведного чоловіка;

Ми молимось Богу,

І на храмах Його честний

Хрест златокований

Поставили, – та й молимось

Та б’ємо поклони.

А ті були фараони…

Кесарі… то погань!

Погань лютая, без Бога;

Сказано – дракони!

А Назорей милосердий

Назвав їх братами:

За те й повісили Його,

Неначе злодія… Не знаю,

Для чого справді ми читаєм

Святую заповідь Його!

Честную кров Його п’ємо,

Мов у шинкарки меду чарку…

О, суєслови!… На жидах?..

Не на жидах, на нас лукавих,

На дітях наших препоганих

Святая кров Його!.. Кати!

Собаки без очей, скажені,

Ми і не бачим, бо земні

Б’ємо поклони. За хрести

Ховаємось од сатани.

А ми Його благаємо

І просимо стиха

Супостатам-християнам

То чуми, то лиха,

Та всякого безголов’я,

І все по закону…

А бодай вас!..

Та цур же вам,

Новим фараонам

І кесарям-людоїдам!

Перелечу в літа,

У те незгірше врем’я оно,

Як той мерзенний Рим з Нероном

В паскудних оргіях канав;

А новий день із тьми-юдолі

На Колізей і Капітолій

Уже світив, уже сіяв.

Уже огненнії язики

Із краю в край, по всій землі

Святеє слово пронесли.

І никли гордії владики

Перед святим Його хрестом.

Так думаю во время оно

Перелетіть і стоном-дзвоном

І трубним гласом розказать,

Як Бог поможе, про святую,

Про тую матір молодую

І християнку. Про царя,

Чи теє… про кесаря…

Благословенная в женах,

Святая праведная Мати

Святого Сина на землі.

Не дай в неволі пропадати,

Летучі літа марне тратить.

Скорбящих радосте! Пошли,

Пошли мені святеє слово,

Святої правди голос новий!

І голос розумом святим

І оживи, і просвіти!

І розкажу я людям горе,

Як тая мати ріки, море

Сльози святої пролила,

Так, як і Ти. І прийняла

В живую душу світ незримий

Твойого розп’ятого Сина!..

Ти Матір правди на землі!

Ти сльози матері до краю,

До краю вилила! Ридаю,

Молю ридаючи, пошли,

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило.

І по Украйні пронеслось,

І на Україні світилось

Те слово чистеє, кадило

Чистійшій істини.

Не в нашім краю, Богу милім,

Не за гетьманів і царів,

А в римській ідольській землі

Се беззаконіє творилось.

Либонь, за Деція-царя?

Чи за Нерона-сподаря?

Сказать запевне не зумію.

Нехай за Нерона.

Росії

Тойді й на світі не було,

Як у Італії росло

Мале дівча. І красотою,

Святою, чистою красою,

Як тая лілія, цвіло.

Дивилася на його мати

І молоділа. І дівчаті

Людей шукала і знайшла.

Та, помолившись Гіменею

В своїм веселім гінекею,

В чужий веселий одвела.

Незабаром зробилась мати

Із доброго того дівчати:

Дитину-сина привела.

Молилася своїм Пенатам

І в Капітолій принесла

Немалі жертви. І благала

Капітолійський весь синкліт,

Щоб первенця її вітали

Святії ідоли. Горить

І день і ніч перед Пенатом

Святий огонь. Радіє мати:

В Алкіда первенець її росте…

Лицяються гетери

І перед образом Венери

Лампади світять.

Тойді вже сходила зоря

Над Віфлеємом. Правди слово,

Святої правди і любові

Зоря всесвітняя зійшла!

І мир і радость принесла

На землю людям. Фарисеї,

І вся мерзенна Іудея

Заворушилась, заревла,

Неначе гадина в болоті.

І Сина Божого во плоті

На тій Голгофі розп’яла

Межи злодіями. І спали,

Упившись кровію, кати,

Твоєю кровію. А Ти

Возстав од гроба, слово встало,

І слово правди понесли

По всій невольничій землі

Твої апостоли святії.

Тоді ж ото, той син Алкід,

Та ще й гетери молодії,

Та козлоногий п’яний дід

Над самим Аппієвим шляхом

У гаї гарно роздяглись,

Вина святого напились,

Та й поклонялися Пріапу.

Аж гульк!.. Старий святий Петро,

Ідучи в Рим благовістити,

Зайшов у гай води напитись

І одпочити. – Благо вам! –

Сказав апостол утомленний

І оргію благословив.

І тихим, добрим, кротким словом

Благовістив їм слово нове,

Любов, і кротость, і добро,

Добро найкращеє на світі,

То братолюбіє… І діти,

І козлоногий сивий Пан,

І син Алкід твій, і гетери –

Всі, всі упали до землі

Перед Петром. І повели

До себе в терми на вечерю

Того апостола…

І в термах оргія. Горять

Чертоги пурпуром і златом,

Куряться амфори. Дівчата

Трохи не голії, не в ряд

Перед Кіпридою стоять

І гімн співають. Уготован

Веселий пир. І полягли

На ложах гості. Регот! Гомін!

Гетери гостя привели

Сивобородого, – і знову

Із уст апостола святого

Єлеєм слово потекло.

І стихла оргія. А жриця

Кіприди, оргії цариця,

Поникла радостним челом

Перед апостолом. І встала,

І всі за нею повставали,

І за апостолом пішли

У катакомби. І єдиний

Твій син Алкід пішов за ними

За тим апостолом святим.

А ти весела вийшла з хати

На шлях із гаю виглядати

Свого єдиного. Нема!

Уже й не буде!.. І сама,

Сама помолишся Пенатам,

Сама вечерять сядеш в хаті.

Ні, не вечерять, а ридать,

Себе і долю проклинать,

І сивіть, кленучи. І горе!

Умреш єси на самоті,

Мов прокаженна!

На хресті

Стрімглав повісили старого

Того апостола Петра.

А церков всю у Сіракузи

В подземнії страшнії узи

В кайданах одвезли. І син –

Твоя єдиная дитина,

Твоя любов, твоя єдина,

Єдина радість на землі,

Гниє в неволі. І не знаєш,

Де він канає-пропадає!

Ідеш шукать його в Сибір,

Чи теє, в Скіфію… І ти…

І чи одна ти? Божа Мати!

І заступи вас і укрий!

Нема сім’ї, немає хати,

Немає брата, ні сестри,

Щоб незаплакані ходили,

Не катувалися в тюрмі

Або в далекій стороні,

В британських, галльських легіонах

Не муштровались! О Нероне!

Нероне лютий! Божий суд,

Правдивий, наглий, серед шляху

Тебе осудить. Припливуть

І прилетять зо всього світа

Святиє мученики. Діти

Святої волі. Круг одра,

Круг смертного твого постануть

В кайданах. І… тебе простять.

Вони брати і християни,

А ти собака! Людоїд!

Деспот скажений!

Аж кишить

Невольника у Сіракузах

В льохах і тюрмах. А Медуза

В шинку з старцями п’яна спить.

От-от прокинеться… І потом,

І кров’ю вашою, деспоти,

Похмілля справить.

Скрізь шукала

Дитину мати. Не знайшла

І в Сіракузи поплила.

Та там уже його в кайданах

Найшла, сердешная, в тюрмі.

Не допустили й подивитись,

І мусила вона сидіти

Коло острогу ждать і ждать

Як Бога з неба виглядать

Свойого сина, аж поки-то

Його в кайданах поженуть

Бульвар мести.

А в Римі свято.

Велике свято! Тиск народу,

Зо всього царства воєводи,

Преторіане і сенат,

Жреці і ліктори стоять

Круг Капітолія. І хором

Співають гімн і курять дим

І в Капітолій із собора

Іде сам кесар. Перед ним

Із бронзи литую статую

Самого кесаря несуть.

Непевне видумали свято

Патриції-аристократи

І мудрий кесарів сенат.

Вони, бач, кесаря хвалили

На всі лади, що аж остило

Самим їм, дурням, вихвалять,

Так, щоб вже разом доканать,

Вони на раді й присудили,

Щоб просто кесаря назвать

Самим Юпітером, та й годі.

І написали воєводам

По всьому царству: так і так.

Що кесар – бог, ще більш од бога,

І сказано було ковать

Із бронзи кесаря. До того

Так, нотабене, додали,

Що миловать Юпітер буде,

Щоб всі молилися; і люде

Неначе в ірій, потягли

У Рим на прощу. Приплила

Із Сіракуз й моя небога

Благати кесаря і Бога.

І чи одна вона? Мій Боже!

Прийшло їх тисячі в сльозах,

Прийшло здалека.

Горе з вами!

Кого благати ви прийшли?

Кому ви сльози принесли?

Кому ви принесли з сльозами

Свою надію? Горе з вами!

Кого благаєте, благії!

О нерозумнії, сліпії!

Чи ж камінь милує кого?

Молітесь Богові святому

Молітесь правді на землі,

А більше на землі нікому

Не поклонітеся.

Все брехня: царі, попи!..

Перед Нероном,

Перед Юпітером новим,

Молились вчора всі сенатори

І усі патриції, – і вчора

Лилася Божа благодать.

Кому чи чином, чи грошима,

Кому [в] аренду Палестину,

Байстрятам – Почеп, а кому

Самі благоволили дать

Свою підложницю в супруги,

Хоч і підтоптану – нічого:

Аби з-під кесаря. А в кого

Сестру благоволили взять

У свій гарем. І се нічого.

На те він Бог, а ми під Бога

Себе повинні підкладать,

Не тілько сестер.

Преторіане помолились,

Преторіанам дав указ,

Щоб все, що хочуть, те й робили,

А ми помилуємо вас.

І ви, плебеї-гречкосії,

І ви молилися, та вас

Ніхто не милує. Не вміють

Вас і помиловать гаразд!

На третій день уже пустили

Молитися за християн.

І ти приходила, молилась,

І милосердий істукан

Звелів везти із Сіракузів

У Рим в кайданах християн.

І рада ти, і весела

Кесареві знову

Помолилась. А Юпітеру

Твій Юпітер новий

Ось побач, якеє свято

Буде завдавати

В Колізеї. А тим часом

Іди зострічати

Свого сина. Та не дуже

Радій лиш, небого.

Ще не знаєш ти нового

Ласкавого бога.

А поки що з матерями

І ти, моя мати,

Іди сина зустрічати,

Святих привітати

На березі. І пішла ти

Трохи не співаєш

Та кесаря-Юпітера

Хвалиш-вихваляєш:

– От Юпітер, так Юпітер!

Не жаль і назвати

Юпітером. А я, дурна,

Ходила благати

У Афіни Юпітера.

Дурна, більш нічого! –

І нищечком помолилась

Кесареві-богу.

Та й пішла понад болотом,

На Тібр поглядає.

А по Тібру із-за гаю

Барка випливає

Чи галера. На галері

Везуть твого сина

З християнами в кайданах.

А твоя дитина

Ще й до щогли прикована –

Не неофіт новий,

Твій єдиний, а апостол

Великого слова,

Слова істини!.. Чи чуєш?

У путах співає

Твій мученик.

– Псалом новий Господеві

І новую славу

Воспоєм честним собором,

Серцем нелукавим.

Во псалтирі і тимпані

Воспоєм благая,

Яко Бог кара неправих,

Правим помагає.

Преподобнії во славі

І на тихих ложах

Радуються, славословять,

Хвалять ім’я Боже.

І мечі в руках їх добрі,

Гострі обоюду,

На отмщеніє язикам

І в науку людям.

Окують царей неситих

В залізніє пута,

І їх славних оковами

Ручними окрутять.

І осудять нечестивих

Судом своїм правим,

І вовіки стане слава,

Преподобним слава.

А ти на березі стояла,

Неначе темная скала.

Дивилась, слухала, ридала

І «алілуйя» подала

За матерями.

Забрязкали тяжкі окови

На неофітах. А твій син,

Єдиний твій! Апостол новий,

Перехрестившись, возгласив:

– Молітесь, братія! Молітесь

За ката лютого. Його

В своїх молитвах пом’яніте.

Перед гординею ж його,

Брати мої, не поклонітесь.

Молитва Богові. А він

Нехай лютує на землі,

Нехай пророків побиває,

Нехай усіх нас пожирає;

Уже внучата зачались,

І виростуть внучата тії,

Христові воїни святії

І без огня і без меча

Стратеги Божії воспрянуть.

І тьми і тисячі поганих

Перед святими побіжать.

Молітесь, братія.

Молились,

Молилися перед хрестом

Закуті в пута неофіти,

Молились радостно. Хвала!

Хвала вам, душі молодиє!

Хвала вам, лицарі святиє!

Вовіки-віки похвала!

І в Рим галера приплила.

Минув і тиждень той. І кесар

Постригши сам себе в Зевеса,

Завдав Зевесу юбілей.

Ликує Рим. Перед кумира

Везуть возами ладан, миро,

Гуртами гонять християн,

Мов у різницю. І кров тече…

Ликує Рим…

І гладіатор і патрицій –

Обидва п’яні. Кров і дим

Їх упоїв. Руїну слави

Рим пропиває. Тризну править

По Сціпіонах. Лютуй! Лютуй,

Мерзенний старче. Розкошуй

В своїх гаремах. Із-за моря

Уже встає святая зоря.

Не громом праведним, святим

Тебе уб’ють. Ножем тупим

Тебе заріжуть, мов собаку,

Уб’ють обухом.

Другий день

Реве арена. На арені

Лідійський золотий пісок

Покрився пурпуром червоним,

В болоті крові замісивсь.

А сіракузьких назореїв

Ще не було у Колізеї.

На третій день і їх в кайданах

Сторожа з голими мечами

Гуртом в різницю привела.

Арена звірем заревла.

Апостол, син твій, на арену,

Псалом співаючи, ступив.

І п’яний кесар, мов скажений,

Зареготавсь. І леопард

Із ями вискочив на сцену;

Ступив, зирнув, – і полилась

Святая кров. По Колізею

Неначе громом пронеслась

І стихла буря. Де ж була?

Де ти сховалась? Чом на його,

На кесаря свого святого,

Не кинулась? Бо стерегли,

Кругом в три лави обступили

Зевеса ліктори. За ним,

Твоїм Юпітером святим,

Залізну браму зачинили.

А ти осталася одна,

Одна-однісінька надворі.

І що ти зможеш? – Горе! Горе!

О горе лютеє моє!

Моя ти доленько! Без його

Що я робитиму? До кого

Я прихилюся?.. – І небога

Кругом зирнула, і о мур,

О мур старою головою

Ударилась, і трупом пала

Під саму браму.

З позорища увечері

У терми сховався

Святий кесар з лікторами.

Колізей остався

Без кесаря і без римлян,

І ніби заплакав

Одинокий серед Риму.

Мов гора чорніє

Серед поля широкого.

Тихо-тихо віє

Із Альбано, із-за гаю

Вітер понад Римом.

А над чорним Колізеєм,

Ніби із-за диму,

Сходить місяць…

І мир первозданний

Одпочив на лоні ночі.

Тілько, мій Адаме,

Твої чада преступнії,

Ми не спочиваєм.

До самої домовини

У проспанім раю.

Гриземося, мов собаки

За маслак смердячий;

Та ще й Бога зневажаєм.

А тебе, ледачий

Наш праотче… Та цур тобі!

Трохи одпочила

Стара мати недобита.

Живущую силу

Сила ночі оживила.

Встала, походила

Кругом того Колізея

Та щось шепотала.

Чи не кесаря святого

Нишком проклинала?

А може, й так… Тихо-мовчки

До брами підкралась,

Послухала, усміхнулась

І щось прошептала,

Якесь слово. І нищечком

Під брамою сіла.

Опівночі брама тобі

Тихо одчинилась.

І на возах, на колесницях

Із Колізея, із різниці,

Святиє вивезли тіла;

І повезли на Тібр. Тілами

Святих убитих годували

Для царського його стола

У Тібрі рибу. Встала мати,

Кругом оглянулась, взялась

За биту голову руками

І тихо, мовчки за возами

Марою чорною пішла

На Тібр. А скіфи сіроокі,

Погоничі, рабов раби,

Подумали – сестра Морока

Із пекла вийшла провожать

У пекло римлян. Поскидали

У воду трупи та й назад

З возами скіфи повертали.

А ти осталася одна

На березі. Дивилась,

Як розстилалися, стелились

Круги широкії над ним,

Над сином праведним твоїм!

Дивилась довго. Не осталось

Живого сліду на воді.

І ти заплакала тоді,

Ти страшно-тяжко заридала

І помолилась в перший раз

Новому Богові, – і спас

Тебе розп’ятий Син Марії.

І ти слова Його живії

В живую душу прийняла.

І на торжища і в чертоги

Живого істинного Бога

Ти слово правди понесла.

Примітки

Джерело тексту:

– текст, опублікований у «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. – С. 166–187), за автографом, подарованим Марку Вовчку і нині не відомим.