Костомаров Микола Іванович
Микола Іванович Костомаров (4 (16) травня 1817 – 7 (19) квітня 1885) – славний український історик, фольклорист та письменник.
Батько Миколи був багатий поміщик Острогозького повіту Воронізької губернії, мати – його кріпачка-українка. Після смерті батька в 1828 р. Микола опинився кріпаком у спадкоємців, які надали йому волю в обмін на відмову від батьківського маєтку.
Вчився Микола у приватних пансіонах у Москві та Воронежі і вже тоді виявляв блискучі здібності. В 1833 – 1837 роках він навчався у Харківському університеті. В 1839 – 40 роках він надрукував у Харкові два збірники своїх поезій, в 1844 році захистив магістерську дисертацію «».
В 1845 році він почав викладати в Київському університеті. В Києві він познайомився з кількома молодими українськими патріотами – Пантелеймоном Кулішем, Василем Білозерським, Миколою Гулаком, Тарасом Шевченком. На зустрічах вони читали вірші, розмовляли про Україну й модне тоді слов’янофільство, обмінювались своїми новими недрукованими творами, серед яких була й написана Костомаровим «Книга буття українського народу».
Ці чаювання виявились підозрілими, й жандарми заарештували всіх учасників зустрічей і відпровадили їх до Петербурга. Там жандарми сшили цілу справу про «Україно-слов’янське товариство» (в історіографії прийнята назва «Кирило-Мефодіївське товариство»). 30 травня 1847 р. імператор Микола 1-й затвердив жорстокі вироки його членам. Костомарова було засуджено до одного року ув’язнення у Петропавлівській фортеці і подальшого заслання на примусову службу (це заслання він відбував у Саратові).
Арешт і покарання страшенно скалічили долю Костомарова. По-перше, зламався його шлюб з Аліною Крагельською. По-друге, знищена була його кар’єра професора, а отже, й можливість створити власну наукову школу. По-третє, заборона його ранніх поетичних збірок (це був «доважок» до основного вироку) відвернула Костомарова від продовження белетристичної роботи і спрямувала його зусилля в бік науки, головно історичних студій. Але на засланні Костомаров був відірваний від наукових центрів і дуже обмежений у своїй роботі історика.
Тільки 27 червня 1855 р. новий імператор Олександр 2-й погодився помилувати Костомарова. В 1859 – 1862 роках він викладав історію в Петербурзькому університеті, але пізніше його не допускали до викладання в жодному університеті.
Костомаров зосередився на роботі в Археографічній комісії, де підготував і надрукував 11 томів «Актов, относящихся к истории южной и западной России» (1863 – 1882, тт. 1 – 9, 12, 13). В цей же час рясним потоком друкуються його історичні монографії, з яких він сам упорядкував зібрання на 21 том.
Ці монографії можна згрупувати в два основних цикли. Перший – це історія козацької України від кінця 16 ст. до часу І. Мазепи та мазепинців. Центральне місце тут займає книга «Богдан Хмельницький». Другий цикл монографій присвячений ролі народу в історії Росії: «Північноруські народоправства», «Бунт Стеньки Разіна», «Смутний час Московської держави» та ін.
В 1875 – 77 роках Костомаров написав свою , яка є важливим джерелом для його життя і творчості.
Помер Костомаров у Петербурзі, похований на Літераторських мостках на Волковському цвинтарі.
Вся творчість Костомарова як історика, фольклориста й письменника-белетриста проникнута ідеєю народності. Костомаров висунув тезу, що народ може бути предметом історичної науки (не тільки держави і правителі). Тим самим він відкрив можливість для вивчення історії українського народу, для якої в рамках панівного на той час державницького підходу не було місця. На народну творчість Костомаров дивився як на дзеркало, в якому можна побачити відбиття державної діяльності й політичних подій у народних масах.
Белетристична спадщина Костомарова відносно невелика. Його ранні твори проникнуті духом романтизму; в часи Кирило-Мефодіївського товариства він зазнав певного впливу могутньої музи Шевченка. Прозові його твори виникали неначе на маргінезі його історичних студій (так, повість «Син» висвітлює повстання Разіна, «Чернігівка» – часи Руїни в Україні).
Костомаров і Шевченко
1. В 1842 р. у статті «» Костомаров дав високу оцінку шевченковому «Кобзарю» (1840).
2. Особисте знайомство письменників відбулося в Києві у квітні 1846 р. Шевченко увійшов до гуртка, який групувався довкола Костомарова і який пізніше отримав назву «Кирило-Мефодіївського товариства». Кульмінаційна зустріч членів гуртка відбулась на Різдво (25 грудня) 1846 р. На початку 1847 р. Шевченко від’їхав на Чернігівщину і листом від 1 лютого 1847 р. запрошував Костомарова у Борзну на весілля П. Куліша, але Костомаров туди не поїхав.
3. Наступна їх зустріч відбулася в травні 1847 року у Петербурзі під час слідства у справі «Україно-Слов’янського товариства». 19 травня 1847 року Шевченко написав поезії «Н. Костомарову», включену до циклу «В казематі».
4. Наступна їх зустріч відбулась уже після звільнення обох із заслання, влітку 1858 року в Петербурзі. В травні 1859 р. Костомаров переїхав на постійне мешкання до Петербурга, і його зустрічі з Шевченком стали регулярними.
5. Уж в 1859 році колишні кирило-мефодіївці – В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко та М. Костомаров – почали обмірковувати плани видання українського журналу, який почав виходити з січня 1861 року під назвою «Основа».
6. У 1861 році Костомаров відвідав тяжко хворого Шевченка, виступив із промовою на його похороні.
7. В 1867 році М. костомаров спільно з Г. Вашкевичем підготували нове, найбільш повне на той час видання поезій Шевченка, надруковане Д. Кожанчиковим у Петербурзі під назвою «Кобзар».
8. Після смерті Шевченка Костомаров опублікував декілька статей зі своїми спогадами про Шевченка. Ці спогади є дуже цінним джерелом для біографії Шевченка. Слід знати, що українські переклади цих статей, опубліковані в радянський час, містять значні скорочення, тому варто звіряти їх з повними російськими текстами в нашому е-передруці.
9. Костомаров виступав також з оцінками творчості Шевченка. Він дуже високо ставив його як справжнього народного поета. Разом з тим Костомаров висловив і помилкову думку, буцімто Шевченко був поетом не виключно українським, але й російським. Інтерес російського суспільства до Шевченка і української літератури в цілому, який досяг максимуму близько 1860 року, швидко закінчився і більше ніколи не відновлювався.
М. Ж., 28 вересня 2016 р.