Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

№ 256 1847 p. березня 7. – Поема Т. Г. Шевченка «Осика», вилучена жандармами під час його арешту 5 квітня 1847 р. і додана до слідчої справи

(Поема)

Да приидет же смерть на ня, и да снидут во ад живи, яко лукавство в жилищах их, посреде их. (Псалом)

Молюся, знову уповаю,

І знову сльози виливаю,

І думу тяжкую мою

Німим стінам передаю.

Озовітеся ж, заплачте,

Німії зо мною…

Над неправдою людською,

Долею лихою.

Озовітесь, а за вами

Може озоветься

Безталання невсипуще

І нам усміхнеться.

Поєднає з недолею,

Спасибі нам скаже

І помолиться, й заплаче,

Й тихо спати ляже.

Така моя рада, незнаємий брате,

Смирись перед богом, людей не займай,

Шукай собі брата в палатах і в хаті

І дбай домовину, а слави не дбай,

Бо вона не спинить віку молодого,

Не верне з-за літа нашої весни…

Отак-то, мій друже, молись, брате, богу

І мене в молитвах своїх пом’яни.

Росте в полі на могилі

Осика заклята,

Отам відьма похована,

Христітесь, дівчата.

Христітеся… і не кваптесь

На панів лукавих,

Бо згинете осміяні,

Наробите слави, –

Злої слави на сім світі,

А на тім!., крий боже!

За гріхи такі великі

Сам бог не поможе.

Нехай пани згнущаються,

Братами торгують

Та сльозами кровавими

Сатану частують.

їх вже душі запродані,

То їм і байдуже,

А вам треба стерегтися,

Стерегтись та й дуже!

Стережіться ж – кохайтеся

Хоч і з наймитами,

З ким хочете, мої любі,

Тілько не з панами.

Після осеннього Миколи [546]

Обідрані, троха не голі,

Бендерським шляхом [547] уночі

Ішли цигане – а йдучи

Звичайне вольнії співали,

Ішли собі, а потім стали,

Шатро край шляху нап’яли,

Багаття вбоге розвели

І коло його посідали,

Хто з шашликом – а хто і так,

Зате він вольний, як козак

(Колись-то був), сидять, куняють,

А за шатром в степу співає,

Неначе п’яна з приданок

Додому йдучи молодиця.

(голос за шатром)

Ой у новій хаті

Полягали спати,

Молодій приснилось,

Що мати сказилась,

Батько утопився,

Свекор оженився

І!. гу!.. гу!.. гу!..

Цигане слухають, сміються.

«І де тут п’яні ті возьмуться.

Оце мабуть із-за Дністра,

Бо тут все степ… Мара! Мара!!»

Цигане крикнули й схопились,

А перед ними опинилась

Та, що співала… жаль і страх.

В свитині латаній дрожала,

А на руках і на ногах

Од стужі кров повиступала

І довгі коси в реп’яхах.

Постояла і мовчки сіла

Коло огню, і руки гріла

На самім полум’ї.

«Ну так

Оженився неборак».

Сама собі ніби шептала

І якось страшно усміхалась.

Цигане:

А відкіля ти, молодице?

Відьма:

Хто! я… я…

(співає)

Як була я молодиця,

Ціловали мене в лице,

А як стала стара баба,

Цілували б, була б рада.

Цигане:

Співуча, нічого сказать,

Якби собі таку достать

Та ще й медведя…

Відьма:

Я співаю

Чи то сижу, чи то гуляю,

Все співаю, все співаю,

Уже забула говорить,

А перше добре говорила…

Цигане:

Де ж ти була, що заблудила?

Відьма:

Хто? Я?.. з дочкою пан лежить,

Огонь погас, а місяць сходить,

В яру пасеться вовкулак.

Я в приданках була, впилася

І молода не предалася,

А все то прокляті пани

З дівчатами такеє діють…

Піду ще сина хоронить,

А то без мене не зуміють

І в домовину положить…

Цигане:

Не йди, небого, будь ти з нами,

У нас, єй-богу, добре жить.

Відьма:

А діти єсть у вас!

Цигане:

Немає.

Відьма:

Кому ж ви їсти даєте?

Кого ви спати кладете?

Кого колишете вночі?

Лягаючи і встаючи

За кого молитесь?., ох діти,

І все діти… і все діти!

І мені нема де дітись.

Де не піду, усе за мною,

Вони ззідять мене колись.

Цигане:

Не плач, небого, не журись,

У нас дітей нема й заводу.

Відьма:

Хоч з гори та в воду…

І тяжко, тяжко заридала.

Цигане довго дивувались,

Поки поснули – де хто впав,

Вона ж не спала, не журилась,

Сиділа, ноги устромила

В гарячий попіл. Виступав

Щербатий місяць з-за могили

І на шатро мов дивувавсь,

Аж поки хмари заступили.

Чом не спиться багатому

Сивому гладкому?

Чом не спиться убогому,

Сироті старому?

Один дума, як би його

На подзвін придбати,

А той дума, коли б швидше

Достроїть палати,

Отойді вже одпочину…

Аж у домовині.

А убогий і так собі

Де-небудь загине.

І обидва спочивають

І гадки не мають.

Убогого не згадують,

А того ще й мають.

Не спиться старому ні в полі, н[і] в хаті,

А треба як-небудь віку доживати.

Коло огню старий циган

З люлькою куняє,

І дивиться на приблуду,

Може що й гадає.

Циган:

Чому не ляжеш, не спочинеш,

Зірниця сходить, подивись.

Відьма:

Дивилась я, вже ти дивись.

Циган:

Ми, рано рушимо, покинем,

Як не проспися…

Відьма:

Не просплюсь,

Уже ніколи не просплюсь.

Отак де-небудь і загину

У бур’яні…

(співає)

Гаю, гаю, темний гаю,

Тихенький Дунаю.

Ой у гаю погуляю,

В Дунаї скупаюсь,

В баговинні зеленому

Трошки одпочину

Та може ще хоч погану

Приведу дитину.

Дарма… аби собі ходило

Та вміло матір проклинать.

Цить… цить… чи бачиш, на могилі

Очима лупа кошеня,

Ото до мене., кицю., кицю..

Не йде прокляте бісеня,

А то дала б тобі напиться,

Впилося б добре…

(співає)

Стоїть кутя на покуті,

А в запічку діти,

Народила, наплодила,

Та нігде подіти.

Чи то потопити,

Чи то подушити.

Чи жидові на кров продать,

А гроші пропити.

Що, добре наші завдають!

Ого-то й то, а ти не знаєш,

Сідай лиш ближченько отут,

Я розкажу тобі. Ти знаєш,

Що й я в Волощині була,

Близнят в Бендерах привела.

У білих Яссах колихала,

У Дунаєві купала,

В Туреччині сповила

Та й додому понесла.

Аж у Київ – та вже дома

Без кадила, без кропила

За три шаги охрестила,

А три шаги пропила.

Упилася, упилась

І досі п’яна…

І вже ніколи не просплюся,

Бо я вже й бога не боюся

І не соромлюся людей…

Коли б мені отих дітей

Найти де-небудь! Ти не знаєш,

Чи є в Туреччині война?

Циган:

Була колись, тепер нема.

Умер найстарший старшина.

Відьма:

Я думала в Туреччині,

Аж і там немає.

Ось слухай же, скажу тобі,

Кого я шукаю.

Я шукаю дочку мою

І сина Івана,

А ще гірше я шукаю

Проклятого пана.

Щоб задушить, бо як узяв

Мене молодою

Та й остриг, неначе хлопця,

І скрізь за собою

Возив мене, у Бендерах

Тойді ми стояли

З москалями, а москалі

Турка воевали.

Отож якраз против спаса

Привела близнята,

А він проклятий покинув,

Не вступив і в хату,

Пішов собі з москалями,

А я з байстрюками

В Україну повернула

Босими ногами.

Острижена – та й байдуже.

Ішла та питала

До Києва – і що з мене

Люди посміялись,

Трохи була не втопилась,

Та жаль було кинуть

Близняточок. То сяк, то так

На свою країну -

Доплентала, одпочила,

Вечера діждала,

Та й у село, хотілось, бач,

Щоб люде не знали.

Підкрадаюся до хати –

Аж огню немає.

Я думала, що спить батько,

Аж він умирає. –

І нікому руки скласти –

Я перелякалась.

Хата пусткою смерділа.

От я заховала

Близнят своїх у коморі,

Убігаю в хату,

А він уже ледве стогне,

Я до його: «тату!

Тату, тату! це я прийшла».

За руку хапаю.

А він мене взяв за руку

І шептав «прощаю!..

Прощаю… і…» тілько й чула

Бо здається впала –

Та й заснула – якби була

Довіку проспала.

Опівночі прокинулась,

Щось ходить по хаті,

А за руку батько давить,

«Тату!» кличу: «тату!»

Аж він уже так, як крига,

Насилу я руку

Випрочала… Що, цигане,

Якби таку суку

Тобі дочку – чи простив би?

Циган:

Простив би, ей-богу.

Відьма:

Та мовчи вже – бо забуду,

Я молилась богу…

Ба ні, дітей годувала

Та в засік ховала,

Та здається ще очіпок

Клоччям вимощала,

Щоб не знать було що стрига,

Прибралась, ходила,

Поки люде домовину

Надворі робили,

Доробили, положили,

Понесли, сховали,

І одна я з близнятами

На світі осталась.

(плаче і співає)

Через яр ходила

Та воду носила,

Коровай сама бгала

Дочку отдавала,

А сина женила

І гу…

Циган:

Не скигли, бо ти всіх побудиш!

Відьма:

Хіба я скиглю, навісний!

Циган:

Та добре, добре, що ж дальш буде,

Розказуй лиш…

Відьма:

А що даси?

Навариш завтра мамалиґи,

Я й кукурузи принесу…

Постривай же, нагадала.

З дочкою ліг спати.

А сина взяв у лакеї,

Громадою з хати…

Еге… еге… громадою. –

Я собак дражнила

Попід вікнами з старцями

І близнят водила

За собою, щоб привчались,

Аж і сам приїхав.

Отойді було громаді

І всім достолиха,

Щоб мене не виганяли

З батьківської хати,

А мене взяв з близнятами

До себе в палати.

Ростуть мої близняточка,

А я утішаюсь,

І з лютою гадиною

Я знову кохаюсь,

Докохалася до краю…

Сина у лакеї

Занапастив, а з дочкою,

Чи чуєш, з своєю…

Чи це не гріх по-вашому,

І в вас так уміють?..

А мені дав карбованець

Та послав у Київ,

Щоб я богу помолилась.

Отож я й ходила

І молилась, ні, цигане,

Я дармо молилась.

Чи в вас є бог який-небудь?

Отже в нас немає,

Пани вкрали та в шкатулі

У себе ховають.

Вертаюся із Києва,

Замкнуті покої,

Пан поїхав десь з дочкою,

Як перше 30 мною.

І сина взяв – потім… потім…

Далебі, не знаю,

Що робилось – мені снилось,

Ніби я літаю

Над байраками совою

І дітей шукаю.

Та то бредня. Я не дітей

Я шукала пана,

Та тепер уже не треба.

Піду у цигане.

Я вже сина оженила,

А дочка й так буде,

Лазитиме попідтинню,

Поки стопчуть люди.

Ти не бачив мого сина,

Там такий хороший,

Такий, як ти, а знаєш що –

Позич мені грошей,

А я намиста накуплю

І тебе повішу

Та й піду собі додому…

Дивись: миша… миша…

Несе у Київ мишенят,

Не донесеш, утопиш десь,

Або пан одніме…

Чи я найду дітей своїх,

Чи так і загину?!..

Та й замовкла, мов заснула.

Цигане вставали –

Розбирали шатро своє,

В дорогу рушали.

Та й рушили, пішли степом

І вона устала

Та й пішла сама за ними,

А йдучи співала.

Кажуть люде, що суд буде,

А суду не буде,

Бо вже мене осудили

На сім світі люди.

За селом село минали,

В городи ходили,

І, мов диво, за собою

Приблуду водили.

І співала й танцювала,

Не пила й не їла,

Неначе смерть з циганами

По світу ходила.

Потім разом перестала,

Стала їсти й пити.

І ховатись за шатрами,

І богу молитись.

То таке їй поробила

Стара Маріула,

Якимсь зіллям напоїла,

То воно й минуло.

Потім її сама стала

Вчить лікарувати.

Які трави, що, од чого

І де їх шукати.

Як варити, напувати,

Всьому, всьому вчила,

І приблуда училася

І богу молилась.

Літо й друге проблукала

Та трави сушила,

А на третє в Україну

З ними приблудила.

Поклонилась Маріулі

За науку в ноги,

Попрощалась з циганами,

Помолилась богу

Та й пішла собі додому

На свою країну,

Рада, рада та весела,

Мов тая дитина.

Які села прохожала –

Болящих питала,

І травами напувала,

І всім помагала.

Восени прийшла додому,

Пустку затопила,

Вимазала, упоралась,

І легко спочила,

Як у раї, все забула,

І злеє й незлеє,

Всіх простила, всіх любила,

І мов над землею

Святим ангелом витала,

Так їй легко стало.

Мов в палатах, в своїй хаті

Перезимовала.

І сусіди не цурались,

Все село любило,

Бо вона все по болящих

День і ніч ходила

І всякому помагала,

І плати не брала,

А що брала, то калікам

Зараз оддавала.

Або свічечку в неділю

Спасові поставить

За всіх грішних, а у себе

Й шага не оставить.

Нащо мені, було, каже,

Чи то в мене діти?

Та й заплаче, отак вона

Меж чужими в світі

Вік недовгий доживала –

Дівчата бувало

І днювали й ночували,

Хату прибирали,

І мазали, і квітчали,

І їсти варили,

І ворожить не просили –

Так собі любили.

У хато[ч]ці чисто, тихо,

Ясно, як у раї,

І знай двері поскрипують,

Ніхто не минає –

Той добридень прийде скаже,

Той зілля попросить,

Той бубличків, паляничку,

Всього понаносять.

Аби було з ким пожити,

Добром поділитись.

Отак вона в селі жила

І вкрита, і сита.

І любили, і вітали,

І всього давали,

А все-таки покриткою

І відьмою звали.

З недугами і болячками

З трьома чи й більше лікарями

Із-за німецької землі

Весною пана привезли.

Тілько самого. А де ж діти?

Дочку на хорта проміняв,

А сина в карти проіграв!

І так трапля[є]ться на світі.

А що ж ми маємо робить?

Ото ж взяли його лічить,

Лічили, аж утрьох лічили,

Уже чого з ним не робили,

Та ба, не буде вже грішить,

А ще б хотілося… простила,

Святого зілля наварила

І милосердая з села

Лічити ворога пішла.

В палати сумнії, просила,

Щоб зіллям пана напоїть,

Божилася, що буде жить,

І лікарі не допустили,

Прогнали, трохи ще й не били, –

Взяла горщечок та й пішла.

Ідучи діточок згадала,

Заплакала… і жаль їй стало,

Що панові не помогла.

Весна зиму проганяє

І зелений по землі

Весна килим розстилає,

Із ірію журавлі

Летять високо ключами,

А степами та шляхами

Чумаки на Дін пішли.

І на землі, і на небі

Рай – і я не знаю,

Якого ще люди раю

У бога благають.

А тим часом непрощенний

Грішний умирає

У будинках. – Уже його

Й сакраментовали,

Клали долі на соломі

І стелю знімали,

Не вмирає. І лікарі

Нічого не вдіють.

Потім трохи полегшало,

«Покличте Лукію».

Шепнув, та аж затрусився.

Привели в палати

Мою відьму, і лікарі

Вже стали прохати,

Щоб помогла, прийшла вона

І у ногах стала,

І тихенько за грішно[го]

Отче наш читала,

Пан неначе прокинувся,

Глянув кругом себе

І на неї… та й закричав:

«Не треба! не треба!

Іди собі… або стривай,

Чи ти не забула?

Прости мене… прости мене…»

І сльози блиснули

Вперше зроду. «Я прощаю,

Я давно простила». –

І свічечку дала в руки,

І перехрестила.

Заснув ворог перед нею,

Як тая дитина.

А її за свою душу

Молитись покинув.

Сорокоусти наймала,

У Київ ходила,

Та за пана за грішного

Господа молила.

І восени вернулася

В село зимовати.

Так, як матір, привітали

Ласкаві дівчата.

І знов стали на досвітки

До неї ходити,

І знов стали, як матері,

Лукії годити.

А вона їх научала,

Як на світі жити,

Розказує, як і вона

Колись дівовала

І як пана полюбила,

Покриткою стала,

І як стригою ходила,

Близнят породила,

Як блукала з циганами,

І як її вчила

Лікарувать Маріула,

І де що робилось,

Усе, було, розказує,

Аж плачуть дівчата

Та христяться, жахаються.

Ніби пан у хаті.

А вона їх розважає,

Просить, заклинає,

Щоб з панами не кохались,

Бо бог покарає.

Що підете й ви по світу

Так, як я ходила,

Батька й матір погубите,

Як я погубила,

Дітей своїх на сміх людям

Пустите по світу.

Так як я… як я… пустила

Діти, мої діти.

Отак вона научала.

Дівчата христились

Та плакали – а уночі

Пани все їм снились.

І з рогами і хвостами

Одрізують косу,

Та кусають, та сміються

І простоволосу

На собак тощо міняють.

У дьогті купають,

І виводять на улицю,

І людей скликають

Дивитися. Отаке-то

Дівчаточкам снилось.

А все-таки на досвітки

До неї ходили.

Прийшла весна зеленая,

Стара моя встала.

Пішла в поле шукать зілля

Та там і осталась.

І обідать і вечерять

Варили дівчата,

Та не знали, де ділася

їх нерідна мати.

Пастухи в селі сказали,

Що коло могили

У калюжі стару відьму

Чорти утопили.

Найшли її, громадою

Без попа сховали

На могилі й осиковим

Кілком пробивали.

А дівчата засіяли

Могилу цвітами

І осику поливали

Своїми сльозами.

І виросла на могилі

Осика заклята.

Отам відьма похована,

Молітесь, дівчата.

Молітеся і не кваптесь

На панів лукавих.

Бо згинете, осміяні,

Наробите слави.

Седнев, 1847, марта 7.

Ч. VI, арк. 7. «Пакет с бумагами Шевченка». Автограф. Нині зберігається в Ін-ті літ-ри ім. T. Г. Шевченка АН УРСР, від. – Ф. 1, спр. 72. – Арк. 1 – 18.

Вперше опубл.: Тарас Шевченко. Повне зібрання творів. – К-, 1939. – С. 538 – 545.


Примітки

Оригінал поеми Т. Г. Шевченка «Осика» потрапив до III Відділення і департаменту поліції в зошиті № 72 (68). 1847 р., на засланні, переписуючи «Осику» до «Малої книжки» (М.) з якоїсь чернетки, Шевченко переробив поему і дав їй іншу назву – «Відьма».

546. Після осіннього Миколи – після 6 (19) грудня.

547. Бендерський шлях – шлях до міста Бендери, проходив по території Молдавії.

Подається за виданням: Кирило-Мефодіївське товариство. – К.: Наукова думка, 1990 р., т. 2, с. 291 – 303.