№ 437 «Колись наша рідна була чорнобрива…»

Г. Л. Андрузький

Колись наша рідна була чорнобрива,

Усі її знали,

Її діток щирих, князів сильних хвабрих –

Усі поважали,

А тепер хиленька, а тепер старенька,

Хто ж її згадає?

Тільки козак плаче, тільки на могилі

Кобзарик глумляє.

І часом, як пісня, меж люд пронесеться,

І стогне, і плаче, й зове:

Озвися, козаче, єднай Україну,

Слава повік не помре.

Глянь, орле, на зірку і для тебе є місто

В святих слободах.

О, сором великий на суд божий прийде,

Козак в кайданах.

Відьмаки із могил виходили

Люд божий бавляти.

Із-за річки Вісли ляхи приходили

Наш край руйнувати.

Де пройшла їх сила, виросла могила,

Річка протекла.

Крів’ю степи, поле наше напоїла,

Ставу пронесла.

Ще від того лиха наш край не прочуняв,

А москаль іде

Свою боярщину, свою москальщину

Погану веде.

Не пройшло і теє, а вже повертають

І нас в москалів.

Вже Вкраїна – брехні, і не було ніколи

Такої землі.

Язик наш – мужицький, наші пісні – слава –

Усе чортзна-що.

Пани ж одцурались і самі помогають.

Боже мі, за що –

Ой, тяжко нам, важко. На край свій як глянеш,

Серце защемить,

Так би усе й плакав – не їсться, не спиться

Й не хочеться жить.

Ч. VIII, арк. 48. Автограф.

Примітки

Подається за виданням: Кирило-Мефодіївське товариство. – К.: Наукова думка, 1990 р., т. 2, с. 456 – 457.