Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

15. Думки міністра освіти й шефа жандармів з приводу допитів братчиків

Михайло Возняк

Відомості про слідство й листи переслав довірочно шеф жандармів Орлов міністрові освіти гр. Уварову, що вислав з датою 21 мая 1847 p. реферат при цю справу цареві Миколі. Тут підкреслив, що караючи молодих людей за те, що вони нарушили закон, що посягли на суспільний лад, не треба вказувати на те,, що корені їх помилок знаходяться в думках про Слов’янщину, доки не будуть роз’яснені такі три питання: 1) Що таке слов’янство у відношенні до Росії? 2) В якій мірі можна віднести подібні помилки до впливу слов’янства? 3) Чи не служить слово слов’янство тільки вимівкою і заслоною задумів іншого роду?

Думка про те, що всі народи слов’янського походження повинні колись відродитися в одній чисто слов’янській державі, народилася 50 літ перед тим у Чехії. Ця думка недовго обмежувалася на науку й щире братство. Пізніше витворилося кілька типів слов’янофільства. З них

«російське слов’янство захоплене в справжнім, чистім своїм значенні прихильністю до православія і самодержавія, а все, що виходить поза ці межі, не належить до цього слов’янства: воно – або примітка чужих думок, або гра уяви, або нарешті машкара, що під нею зловмисні люде стараються зловити зелених юнаків і пірвати недосвідчених мрійників».

Для кирило-мефодіївців служило слов’янофільство несовісною заслоною, за якою скривалися інші думки, готові прибрати також усяку іншу форму.

Доказом цього є «Закон Божий» (Книги битія). Всупереч російському слов’янофільству видко тут сліди сліпого змагання провінціального духа до роз’єднання. Ні один московський слов’янофіл не вступив би в союз, метою якого було б роздроблення Росії. Й міністерство народної освіти попирало тільки московське слов’янофільство, працюючи цим робом на користь православія й самодержавія. Слов’янофільська думка нічим не подібна до дрібних провінціальннх мрій кількох людей, котрі повинні понести кару, бо своєю хитрістю й шалом кидають тінь на засаду, яка з стільки оглядів необхідна та свята.

«Згадуючи про провінціальний дух, – писав Уваров, – не можна не сказати відкрито, що в рухові, який викрив уряд, панує не слов’янський дух, а якийсь відгомін українських пересудів. З щирим серцем осміляюся вияснити про це мою думку: Україна, вірна престолові, непохитна у вірі, дійсно думає в своїх споминах про минуле, на дозвіллі жалує за минулою самостійністю, за своїм гетьманом, за гулящим козацтвом, скаржиться на те, що в кріпацьке право повернено її вільних мешканців, що втратила місцеві привілеї, може й по втраті вільної продажі горівки, але не можна українському духові класти у вину злочинних задумів кількох божевільних»,

бо – на думку гр. Уварова – населення України не має з ними нічого спільного і т. д.

Уваров прохав царського дозволу а) видати таємний обіжник до кураторів шкільних округ з осторогами щодо слов’янофільства, з межами дозволеного й забороненого, б) предкладати з боку міністра від часу до часу цареві реферати про слов’янське питання в Росії й за кордоном і в) доручити міністрові об’їхати Московський, Київський і Харківський університети й інші школи й на місці повидавати потрібні розпорядки. Цар погодився з внесеннями міністра. Слідом за тим пішов по університетах обіжник визнавати тільки офіціальну московську народність, а думку про українську народність нищити як шкідливий провінціалізм.

Та коли російський міністр освіти віднісся з повним признанням бодай для чисто московського слов’янофільства, шеф царських жандармів виступив дуже гостро навіть проти православного й самодержавного московського слов’янофільства. Зробив це в своїй думці про кирило-мефодіївців, поданій цареві 8 червня 1847 р. З огляду, що цей документ невеличкий в порівнянні з рефератом Уварова, цікавий і мало відомий, наведу його в цілості:

«Слідство про «Україно-слов’янське товариство» показало, що ідеї про привернення в кожній землі народності, мови, власної літератури та про з’єднання всіх слов’янських племен в одну цілість не належать тільки особам, притягненим до згаданої справи, але й творять предмет роздумувань багатьох учених нашого часу. Щодо слов’янофілів – так ці по більшій частині московські письменники досі працюють на користь нашого уряду. Дбаючи про зміцнення чистої московської мови й чисто московського складу думок, про вичищення нашої народності від зайвих примішок чужини, вони можуть бути корисними діячами в державі, знарядами її самостійності й могутності так, що уряд повинен їх заохочувати до цього.

«А в Києві й на Україні слов’янофільство переміняється в українофільство. Там молоді люди в’яжуть з ідеєю з’єднання слов’ян думки про привернення мови, літератури та звичаїв України, доходячи навіть до мрій про поворот часів давнього охотного війська й Гетьманщини. Хоч із тих двох напрямів небезпечніше українофільство, але й слов’янофіли, висловляючися напушисто й двозначно про всесвітнє слов’янське питання, про те, що треба ждати виступу нового племени на полі історії і ін., не рідко заставляють сумніватися, чи не ховаються під їх патріотичними поглядами й противні нашому урядові цілі.

Всі вони не змовники, не зловмисники, й захоплюються тільки: слов’янофіли модним напрямом наук, а українофіли палкою любов’ю до своєї батьківщини, але уряд повинен поробити деякі заходи обережності як щодо слов’янофілів, щоб їх голоси про прилучення чужих слов’ян до Росії не стягнули невдоволення сусідніх держав, що панують над слов’янами, так особливо против українофілів; бо думки останніх про привернення народності їх батьківщини можуть повести українців, а з ними й інші підчинені Росії народи до бажання існувати самостійно.

«Міри обережності треба поробити в цім разі тим необхідніше, що й «Україно-слов’янське товариство» зразу займалося чисто науковими думками, а потім уже звернуло їх на політичні думки. А що таким робом навіть із гарних почувань можуть пізніше повставати важні державні злочини, а сам нагляд Третього відділу в такій важній справі не може вистачити, то, щоб запобігти лиху й утримати слов’янофілів у законних межах, я запропонував би: міністрові народної освіти, котрий, як відомо, вже робить заходи, щоб звернути праці вчених до думок тільки про московську народність, мову й літературу, видати ще в додатку найвищий приказ, аби наставники й письменники працювали в дусі й на користь уряду, а щоб зовсім не допускали ні на викладах, ні в книжках і журналах жадних думок про прилучення чужих слов’ян до Росії та взагалі ні про що, що належить до уряду, а не до вчених, щоб вони робили свої виводи по можності обережно там, де справа торкається народності або мови України й інших підчинених Росії земель, не даючи любові до батьківщини переваги над любов’ю до вітчини, держави, виганяючи все, що може шкодити останній любові, зокрема про теперішню буцімто лиху годину та про давнє буцімто незвичайно щасливе положення підчинених племен, щоб усі виводи вчених і письменників схилялися до вивищення не України, Польщі й інших земель окремо, а російської держави з усіма народами, що творять її; щоб цензори звертали дуже гостро увагу особливо на московські, київські й харківські періодичні видання та на всі книжки, друковані в слов’янофільськім дусі, не допускаючи в них тих півтемних і двозначних висловів, котрими вони багаті й котрі, хоч не містять у собі зловмисної цілі, можуть все таки приводити людей злих намірів до думок про самостійність і давню волю народів, підчинених Росії.

Такі думки піддав Орлов під увагу царя. Цар погодився з ними, притакнув їм і Дубельт. І шеф жандармів повів на нитці уряду й офіціальну науку, забороняючи їй шукати правди та приказуючи проводити на університеті, в книжці й журналі думки, потрібні російському урядові.

«Після київської справи – писав Костомаров у своїм письмі до видавця «Колокола» Герцена – цензура та шпіонство почали страшно лютувати против України; не тільки українським книжкам не дозволювано являтися на світ, але переслідувано навіть наукові статті про Україну на московській, мові; самі назви: Україна, Малоросія, Гетьманщина уважалися нелояльними».


Подається за виданням: Кирило-Методіївське братство / написав Михайло Возняк. – Львів: накладом фонду «Учітеся, брати мої», з друкарні Ставропігійського інституту, 1921 р., с. 213 – 217.