Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

16. Засуд братчиків у зв’язку з їх життєвою долею

Возняк Михайло

Того самого дня, коли Орлов передав цареві соромний проект цензури наукового досліду, предложив він цареві також реферат про вислід слідства над кирило-мефодіївцями та свій проект їх покарання. Оповівши про донос Петрова й арештування братчиків, підкресливши вагу справи й навівши істотні місця з зізнань арештованих, Орлов називав Шевченка й Куліша винуватими в злочинах, окремих від «Україно-слов’янського товариства».

Як сформулював Орлов вину Шевченка, подано вище, а про Куліша писав він:

«Вина Куліша, котрий також не належав до «Україно-слов’янського товариства», в деякій мірі подібна до злочину Шевченка. Люблячи гаряче свою батьківщину Україну, він із захопленням описував у надрукованих ним книжках дух давнього козацтва, напади гайдамаків малював у формі лицарства, оповідав про історію того народу як про таку, яка ледве чи не найзнаменитіша з усіх історій, показував, що його слава всесвітня, наводив українські пісні, що в них висловлена любов до волі, натякуючи, що цей дух не остиг і досі скривається в українцях; описував розпорядки царя Петра І та його наслідників у формі погноблення та здавлення народних прав.

Книжки Куліша могли б викликувати сливе те саме враження на українців, як і вірші Шевченка, тим більше, що написані для старших дітей. Різниця між ними та, що Куліш висловляв свої думки завжди з приличностю й, захоплюючися любов’ю до батьківщини, зовсім не припускав, що ті думки його можна прийняти або пояснити в не добрім змислі. Коли вказували Кулішеві на двозначні місця в його книжках, він зо страхом побачив, що його думки дійсно могли викликати шкідливі наслідки. Куліш вповні розуміє, що, скільки б не любив своєї батьківщини України, він повинен бути ще більше відданий вітчині Росії, й запевнює, що ніколи не думав інакше, що, висловляючи любов до батьківщини, він і не думав заколочувати або захитувати вірнопідданість її до престолу вашої царської великості».

За «непоправні думки» Куліша про Україну з огляду на те, що жалував «своєї помилки, спричиненої надмірною любов’ю до своєї батьківщини», пропонував Орлов замкнути його в кріпость на чотири місяці, а потім відправити в одну з далеких великоруських губерній на службу, але жадною мірою не в науковім характері, настановити дуже гострий нагляд над ним, не пускаючи його ні на Україну, ні за кордон, з тим, аби цензура звертала дуже гостро увагу на його писання, коли друкуватиме їх окремо або в журналах. Царь дописав: заборонити писати й на службу у Вологду.

Хоч Костомаров щиро пізніше признався, але Орлов узнав його тим більше винуватим, що був старшим і як професор повинен був відвертати молодих людей від шкідливого напряму. Тому пропонував замкнути його в кріпость на рік, а після того відправити в одну з далеких великоруських губерній на службу, але ніяким робом у науковім характері, й настановити дуже гострий нагляд над ним. Царь призначив його у Вятську губернію.

Дня 12 червня побачив Костомаров із вікна, як виводили Шевченка, котрий дуже заріс і саджали в карету разом із узброєними жандармами. Побачивши Костомарова у вікні, Шевченко всміхнувся й поклонився йому, на що Костомаров із свого боку відповів привітом. Слідом за тим увійшов до нього вахмістр і закликав його до ген. Дубельта. Коли прийшов до канцелярії, привітав Дубельт Костомарова такими словами: «я маю проголосити вам не зовсім приємну для вас постанову найяснішого пана; але сподіваюся, що ви постараєтеся загладити минуле вашою будучою службою».

Після того прочитав Дубельт засуд, а потім Костомарова вивели, посадили в карету й завезли в Петропавловську кріпость. По році запроваджено Костомарова знову в Третій відділ. Там довідався Костомаров, що цар приказав Орлову запитати його, чи не бажає якоїсь теплішої околиці від Вятки. Костомаров просив вислати його на Крим, бо стан його здоров’я вимагав купелів, але граф сказав: «Там багато поезії, краще хай їде по вибору в одно з чотирьох міст південно-східної Росії: Астрахань, Саратов, Оренбург або Пензу». Костомаров вибрав Саратов.

У призначений до від’їзду день Дубельт закликав Костомарова до свого кабінету й показав письмо Третього відділу до саратовського губернатора та власноручну дописку Орлова: «Прошу вас бути ласкавим для нього, це добра людина, але попадала в помилку, а тепер щиро покаялася». Що бажав мати Третій відділ із Костомарова, видко зо слів Дубельта, які сказав, прощаючися з ним:

«Для вас зробили все, що могли, але, розуміється, ви не маєте чого вичікувати для себе великого добра. Знаєте, мій добрий приятелю, люди звичайні, щоденні стараються про власну користь і тому добиваються видних місць, багатств, гарного становища й комфорту; а ті, котрі віддані високим ідеям і думають двигати людство, ті – ви самі знаєте – як сказано в Св. Письмі: ходять у козячих шкурах і живуть у вертепах і земних проваллях».

Що торкається долі інших братчиків, Білозерського за те, що він відразу признався й розкаявся, радив Орлов замкнути в кріпость на чотири місяці й потім дати йому публічну службу поза міністерством освіти, не позбавляючи його вигод, які він уже набув, і з тим, щоб начальство мало нагляд над ним. Службу дата йому або в Петербурзі або в одній із великоруських губерній, тільки не на Україні, доки пильною службою та статечним поведенням не докаже, що можна здатися на його думки. Притім додавав Орлов: «Не можу промовчати, що Білозерський має великі здібності; тому треба мати його на оці, щоб ужити на службу там, де він може бути найбільше корисний». Цар дописав олівцем: за щирість просто на службу в Олонецьку губернію під нагляд.

Андрузького пропонував Орлов вислати до Казані, щоб скінчив там університетський курс, «а потім дати йому службу у великоруських губерніях, настановити гострий нагляд над ним в часі науки й пізніше на службі, та й не пускати його на Україну». Це була кара за те, що писав бунтівничі вірші та проекти державних реформ, доходячи в них до республіканських думок, і зложив зразу багато фальшивих вказівок. Обставиною, що диктувала йому легшу кару, була його велика молодість і розкаяння, «хоч це завзятий українофіл, бо говорить, що ніколи не відцурається ні української мови, ні любови до своєї батьківщини».

Навроцького пропонував Орлов покарати за його впертість тим, аби видержати його шість місяців на гауптвахті й потім вислати на службу в якусь далеку великоруську губернію, з настановленням гострого нагляду над ним. Царь призначив йому Вятку. Посяді враховано слідчий арешт і вислано для докінчення університетського курсу із тим, щоб опісля дати йому службу у великоруській губернії.

Орлов пропонував заборонити й вийняти з продажі Шевченкового «Кобзаря», «Повість про український народ», «Україну» й «Михайла Чорнишенка» Куліша, «Українські балади» й «Вітку» Костомарова, а цензорам, що перепустили ті твори, зробити гостру догану, без жадних наслідків у їх службових правах, і взагалі цензорам видати приказ, аби звертали більше уваги на літературні праці. Губернатори українських земель мали одержати приказ пильнувати, чи не поширюються твори Шевченка, «Книги битія» й інші бунтівничі писання, чи не кружляють думки про давнє охотне військо, Гетьманщину та права на окреме існування. Крім того губернатори мали звертати увагу на тих, котрі віддавалися праці над українською старовиною, історією й літературою і старатися припинити всяке надужиття на цім полі наук, але дуже незамітно й обережно, без явних переслідувань і по можності не роздражнюючи уроженців України.

Винагороджено доносчика Петрова. Його покликано на службу в Третім відділі на правах дійсного студента, що зложив іспит, видано йому 500 рублів сріблом на обмундирування та приобіцяно пізнішу гарну підмогу відповідно до ступня пильності в службі. Його матері, що жила в родиннім місті Стародубі на Чернігівщині, подвоєно пенсію. Та доля Юди незавидна. Він викрав власноручну резолюцію царя Миколи зо справ Третього відділу та зробив анонімний донос на Дубельта до царя з пімсти, як показалося на слідстві. Петрова заслано за це в Олонецьку губернію, де прожив звиш двадцять літ. Вернувшися в Чернігівщину, бідував, проживаючи з приватних лекцій, і вмер 1883 р.

Щодо братчиків – тільки Гулака й Костомарова замкнено в кріпості; Куліш пішов у Тулу замість до Вологди, Білозерський на службу в Петрозаводськ як радник губерніальної управи, а Посяда й Андрузький отримали навіть по 200 рублів підмоги на обмундирування.

Засуд проголошено 12 червня 1847 p., a вже 2 липня міністр внутрішніх справ граф Перовський видав обіжник до губернаторів у справі заборони друкованих творів Шевченка, Куліша й Костомарова. Тоді ж міністр народної освіти видав приказ цензурі не дозволяти на будуче на передрук тих видань. Костомарову, Гулакові й Кулішеві заборонено «на завжди» друкувати свої твори.

Далеко гостріше поступлено з Шевченком: він не тільки не міг друкувати, але навіть писати й рисувати. І геній України терпів постійно від докучливого нагляду єфрейторів своєї роти, котрі пильнували, щоб поет не нарушив заборони, яка тяжіла над ним. Про свої чотири кари: заслання без реченця, запис у салдати, заборону писати й малювати писав пізніше Шевченко:

«Коли б я був душогубом, кровопивцем, то й тоді не можна було б придумати для мене тяжчої кари, як завдати мене салдатом до війська. А до всього того мені заборонили ще писати й малювати та відібрали у мене найблагороднішу частину мого життя. Трибунал під проводом самого сатани не спромігся б виректи такого холодного нелюдського присуду».

Куліша покарано за надрукування за дозволом цензури «Повісти про український народ», а «Шевченка ще з більшою дикостю за те, що, вхопивши його серед шляху під Києвом, знайшли в нього шпаргали», котрі він гарненько позбирав докупи, щоб добре в Києві перегледіти та й розібрати, що годиться, а що й не годиться печатати. Коли б Шевченка пущено хоть на три роки туди, де люде живуть на волі, може б він багацько дечого поперероблював у своїх рукописях. Бо певно ми б не були з ним там лежнями і свій час тратили б не на саме балакання» – запримітив із приводу засуду Шевченка Куліш в «Історичнім оповіданні».

Коли доля наших кирило-мефодіївців була вже порішена, Марковича й Савича не доставлено ще в Петербург. У місяці червні 1847 р. звелів царь Марковичеві за те, що не доніс про одно таємне товариство та зберігав у себе вірші бунтівничого змісту, вчислити в кару тримання під арештом у кріпості й вислати на службу в Орловську губернію, притім заборонено пускати його на Україну, «доки не докаже, що він нешкідливий у своїм способі думання, пильною службою й поважним поведенням».

В Орлі був він управителем канцелярії губернатора до 1851 p., коли цар на просьбу двоюродної сестри Марковича позволив йому, за її особистою порукою, проживати свобідно в місцях, корисних для його здоров’я, не виключаючи й України, з дозволом служити далі там, де забажав. Але не скасовано таємного нагляду над ним.

В Орлі пізнався Маркович з Марією Вилинською, котра стала пізніше знаменитою українською письменницею, відомою з літературного псевдоніму Марко Вовчок. Опанас походив з тих Маркевичів, котрі жили в Пирятинськім повіті на Полтавщині. В його батька була велика маєтність у Кулажинцях. Наприкінці 1851 р. перейшов до Чернігова, в 1854 р. до Києва. В серпні 1855 р. дістав посаду вчителя географії в Немирівській гімназії на Поділлі. Тоді впорядкував він свій збірник українських приповідок і приказок, котрий увійшов у знамените видання Михайла Симонова (Номиса) з 1864 р. Пізніше дістав посаду між іншим акцизного надзирача в Новгороді Сіверськім, звідки перейшов до Чернігова, де й умер 1867 p., розбитий душевно недібраним подружжям. Хоч за свого життя надрукував усього записану з уст народу казку про родини та хрестини, нема сумніву, що в «Народних оповіданнях» Марії є велика частина душі Опанаса. Зладив також музику до оперетки Котляревського «Наталка Полтавка» й до драматичного твору Кирила Тополі «Чари».

До Третього відділу доставлено пізніше також Миколу Савича. Батько його, поміщик на Полтавщині, мав досить велику бібліотеку, яка складалася головно з творів французьких письменників XVIII в. Читанням тих творів так захоплювався Микола, що знайомі називали його «останнім вольтеріанцем». Родився 1808 p., освіту дістав у Харківськім університеті, який скінчив 1827 р. Вступивши до війська, відбув турецьку кампанію в 1828-1829 pp., але два роки по заключенні миру жив кілька літ на селі й читав саме головно французьку літературу. По смерті батька виїхав до Парижа, де провів три роки на студіях хімії, знання якої уважав необхідним для доброго ведення сільського господарства.

Вибираючися знову до Парижа, познайомився в Києві з Костомаровим, котрий звербував його до Братства. Ним захопився так, що змінив план своєї дороги й замість до Парижа постановив їхати в слов’янські землі, щоб там поширити ідеї Братства. З Києва віз Шевченків «Кавказ», щоб передати його Адамові Міцкевичеві. В Австрії його арештовано й відвезено в Петербург. Про цю справу не любив оповідати, але поширилися чутки, що Савич, буцімто дуже наляканий, був у зізнаннях щирішим, ніж треба б, і цим купив собі увільнення від кари. Фактом є, що просидів півроку в арешті, звідки вислано його в його маєток, де прожив два роки без виїзду, а в 1848 р. переселився в Одесу, де й умер з початком червня 1892 р. Все українське любив дуже, але нерадо говорив у цім напрямі. Був справжнім європейцем, дуже бистроумний, з скептичним поглядом на все та всіх. Був у всім оригінальний, а в поважних розмовах просто незаступлений.

Поміщиком на Полтавщині в пирятинськім повіті був і батько Юрія Андрузького, що родився 8 квітня 1827 p. y Вечірках. По скінченні першої київської гімназії в 1845 р. вступив Юрій на правничий факультет київського університету. Сумна була його доля. Він не скінчив університету з причини слабості очей і бідності батьків і був засланий у Петрозаводськ на службу. В 1850 p. y нього відбувся трус і олонецький губернатор доніс, що в Андрузького знайдено папери з «конституцією республики», далі уривки щоденника з замітками, які свідчили, що Андрузький «лишився при давніх злочинних думках» і т. п. В квітні 1850 р. заслано його на царський приказ у Соловецький монастир, де мав ждати «дальшого приказу».

З Полтавщини походив і Посяда, син міщанина з Зінькова. Тут і родився 22 квітня 1823 р. Іван, що вчився в Зіньківській повітовій школі, пізніше в Полтавській гімназії, по скінченні якої вступив на філософічний факультет Київського університету. Скінчивши університет у Казані 1848 р. й отримавши ступінь кандидата в лютім 1849 p., дістав службу в Рязані й був увільнений від поліційного нагляду.

З Полтавщини походив і Олександер Навроцький. Родився 10 серпня 1823 р. в Антипівці, Золотоніського повіту. Від вчасної молодости мав схильність до віршування і її зберіг до кінця життя. Потреба писати була для нього потребою життя, як про це сам писав:

«писати наслідком потреби це найбільша, невияснена насолода; хоч на деякий час живеш у світі, який ти сам сотворив, в світі пошани, вглиблення в самого себе, в надії, що не пропадуть ні думка, ні почування, які дісталися в душі, що їх оцінять і зрозуміють, бодай ти лелієш таку мрію; а скільки щастя приносять людині одні мрії, без них, здається, половина людей кинулась би у воду від нудьги й життєвої утоми; нарешті в тім світі самовглиблення і добро і зло являються не фактами, що потрясають душу та дратують серце своєю ясною й темною стороною, а картинами, які спокійно та ясно стали перед нашими очима й, так сказати б, уклавшися в нашій самосвідомості, викликують діяльність думки, але не дратують нас, – словом почування, хвилювання та пристрасті успокоїлися, не перестаючи заразом живити й порушати душу: дійсність, що б’є живим джерелом, увійшла в належні їй межі, стала тиха, спокійна, пластична, як статуя».

З цього уривка пробивається ніжна та вразлива душа Навроцького, що в ранній молодості почав жити серцем і писати вірші, оспівуючи любов. Живучи серцем, був дуже релігійним; релігія й життя спливалися у нього в нерозривну цілість. Хоч розвивався й розумово, перевага була на боці серця.

«Від ранньої молодості любив я пристрастно читати, – сповідається він в однім листі, – я зачитувався цілими днями, мріючи рівночасно й леліючи в душі поетичні картини; це не проминуло дурно: воно розвинуло в мені смак і чуття прегарного, а ще більше розвинуло серце коштом голови. Та я вповні признаю необхідність поетичного розвитку – ніщо не очищає так нашої душі та всієї нашої моральної природи, як поезія – орган життя. Мені завжди не подобалися люди, котрі не відчувають поезії; мені здається, що такі люде не можуть бути добрими. Краса не одна тільки розкіш і насолода життя; вона носить у собі глибокі корені добра та правди; без неї було б людині ніяково в житті».

Навроцький взявся за поважне читання, філософічно-історичне, й почав ходити на студентські сходини, які краще від усяких книжок розвивали в нім усі інстинкти добра, бо для них і на них учився. На тих сходинах полюбив науку, там зародилися в його душі перші релігійні питання й сумніви, настала пора аналізи власної істоти. Там зблизився з Марковичем і іншими, це й був шлях, що завів його між братчиків. Двомісячний побут у Третім відділі приспав його природу, байдужість і апатія огорнули його, він страшно курив і забивав час читанням пустих романів.

Засланого до Вятки прийняв тамошній губернатор з усією делікатністю найніжнішого спочування.

«Небагато таких людей стрічав я в житті – згадав добрим словом про нього Навроцький. Простий, благородний, відвертий і щодо внутрішніх гідностей і навіть щодо самої зверхності, це був лицар правди, добра та власного обов’язку. Для нього нічого не було понижаючого, що було чесне, а головне, він був суворий більше до самого себе ніж до інших – прикмета небагатьох».

Прихильність такої людини до Навроцького, коли він сидів у вятській тюрмі, була бальзамом для його наболілої душі.

По виході з тюрми прожив Навроцький у Вятці ще два місяці й від початку марта 1848 р. почав службу від земського суду, а закінчив радником губерніальної управи. Більшу частину своєї служби провів на Кавказі. Умер 23-го жовтня 1892 р.

Полишив по собі масу віршів. За життя надрукував три вірші в «Основі» за 1861 р.: один «Остання воля» та два вірші на смерть Шевченка. Рукописні вірші в одній частіші оригінальні, в більшості це переклади. Оригінальні вірші це по більшій часті думки та взагалі ліричні роздумування; в оригінальних писаннях вірш гладший і плавніший ніж у перекладах. Полишив повний переклад Гомерової «Одисеї» й «Іліади», «Євангелини» Лонгфелло, «Неба й землі», «Каїна», «Манфреда», «Паризини» й «Гяура» (не всього) Байрона, поем Осіана й Короледворського рукопису, частин Біблії та «Пісні про війну Ігоря», далі переклади з Шеллі, Гете, Гаммерлінга, Мільтона, Міцкевича, Лесінга, Шіллера, Пушкіна, Лермонтова, Сирокомлі, Кольцова, Крилова, Томи Гуда й інших. Замітні посвяти Миколі Гулакові й Костомарову.

З дворян золотоніського повіту на Полтавщині походив Микола Гулак, хоч родився 7 червня 1821 p. y Варшаві, де його батько Іван служив у військовій управі при гвардійськім відділі, правдоподібно при інтендантурі, бо не був офіцером. Микола не перейшов правильної середньої школи. Вчив його домовий учитель, один німець. На підставі свідоцтва в приватнім заведенні записався 1838 р. на університет у Дорпаті, де зацікавився головно правом, передовсім римським. Ні славістиці, ні політичним наукам, ні вищій математиці, ні східнім мовам, до чого виявив Гулак пізніше такий живий інтерес, він іще не віддавався на університеті. Предмет його дисертації підходив до міжнародного права, бо вона трактувала про права чужих підданих. В 1844 р. Гулак одержав ступінь кандидата прав.

Дня 12 червня 1847 р. двері Шлісельбурзької кріпості на три роки замкнулися за Гулаком, що, йдучи до свого каземату, просив коменданта роздобути для нього грецький оригінал трагедій Еврипіда, бо він хоче перекласти їх на московську мову. Цю просьбу сповнено. Рівно по трьох роках 12 червня 1850 р. по одержанні вісток від коменданта Шлісельбурзької кріпості про те, що через увесь часового трилітнього арешту вів себе Гулак скромно й що не замічено нічого доганного в його думках, виконано другу частину його засуду й заслано його в Перм під найгостріший поліційний нагляд.

Тут жив зразу без усякого діла, а пізніше дістав дозвіл вступити на службу губерніального статистичного комітету. Своєю діяльністю так подобався місцевому губернаторові, що він просив Орлова 14 лютого 1855 р. увільнити його від дальшого поліційного нагляду. В 1859 р. Гулак перейшов на службу міністерства народної освіти й почав учителем російської літератури й географії в другій Одеській гімназії, пізніше вчив по різних заведеннях, головно на Кримі й Кавказі математики, історії, природничих наук і латинської мови. У нього було велике знання давніх, нових і східних мов. Був без сумніву найбільше освічений з усіх кирило-мефодіївців.

Енциклопедизм Гулака відбився і на його наукових працях, бо написав розвідки: 1) про четвертий вимір, 2) про розв’язку трансцендентних зрівнянь (по французьки), 3) про теперішнє положення європейського степенного виміру, 4) про грузинську поему «Барсова Шкура» Руставелі, 5) про знаменитого перського поета Нізамі та його поему «Похід русів проти Берда», 6) про місце, яке займає грузинська мова в родині індоєвропейських мов, 7) про діяльність А. Берже як орієнталіста й ін.

На археологічнім з’їзді 1881 р. зустрівся Гулак із Костомаровим, що хотів кинутися йому на шию, але Гулак гостро подивився на Костомарова через свої окуляри, мовчки стиснув йому руку й відійшов. Був це знак великого жалю праведного Гулака до Костомарова з часів Третього відділу. Незабаром по з’їзді пішов Гулак у відставку, перейшов із Тифлісу до Єлисаветполя й замешкав у своєї прибраної доньки, де й помер 8 червня 1899 р.

Костомаров, Куліш і Шевченко такі визначні постаті в історичнім розвитку українського національного життя, що не можна їх збувати короткими словами.

Свояк Куліша Білозерський походив, як і Куліш, із Чернігівщини. Батько Василя Білозерського, хоч вчився в київській духовній академії, любувався в творах Вольтера. З Кирило-Мефодіївської справи вспів вийти Василь Білозерський досить щасливо й вона не пошкодила його кар’єрі. З Петрозаводська перейшов на службу до Петербурга, де й почав виходити під його редакцією журнал «Основа», що не проіснував і два роки. Доля «Основи» тісно зв’язана з його особистим характером; властивий, головний редактор Куліш був дуже невдоволений з невмілого ведення журналу з боку Білозерського. В 1860-х pp. служив у Варшаві директором канцелярії установчого комітету, пізніше не мав означеної діяльності. Вмер наглою смертю 5 марта 1899 р. в хуторі під Борзною. Хоч живо цікавився літературою, сам письменником не був; з виїмкою невеличких заміток нема в «Основі» його писань. Приписані Білозерському писання в році його смерті в фейлетоні «Діла» (ч. 63) це писання Куліша; приписано їх Білозерському на підставі того, що надійшли до редакції «Правди», переписані його рукою. Кому відомий шум, якого наробив у 1867 р. Куліш своїм письмом до Якова Головацького в справі свого правопису, той легко відгадає причину такого шляху друкування статей, що і своїм предметом і стилем і мовою належать Кулішеві.

***

Правда, в Третьому відділі змалювали братчики історію Кирило-Мефодіївського братства в менше яскравім світлі, ніж справу освітлювало багато з того, що найшлося між паперами братчиків. Усе таки їх засуд був страшною катастрофою для розвитку українського національного життя, зокрема української літератури. Вистачить тільки пригадати, що ця катастрофа вичеркнула з поетичної творчості Шевченка повних сім літ із часу найбільшого розвитку його генія. Кирило-Мефодіївська катастрофа звернула в інший бік Костомарова, хоч праці над історією України й зацікавлення українськими справами не покидав до кіпця життя. Вона підтяла крила Кулішеві в його леті й без сумніву дуже заважила в його пізніших хитаннях. Що вона зморозила нові, молоді таланти, показує письменська спадщина Навроцького, доля Андрузького й ін.

«Стріча старих традицій українських, старших і новіших, з ідеями слов’янського відродження, національних і народолюбних змагань із ідеями духового й політичного розкріпощення мала викресати нову іскру тут, в старім історичнім центрі українського життя. Братчики були наелектризовані цим передчуттям» – вірно схарактеризував проф. M. Грушевський розмах братчиків. Російський царат здушив ту іскру й тільки час до часу блимала вона в добі «Основи», в проекті Костомарова зібрання фонду на народні видання, в недільних школах, у всяких проектах земельних реформ і т. ін. В нових часах боротьби за українську державність нераз покликувалися наші діячі на змагання кирило-мефодіївців. Та сьогодні інші часи, інші вимоги, бо й за нами довгі гіркі досвіди. Слов’янофільство слов’янофільством, але сьогодні по гірких досвідах українець мусить відкинути федерацію України з її найбільшими ворогами – Польщею й Московщиною.


Подається за виданням: Кирило-Методіївське братство / написав Михайло Возняк. – Львів: накладом фонду «Учітеся, брати мої», з друкарні Ставропігійського інституту, 1921 р., с. 218 – 233.