8. «Книги битія українського народу»

Михайло Возняк

З документів, забраних у часі трусів у членів Кирило-Мефодіївського братства та в запідозрених у приналежності до нього, найбільше страху нагнали на царського шефа жандармів гр. Орлова «Книги битія українського народу». В руки жандармерії дісталося кілька копій «Книг»: з них три писані рукою Костомарова, дві українські й одна московська, найшлися у Костомарова й Гулака, четверта, українська, писана рукою Гулака, в нього ж, а пята, писана рукою Навроцького, в Білозерського.

«Книги битія українського народу» починає автор згадкою про сотворения світу, неба й землі, які Бог

«населив усякими тварями і поставив над усею твар’ю чоловіка і казав йому плодитися і множитися і постановив, щоб род чоловічеський поділився на коліна і племена, і кожному колінові і племену дарував край жити, щоб кожне коліно і кожне племено шукало Бога, котрий од чоловіка недалеко, і поклонялись би йому всі люде і вірували в його, і любили б його, і були б усі щасливі.

Але род чоловічий забув Бога і оддався діяволу, і кожне племено вимислило собі богів і в кожному племену народи повидумували собі богів, і стали за тих богів биться, і почала земля поливатися кров’ю і усіватися попелом і костями, і на всім світі сталось горе, і біднота і хороба, і нещастя і незгода».

И поробили собі люде багато богів, багато царів і почали битися за своїх царів. А тимчасом

«немає другого царя, тільки один Царь – Небесний Утішитель, хоч люди і поробили собі царів в постаті своїх братів-людей, зо страстями і похотями, а то не були царі правдиві, бо царь – єсть то такий, що править над усіма – повинен бути розумніший і найсправедливішнй над усіх, а розумніший і найсправедливіший єсть Бог, а ті царі – зо страстями і похотями, і правив над людьми отець страстей і похотей, чоловікоубійця диявол. І ті царі лукаві побрали з людей таких, що були сильніші, або їм нужніші (потрібніші), і назвали їх панами, а других людей поробили їх невольниками, і умножились на землі горе, біднота і хороба, і нещастя і незгода».

Далі спиняється автор на долі євреїв і греків. У євреїв Мойсей установив такий закон, «щоб усі були рівні, щоб не було царя між ними, а знали б одного царя – Бога Небесного, а порядок давали б судді, которих народ вибірав голосами». Одначе євреї вибрали собі царя, не слухаючи святого старця Самуїла, й Бог показав їм, що вони не гаразд зробили,

«бо хоч Давид був луччий з усіх царей на світі, однак його Бог попустив у гріх, що він одняв у сусіда жінку: се ж так було, аби люде зрозуміли, що хоч який добрий чоловік буде, а як стане самодержавно панувати, то зледащіє. І Соломона, мудрішого з усіх людей, Бог попустив у саме велике кепство (дурноту) – ідолопоклонство, аби люде зрозуміли, що хоч який буде розумний, а як стане самодержавно панувати, то одуріє».

Коли євреї «поробили собі царів і забули єдиного Царя Небесного», «покарав їх Господь: пропало і царство їх, і всіх забрали у полон халдеї».

Греки не захотіли царя, бо бажали бути вільні й рівні. Тому вони стали найпросвіченішим народом і розвинулася у них література, наука й мистецтва. Та хоч греки «багато говорили про свободу, а свободні були не всі, а тільки одна частка народа, прочі ж були невольниками, і так царів не було, а панство було: а то все рівно, як би у їх було багато царків». За те покарав їх Бог і вони попали в неволю зразу македонян, а потім римлян.

Докладніше оповідає автор про появу Христа.

«І прийшов Син Божий на землю, щоб одкрити людям істину, щоб тая істина свободила род чоловічий. І навчав Христос, що всі люде братія і ближні, всі повинні любить попереду Бога, а потім один другого, і тому буде найбільшая шана од Бога, хто душу свою положить за други своя. А хто перший між людьми хоче бути, повинен бути всім слугою».

Приклад цього показав Христос сам на собі, бо «явився не в постаті земного царя і пана, а народився в яслях, жив у бідності, набрав учеників не з панського роду, не з учених філософів, а з простих рибалок». Коли народ почав прозрівати, «злякалися філософи і люди імператора римського, що істина бере верх, а за істиною буде свобода, а тоді вже не так легко буде дурить і мучить людей». Христа засуджено на смерть, а

«ученики його, бідні рибалки, розійшлись по світу і проповідували істину і свободу. І ті, що приймали слово їх, стали братами між собою – чи були преж того (перед тим) панами або невольниками, філософами або невченими – усі стали свободними кровію Христовою, котору зарівно приймали, і просвіщенними світом правди. І жили християне братством, усе у них було общественне (громадське), і були у них вибрані старшини, і ті старшини були всім слугами, бо Господь так сказав: хто хоче першим бути, повинен бути всім слугою».

Тоді римські імператори, пани, урядники, вся їх челядь і філософи почали страшно переслідувати християн, але побачили, що не викорінити їм уже християнства. Тому піднялися на хитрощі та прийняли самі християнство, бажаючи так перевернути Христову науку, щоб їм було добре й щоб обдурити народ. «І почали царі приймати християнство і кажуть: От, бачите, можна бути і християнином і царем вкупі. І пани приймали християнство і казали: От, бачите, можна бути християнином і паном вкупі». Вони не зважали на слова Христа про те, що не кожний, хто говорить: Господи, Господи! – увійде в небесне царство, але тільки той, хто виповняв волю небесного Отця.

Правда, Христос велів цісарське віддати цісареві, а боже Богові, а апостол Павло говорив, що всяка влада від Бога. Одначе – на думку автора – Христос висловився так тому, що

«не хотів, щоби були бунти та незгода, а хотів, щоб мирно і любязно розійшлась віра і свобода, бо коли християнин буде воздавать нехристиянському кесареві кесарево – платить подать, сповнять закон, то кесарь, принявши віру, повинен одріктись свого кесарства, бо він тоді, будучи першим, повинен бути всім слугою; і тоді б не було кесаря, а був би єдин царь – Господь Ісус Христос.

І хоча Апостол сказав: Всяка власть од Бога, а не есть воно те, щоб кожний, що захватив власть, був сам од Бога. Уряд і порядок і правленіе повинні бути на землі: так Бог постановив, і єсть то власть, і власть та од Бога, але урядник і правитель повинні підлягать закону і сонмищу (соймові), бо і Христос повелівав судиться перед сонмищем, і так, як урядник і правитель – перші, то вони повинні бути слугами, і не достоїть їм робить те, що задумається, а те, що постановлено, і не достоїть їм величаться та помпою очі одводити, а достоїть їм жити просто і працювати для общества (громади) пильно, бо власть їх од Бога, а самі вони грішні люде, і самі послідніші, бо усім слуги.

А сьому ще гірша неправда: буцім установлено од Бога, щоб одні панували і багатілись, а другі були у неволі і нищі, бо не було б сього, скоро б приймали щире Євангеліє: пани повинні свободити своїх невольників і зробиться їм братами, а багаті повинні наділяти нищих, і нищі стали б также багаті; як би була на світі любов християнська в серцях, то так було б: бо хто любить кого, той хоче, щоб тому було так же хорошо, як і йому».

Так зіпсували царі, пани та вчені християнську свободу. Коли жиди відкинули християнську науку, вона перейшла до грецького, романського, німецького та слов’янського племени. Та греки прийняли нову віру, але не скинули з себе давнього чоловіка зо страстями й похотями, бо лишили при собі цісарство, панство, царську пиху й неволю. «І покарав їх Господь: чахло, чахло грецьке папство тисячу років, счахло зовсім і попало до турків».

Переходячи до середньовікової й нової історії, автор осуджує панство, яке признали італійці, французи й іспанці. В німецького племени вітав автор симпатично появу Лютера, але дорікає німцям за те, що «зоставили у себе і королів і панів, і ще гірше дозволили замість папи і єпископів орудувать церквою Христовою королям і панам».

Далі закидає автор французам егоїзм, а англійцям жадобу золота.

«І філософи почали кричати, що то кепство – вірувати в Сина Божого, що немає ні пекла, ні раю, і щоб усі поклонялись егоїзмові або інтересові. А до всього того довели королі та пани; і звершилася міра їх плюгавства; праведний Господь послав свій меч обоюдоострий на рід прелюбодійний; збунтувались французи і сказали: «Не хочем, щоб були у нас королі та пани, а хочем бути рівні й вільні». Але тому не можна було статися, бо тільки там свобода, де дух Христов, а дух божий уже перед тим вигнали з Францівщини королі та маркізи та філософи. І французи короля свого забили, панів прогнали, а самі почали різатися і дорізались до того, що пішли у гіршую неволю. Бо на їх Господь хотів показать усім язикам, що нема свободи без Христової віри».

Переходячи до історичної долі найменшого брата в Яфетовій сім’ї – слов’янського племені, місію слов’ян підкреслює автор так:

«Трапляється, що менший брат любить дуже отця, одначе получає долю меншу проти старіших братів, а потім, як братії старші своє потратять, а менший збереже своє, То і старіших виручає».

Згадавши, як. браття Костянтин і Мефодій переклали Св. Письмо на слов’янську мову й установили в ній богослужения, додає автор, що «сього не було ні у романців, ні у німців, бо там по латинськи службу одправували так, що романці мало, а німці овсі не второпали, що їм читано було». Та були два лиха у слов’ян: одно, що жили між собою в незгоді, а друге, що переймали від старших народів і потрібне й непотрібне.

«І поприймали слов’яне од німців королів і князів і бояр і панів, а преж того королі були в їх вибрані урядники і не чванились перед народом, а обідали з самим простим чоловіком зарівно, і самі землю орали, а то вже у їх стала і пиха і помпа і гвардія і двор. І панів у слов’ян не було, а були старшини: хто старіший літами, і до того розумніший, того на раді слухають, – а то вже стали пани, а у їх невольники».

Й покарав Бог слов’янське племя гірше ніж інші племена. «І попадали слов’яне в неволю до чужих: чехи і полабці до німців, серби і болгарії до греків і турок, москалі до татар».

Здавалося, що згине слов’янське племя. Та по багатьох літах утворилися в Слов’янщині три непідлеглі держави: Польща, Литва й Московщина. Одначе поляки «поробили панство, і одурів народ польський, бо простий люд попав у неволю, саму гіршу, яка де-небудь була на світі, і пани без жодного закону вішали і вбивали своїх невольників». Знов у Московщині була

«велика Річ Посполита Новгородська, вільна і рівна, хоч не без панства; і пропав Новгород за те, що і там завелось панство, і царь московський взяв верх над усіма москалями, а той царь узяв верх, кланяючись татарам, і ноги цілував ханові татарському, бусурману, щоб допоміг йому держати в неволі неключимій народ московській християнський. І одурів народ московський і попав у ідолопоклонство, бо царя свойого нарік богом, і усе, що царь скаже, те уважав за добре так, що царь Іван в Новгороді душив та топив по десятку тисяч народу, а літописці, розказуючи те, звали його христолюбивим».

При різкім осуді Польщі й Московщини тим яскравіше виходить у автора ідеалізація України, що належала до Литви. А коли Литва злучилася з Польщею,

«і поєдналась Україна з Польщею, як сестра з сестрою, як єдиний люд слов’янський до другого люду слов’янського, нерозділимо і незмісимо, на образ іпостасі (істоти) божої нероздільної і незмісимої, як колись поєднаються усі народи слов’янські поміж собою. І не любила Україна ні царя, ні пана, скомпонувала собі козацтво, єсть то істеє братство, куди кожний, пристаючи, був братом других – чи він був преж того паном, чи невольником, аби християнин, і були козаки між собою всі рівні, і старшини вибирались на раді і повинні були слугувати всім по слову Христовому, і жодної помпи панської і титула не було між козаками.

І постановили вони чистоту християнську держати, тим старий літописець говорить об козаках: «Татьби (крадіжі) же і блуд (перелюбство) ніже (навіть не) іменуються у них». І постановило козацтво віру святую обороняти і визволяти ближніх своїх з неволі. Тим то гетьман Свирговський ходив обороняти Волощину, і не взяли козаки миси з червонцями, як їм давали за услуги, не взяли тим, що кров проливали за віру та за ближніх і служили Богу, а не ідолу золотому. А Сагайдашний ходив Кафу руйнувати і визволив кільканадцять тисяч невольників з вічної підземної темниці.

І багато лицарів таке робили, що не записано в книгах мира сего, а записано на небі, бо за їх були перед Богом молитви тих, котрих вони визволили з неволі. І день одо дня росло і умножалося козацтво, і незабаром були б на Вкраїні усі козаки, усі вільні і рівні, і не мала б Україна над собою ні царя, ні пана, опріч Бога єдиного, і дивлячись на Україну, так би зробилось і в Польщі, а там і в других слов’янських краях. Бо не хотіла Україна іти у слід язиков, а держалась закону божого, і всякий чужестранець (подорожній), заїхавши в Україну, дивувався, що ні в одній стороні на світі так щиро не молються Богу, ніде муж не любив так своєї жони, а діти своїх родителей; а коли пани та єзуїти хотіли насильно повернуть Україну під свою власть, щоб українці-християне повірили, буцім справді усе так і єсть, що папа скаже, – тоді на Україні з’явилися братства так, як були у перших християн, і всі, записуючись у братство, був би він пан чи мужик, називались братами. А се для того, щоб бачили люде, що в Україні осталась істинная віра, і що там не було ідолів, тим там єресі жодної не з’явилося.

А се панство побачило, що козацтво росте, і всі люде скоро стануть козаками, єсть то вільними, заказали зараз своїм кріпакам, щоб не ходили в козаки, і хотіли забить народ простий, як скотину, так, щоб у йому не було ні чувствія, ні розуму, і почали пани обдирати своїх кріпаків, оддали їх жидам на такую муку, що подобную творили тільки над первими християнами: драли із їх з живих шкури, варили в котлах дітей, давали матерям собак грудями годувати. І хотіли пани зробить із народа дерево, або камінь, і стали їх не пускать… в церков хрестить дітей і вінчатися і причащатися і мертвих ховати, а се для того, щоб народ простий утеряв навіть постать чоловічу. І козацтво стали мучить і нівечить, бо таке рівне братство християнське стояло панам на перешкоді. Але не так зробилось, як думали пани, бо козацтво піднялось, а за їм увесь простий народ; вибили і прогнали панів, і стала Україна земля козацька вільна, бо всі були рівні і вільні, але не надовго».

І хотіла Україна знову жити в братерстві з Польщею, але Польща не хотіла відріктися свого панства.

«Тоді Україна пристала до Московщини і поєдналась з нею, як єдиний люд слов’янський з слов’янським, нерозділимо і незмісимо, на образ іпостасі божої нерозділимої і незмісимої, як колись поєднаються усі народи слов’янські між собою. Але скоро побачила Україна, що попалась у неволю, бо вона по своїй простоті не пізнала, що таке було царь московський, а царь московський усе рівно було, що ідол і мучитель.

І одбилась Україна од Московщини, і не знала бідна, куди прихилить голову. Бо вона любила і поляків і москалів, як братів своїх, і не хотіла з ними розбрататися, вона хотіла, щоб всі жили вкупі, поєднавшись як один народ слов’янський з другим народом слов’янським, а ті два – з третім, і було б три речі посполиті в однім союзі, нерозділимо і незмісимо, по образу Тройці Божої, нероздільної і незмісимої, як колись поєднаються між собою усі народи слов’янські.

Але сього не второпали ні поляки, ні москалі. І бачуть ляцькі пани і московський царь, що нічого не зробить з Україною, і сказали поміж собою: не буде України ні тобі, ні мені, роздеремо її по половині, як Дніпро її розполовинив: лівий бік буде московському царю на поживу, і правий бік польським панам на поталу. І билась Україна літ п’ятдесят, і єсть то найсвятіша і найславніша війна за свободу, яка тільки єсть в історії, а розділ України єсть найпоганіше діло, яке тільки можна знайти в історії».

«І вибилась з сил Україна; і вигнали ляхи козацтво з правого боку Дніпрового, і запанували пани над бідним остатком вільного народу. А на лівім боці ще держалось козацтво, але час од часу попадало у неключиму неволю московському цареві, а там петербургському імператорові, бо останній царь московський і первий імператор петербурзький положив сотні тисяч в канавах і на костях збудував собі столицю. А німка цариця Катерина…, безбожниця, убійниця мужа свого, в останнє доконала козацтво і волю, бо, одібравши тих, котрі були в Україні старшими, наділила їх панством і землями, понадавала їм вільну братію в ярмо і поробила одних панами, а других невольниками. І пропала Україна, але так (тільки) здається».

«Не пропала вона; бо вона знати не хотіла ні царя, ні пана, а хоч і був царь, та чужий, і хоч були пани, та чужі; і хоч з української крові були ті виродки, одначе не псували своїми губами мерзенними української мови і самі себе не називали українцями, а істий українець, хоч би він був простого, хоч панського роду тепер, повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам’ятувати одного Бога – Ісуса Христа, Царя і Пана над небом і землею».

Царь і панство не слов’янського, а німецького або татарського походження. Справжній слов’янин не любить ні царя, ні пана, а любить одного Бога. Хоч «лежить в могилі Україна, але не вмерла, бо голос її, голос, що звав всю Слов’янщину на свободу і братство, розійшовся по світу слов’янському». На 120 літ випередила Україна Польщу з її конституцією з 3 мая.

«І не допустили Польщу до того і розірвали Польщу, як прежде (перед тим) розірвали Україну. І се їй так і треба, бо вона не послухала України і погубила сестру свою. Але не пропаде Польща, бо її збудить Україна, котора не пам’ятуєть зла і любить сестру свою так, як би нічого не було між ними».

Відозвався голос України також у Московщині, коли по смерти царя Олександра хотіли москалі прогнати царя й панство, завести республіку та слов’ян поєднати, а Україна бажала цього ще перед двіста роками. Не допустив до того деспот, що панує над трьома слов’янськими народами, нівечачи добру слов’янську природу.

Та нічого не зробить,

«бо голос України не затих. І встане Україна з своєї могили і знову озоветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні папа, ні боярина, ні кріпака, ні холопа – ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар. І Україна буде непідлеглою річчю посполитою в союзі слов’янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто (місце), де на карті буде намальована Україна: «От камень, єго же небрегоша зиждущиї, той бисть во главу угла» (От камінь, що ним погорділи будівничі, він став у голову угла).

Літературну форму та схему для розвинення своїх думок узяв автор «Книг битія українського народу» з «Книг польського народу» Адама Міцкевича. Одначе на запозиченій схемі дав нам автор зовсім оригінальний твір, де вивів свою ідеологію визвольного панславізму, визначуючи в цім визвольнім змаганні окрему почесну месіаністичну роль Україні. Під таким кутом дивиться автор і на всю історію України, про яку нема й згадки в Міцкевичевих «Книгах польського народу». Само собою зрозуміле, що, змальовуючи месіаністичну роль України, наш автор розійшовся з Міцкевичем в освітленні не одного історичного моменту.

Початок «Книг битія українського народу» пригадує початок «Книг» Міцкевича, але український автор краще розвинув свої думки та з більшою силою. Коли Міцкевич після того переходить до часів Римської імперії, наш автор задержується на долі євреїв і греків. Вірніший погляд нашого автора ніж Міцкевича на переміну християнської віри в урядову релігію. Виклад середньовікової й нової західноєвропейської історії далеко ширший у Міцкевича ніж у нашого автора; православний автор осудив папство, чого нема в католицького автора. Нема також у Міцкевича несправедливого осуду французької революції, як це бачимо в українського автора.

Коли Міцкевич ідеалізує польський державний лад, український автор ближчий до історичної правди, ствердивши, що Польща не хотіла відректися від свого панства. За те погоджується наш автор з Міцкевичем у ненависти до Катерини II, яку вміщає Міцкевичу «диявольську трійцю» разом із Фрідріхом II і Марією Терезою, бо вони розібрали Польшу. Як Міцкевич глибоко вірив не тільки в будуче відродження польського народу, але й в те, що воно стане початком нової доби мирного розвитку всього християнського світу, так український автор усю ту роль призначив українському народові.

Йдучи послідовно до своєї цілі, наш автор видвигає козацьку конституцію у противагу тому, що Міцкевич перебільшив демократичне значення польської конституції 3 мая 1791 p. Та творячи ідейно самостійну річ, український автор не визволився від впливу поодиноких місць і висловів «Книг» Міцкевича. До таких належать згадки про ідолів, зокрема про Ваала й Дагона, назва цариці Катерини блудницею, гострий виступ против ідола – інтересу й дещо інше.

Що «Книги битія» це зовсім самостійний твір, перейнятий двома основними ідеями: відкиненням самодержав’я та кріпацького права, політичного та громадянського рабства, це ствердив такий гарний знавець Кирило-Мефодіївської справи, як Семевський, що порівняв «Книги битія» з «Книгами» Міцкевича. Під цим оглядом не був Семевський першим, бо вже з початком червня 1847 р. російський міністр освіти гр. Уваров, одержавши від гр. Орлова вістки про кирило-мефодіївців і їх папери, а між ними «Книги битія», писав про них у рефераті для царя Миколи І:

«Про цей зловмисний і небезпечний твір треба замітити, що перша половина, в якій є мова про європейські народи, сливе буквально взята з Ламенне, Міцкевича й інших письменників цього роду, що злучили революційні ідеї з містичною маячнею, а друга, головна частина, присвячена Україні: тут тремтить, так сказати б, серце автора, стиль оживляється і вся сила скаженого обурення виявляється на сторінках, де він описує рідний край, що буцімто живе під гнітом».

Подається за виданням: Кирило-Методіївське братство / написав Михайло Возняк. – Львів: накладом фонду «Учітеся, брати мої», з друкарні Ставропігійського інституту, 1921 р., с. 97 – 110.