Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

7. Ідеологія кирило-мефодіївців

Михайло Возняк

Головні ідеї Кирило-Мефодіївського братства сформовані в «Уставі слов’янського товариства св. Кирила й Мефодія. Головних ідеях». Статут найшовся між паперами Гулака й, хоч переписав його Білозерський, але уложив його Костомаров.

Він обіймав цих шість точок:

1. «Духове й політичне з’єднання слов’ян це справжнє їх призначення, до якого вони повинні простувати».

2. «При з’єднанні кожне слов’янське плем’я повинно мати свою самостійність». Такими племенами признавав статут: українців (південноросів), москалів (північноросів) із білорусами, поляків, чехів із словінцями (себто словаками), лужичан, іліро-сербів із хорутанами й болгарів.

3. «Кожне племя повинно мати народний уряд і зберігати повну рівність горожан щодо їх походження, християнських віроісповідань і становища».

4. «Уряд, законодавство, право власності й освіта в усіх слов’ян повинні основуватися на християнській релігії».

5. «При такій рівності освіта й чиста моральність повинні служити умовою участи в уряді».

6. «Повинен існувати спільний слов’янський конгрес із представників усіх племен».

З автобіографії Костомарова довідуємося про дальші подробиці устрою задуманого федеративного слов’янського союзу.

«Ми почали уявляти собі всі слов’янські народи – читаємо тут – з’єднаними між собою в федерації подібно до давніх грецьких республик або З’єднаних Держав у північній Америці з тим, щоб усі находилися в тіснім зв’язку з собою, але щоб кожна зберігала свято свою окрему автономію. Федерація тільки по одним народностям не видалася нам зовсім придатною з багатьох причин, а зокрема з огляду на чисельну нерівність мас, що належали до народностей.

Яке союзництво могло існувати в дійсності на підставі взаїмної рівності між незначними щодо скількості лужичанами й великою масою російського народу з незмірними просторами його батьківщини? Ми прийшли до думки, що з збереженням права народностей потрібний конче інший поділ частин будучої слов’янської держави для її федеративного ладу. Таким робом повстала думка про адміністративний поділ земель, заселених слов’янським племенем, незалежно від того, до якої з народностей належить це плем’я в тій або іншій полосі заселеного ним простору.

Ми не могли вияснити собі подрібно картини, в якій мала з’явитися наша уявлена федеративна держава; утворити цю картину ми полишили будущій історії. В усіх частинах федерації пропонувалися однакові основні закони та права, рівність ваги, мір і монети, скасування мита й свобода торговлі, загальне скасування кріпацького нрава й невільництва, в якій ні було б формі, єдина центральна влада, що завідувала б зовнішніми справами союзу, військом і флотом, за те повна автономія кожної частини у відношенні до внутрішніх уладжень, внутрішньої управи, судівництва й народної освіти».

Б іншій автобіографії зазначив Костомаров повну волю в релігії й рівноправність усіх віроісповідань. Усяка релігійна пропаганда заборонялася. Задумувано обов’язкову шкільну науку, а також «скасування кріпацького права, шляхетських і всяких привілеїв, скасування смертної кари й тілесних кар, із виключенням кварантанних законів і часу війни». Для спільного порозуміння пропоновано московську мову, як рівно ж по словам Костомарова «задумувано на будуче, щоб слов’янські народи прилучилися до Росії й утворили з нею федерацію». Правдоподібно це ледве чи могло бути думкою всіх братчиків, хоч і при жандармських допитах вони таке балакали. Та останнє самозрозуміле.

Що торкається державного ладу задуманої федерації, Росія мала розпастися на частини або держави: північну, північно-східну, полуднево-східну, дві надволзькі – горішню й долішню, дві українські, одну середню, дві полудневі, дві сибірські, одну кавказьку; Білорусь творила окрему державу, далі йшли Польща, Чехія з Моравією, Сербія, Болгарія. Західна, польська, частина Галичини прилучалася до Польщі, а східна, українська, до західної української держави. Цього поділу не вважали братчики незмінним і його можна було перебудувати згідно з економічними або іншими вимогами. Київ не мав належати до жадної держави й призначувався на центральний город, де мав збиратися спільний сейм.

Спільний сейм складався з двох палат: у склад одної входили вибрані сенатори й міністри, а в склад другої посли. Він мав збиратися що чотири роки й частіше в разі потреби. В кожній державі був крім того свій окремий сейм, що збирався щорічно, та свій президент. Верховну або центральну владу справував президент, вибираний на чотири роки, та два міністри: закордонних і внутрішніх справ. Для спільної оборони федерації від зовнішніх ворогів призначувалися правильні війська, але не у великім числі, бо кожна держава мала свою міліцію та всі мали вчитися військового діла на випадок загального ополчення.

Дещо в ідеологію Братства вносять і «Головні правила Товариства», важні зрештою для організації Братства. Вони складаються з оцих одинадцяти точок:

1. Братство мало на цілі поширювати ідеї, зазначені в уставі, головно при помочі виховання молоді, літератури й побільшення числа членів Братства. Своїми патронами назначило Братство Кирила й Мефодія, приймаючи за свій знак перстень або ікону з іменем або малюнком цих святих.

2. Кожний член Братства складав при вступленні присягу, що вживатиме таланту, трудів, маєтку, своїх громадських зв’язків для цілей Братства, а коли б якийсь член потерпів переслідування і навіть муки за прийняті товариством ідеї, то в силу даної присяги він не смів видати нікого з членів, своїх братів.

3. В тім разі, як член попав би в руки ворогів, і лишив у біді рідню, товариство мало помагати цьому членові.

4. Кожний прийнятий член товариства міг прийняти нового члена й не потребував подавати йому імен інших членів.

5. В члени приймалися слов’яне всіх племен і всіх станів.

6. Повна рівність мала бути між членами.

7. Тому, що слов’янські племена визнають різні віроісповідання і мають пересуди одно супротив одного, товариство мало старатися знищити всяку племінну й релігійну ворожнечу між ними й поширити ідею можливості помирення різниць у християнських церквах.

8. Товариство мало старатися завчасу викорінити невільництво та всяке пониження нижчих класів, так само й загально поширити грамотність.

9. Як усе товариство в цілості, так і кожний член зокрема повинні були погоджувати свою діяльність з євангельськими правилами любові, лагідності й терпіння; а правило: ціль освячує засіб – товариство признало безбожним.

10. Кілька членів товариства, шо находилися в однім місці вкупі, могли мати свої збори й ухвалювати окремі правила для своєї діяльності, тільки щоб вони не протирічили головним ідеям і правилам товариства.

11. Ніхто з членів не міг розповідати про існування і склад товариства тим, котрі не вступали або не подавали надії вступити в нього.

Крім статуту та «Правил» написав Костомаров іще таку українську прокламацію під назвою «До братів українців»:

«Братія українці! Отсю розвагу полагаючи перед ваші очі, даєм вам уважати, чи добре воно так буде:

1. Ми приймаємо, що усі слов’яне повинні з собою поєднаться.

2. Але так, щоб кожен народ скомпонував свою річ посполиту і управляв незмісимо з другими так, щоб кожен народ мав свій язик, свою літературу і свою справу общественну. Такі народи по нашому: москалі, українці, поляки, чехи, словаки, хорутани, іліро-серби й болгари.

3. Щоб був один сейм або рада слов’янська, де б сходились депутати оду всіх речей посполитих і там розважали б і порішали б такі діла, которі б належали до цілого Союза слов’янського.

4. Щоб в кожній речі посполитій був свій правитель, вибраний на года, і над цілим Союзом був би правитель, вибраний на года.

5. Щоб в кожній речі посполитій була посполита рівність і свобода, і станів не було овсі.

6. Щоб приймано депутатами і урядниками не по роду, не по достатку, а по розуму і просвіщенності, народним вибором.

7. До того, щоб св. віра Христова була основою закона і общественної справи в цілому Союзі і в кожній речі посполитій.

Отсе вам, братія українці обох сторон Дніпра, подаєм на увагу; прочитайте пильно і нехай кожен думає, як сього дійти і як би лучче воно було. Як багато голов, то багато розуму, кажуть. Коли ви об сім станете думати, то в той час, як прийде пора говорити об сім, вам Господь дарує змисл і уразумініє».

З більшою силою та з більшим підняттям ніж прокламацію до українців написав Костомаров прокламацію до москалів і поляків. Вона уложена в дусі «Книг битія українського народу» й має низку думок, спільних з «Книгами». Ось її текст:

«Браття великороси й поляки! Це говорить до вас Україна, вбога сестра ваша, котру ви розп’яли й розшарпали й котра не пам’ятає зла й жалкує разом із вами над вашою лихою годиною, і готова проливати кров дітей своїх за вашу свободу. Прочитайте це братське посланіє, обміркуйте важну справу вашого спільного рятунку, повстаньте зо сну та дрімоти, знищіть в серцях ваших нерозумну зненависть одного до одного, розпалену царями й панами, на спільну погибіль нашої свободи, засоромтеся ярма, що тяжить над вашими плечами, засоромтеся свого власного зіпсуття, прокляніть святокрадські імена земного царя й земного пана, виженіть із ваших умів дух невір’я, занесений німецькими й романськими племенами, й дух запеклості, вдмухнений татарами, перейміться властивою слов’янам любов’ю до людства, згадайте також про ваших братів, що мучаться і в шовкових ланцюгах німецьких, і в кігтях турецьких, і хай буде ціллю життя і діяльності кожного з вас: слов’янський союз, загальна рівність, братерство, мир і любов Господа нашого Ісуса Христа. Амінь».

«Устав», «Правила» й обидві прокламації вийшли з-під пера Костомарова. З інших членів Братства лишив по собі цікавий документ для його ідеології в своїй записці Василь Білозерський. Починає він її значенням християнської релігії для світу:

«Христова релігія дала світові новий моральний дух, котрим не був він перейнятий до того часу. Спаситель відкрив людству любов, мир і свободу, рівність для всіх і братерство народів – нові цілі, вказані народам для здійснення в них великої ідеї людської єдності».

Одначе ті, в руках котрих лежала влада й можливість творити небесну правду, не виповнили надії, яку покладали на них підчинені народи так, що вони не відчули того добра, котре вносило в їх життя проміння божественного життя. Проминув XVIII в. і

«народи по-давньому терплять від неправди, по-давньому угнітаються; щасливі ті, в котрих свідомість своєї національності настільки сильна й тверда, що жадна зовнішня сила не в силі покорити духової сили; народ збереже тоді і свою самостійність і свобідний розвиток; і ось ціль, до якої повинен змагати всякий народ, бо горе тому, що поніс на собі ярмо!»

Ледве чи в ще народ, що витерпів би більше від лихих поганських основ уряду ніж слов’янський народ, гідний – по словам німця – обожання всього світу, коли б його щастя, його доля відповідали його чеснотам. І хоч іще тепер той самий лад нищить слов’янського духа, все-таки слов’яне вже пробудилися до нового самостійного та свобідного життя. Це пробудження відкрило нове життя перед ними й указало їм гірке положення, що стоїть на перешкоді їх розвиткові, на самовласну самоволю.

«Ні їх політична самостійність, ні свобідний вислів думок і почувань, ні навіть сама мова не находять собі оборони закону; все засуджене на переслідування, все подавляється особистою самоволею».

«В такім самім страшнім положенні находиться і наша світло-Україна, край, що заслужив своїми гіркими терпіннями за правду на вічну пошану. Прилучена на підставі своїх власних прав, вона терпить безліч несправедливостей. Її права забуті – й тепер не як сестра одновірного народу, а як невільниця – вона має зносити, все, що тільки є найсумнішого в житті народу. Її доля, її будучина на божих терезах, але коли довго потриває теперішній лад, коли нічого українського не шанується, коли на нас накидають чуже ярмо, коли «ми, о Боже мій, як чужинці в своїй давній дідизні, в своїй власній батьківщині», то Україна мусить згубити своє народне, вікове добро й перевернутися в нового недоляшка.

І невже в цім здійсниться божа правда? Чи вже ми своїм життям заслужимо таку низьку долю? Ні, але ми заслужимо її, коли віддамося нечинності, коли будемо спокійно дивитися, як убивають на наших очах найбільший божий дар – народне життя, з його духом, ідеєю, з його ціллю, до якої воно повинно простувати. Любити й обороняти більше життя своє, щадити й не угнітати чужого – це святий обов’язок як кожної людини, так і народу, що осягли вже моральну самосвідомість себе та свого призначення.

Як вірні сини своєї батьківщини, захоплені бажанням їй усякого добра та признаючи, що воно можливе тільки при виповненні заповіту нашого божественного Спасителя, ми повинні простувати до здійснення божої правди в ній, до запанування в ній свободи, братерської любови й народного добробуту, незалежного розвитку тої ідеї, котра вложена Творцем у природу нашого народу».

Для Білозерського

«зрештою ясно, що окреме її (України) існування не можливе, вона находитиметься між кількома огнями, буде стиснена й може потерпіти ще сумнішу долю, ніж потерпіли поляки. Одинока рада, яка насувається розумові й яка одобрена серцем, щоб привернути народні права, міститься в злуці слов’янських племен в одну сім’ю під ослоною закону, любові та свободи кожного. Сплівшися руками дружби, вони оборонять себе від всякого варвара та привернуть свої права на те, щоб, розвивши в своїм житті ідеї християнської громади, принести їх у життя, бо воно втратило найголовнішу громадську підставу – релігію, та знову з’явитися в Європі з новим добром, яке йому дарувала. Як і давніше, завданням їх було поширення мирної хліборобської цивілізації, чоловіколюбних моральних понять; як давніше, вона зм’якшувала звичаї войовничих народів, так і тепер вона зм’ягчить роздразнені лихою годиною душі народів розв’язкою соціальних завдань, приверненням добра, яке вказав Спаситель».

До того повинна простувати вся діяльність братчиків, усі їх бажання, а що зародком усякої переміни повинно бути товариство, яке тільки й може виповнити якусь ідею, братчики й творять товариство на таких основах:

1. Тому, що ціллю товариства буде привернення слов’янським народам їх самостійності й моральної свободи, кожний член мав старатися поширити правильні ідеї про свободу, основану на християнській науці й на народнім праві.

2. Тому, що цю свободу можемо осягнути ми й інші споріднені племена тільки при злуці слов’ян в одну державу, основану на пошані народності кожного, члени повинні поширювати: а) пізнання Славян і права кожного з їх племені на самостійність; б) будити любов до слов’ян і їх народності й нищити різними способами всякий пересуд між племенами; в) поширювати пам’ятники, що будять народність і свідомість взаємного братерства.

3 і 4. Третя точка означувала, що приймати до товариства можна було тільки людину таких самих думок, але говорити про існування товариства тільки таким, «котрі, признаючи вагу його діяльності й напряму, в основі своєї душі мають чисті християнські понуки й незапідозрене сумління». Четверта точка говорила про те, щоб не виявляти прийнятих до товариства членів.

5. Ділати на уми молодих людей і жінок із ціллю, прийнятою товариством, і помагати всіма засобами тим із них, котрі можуть бути корисні для приготовления товариства до нового ладу, що може наступити. Треба ділати на розум жінок із ціллю вказати їм виховання в дусі слов’янської ідеї.

6. Змагати до означеної цілі твердо, прикладно, обережно та спокійно, але в ніякім разі не показувати в собі остраху, не давати звичайним людям і причини думати, що говориться і робиться проти теперішнього ладу.

7. Треба зближатися до народу, дбати про його освіту й добробут і робити йому надію на можливість переміни існуючого ладу.

8. Підкопувати всіма засобами несправедливі права аристократії й говорити більше про ті особи, котрі не належали до неї або ж ділали згідно з демократичними правами.

9. Тому, що понуки нашого товариства основані на християнській любові та свободі, треба старатися, щоб і саме осягнення рівності й гідності людських прав відбулося в дусі лагідності й миролюбія. Тож головною ціллю треба собі поставити поширення освіти та Христових ідей.

10. Знайомі взаїмно члени повинні старатися відбути хоч раз на рік з’їзд у вибранім місці для наради та звідомлення з своєї діяльності.

11. Тому, що ціль товариства основана на християнській любові й найблагородніших цілях і понуках, що не мають у собі нічого егоїстичного й панського, а навпаки мають привести до повороту народних прав і скасування всього того, що не погоджується з людською гідністю, кожний член має простувати до здійснення слов’янської ідеї через увесь свій вік, уживати всіх засобів, які має, на службу людству та свому народові й бути готовим навіть потерпіти за слушну справу.

Приклади християнської самопосвяти й самозабуття мають піддержати братчика, надія на Бога має йому товаришити, любов до народу має його потішувати. Братчиків має в’язати однодушність і взаїмна любов. Вони мають тішитися думкою, що при їх змаганнях надійде той час, коли слов’яне з’єдиняться у великий братній союз і коли настане те добро, мир і воля, про які говорив Спаситель. На великий суд народів з’являться слов’яне з пошаною та славою та сміливо вкажуть на плоди свого самостійного існування, коли вони до нього простували та його бажали.

«Ні одно зо слов’янських племен не повинно в тій мірі простувати до самостійності та спонукувати решту братів, як ми, українці. В минулім своїм житті бачимо ми приклад і плодів рабства й постійності в боротьбі за свободу прав і за віру Христову. І коли ми, свідомі важності подвигу своїх предків, зостанемося спокійними свідками неправди, коли нас не навчить приклад тих народностей, котрі загинули, коли ми не подбаємо про свою спадщину, то по справедливості нас постигне подібна ж доля. Ні, ми берегтимемо народного скарбу, берегтимемо його для кращої будущини» – таким запевненням закінчив Білозерський свою записку.

На грунті слов’янського романтизму та мрій людей більш із добрим серцем ніж із ясним політичним розумом зарисовуються в записці Білозерського поодинокі точки властивої соціально-політичної програми: суспільного демократичного ладу, свободи, опертої на народнім праві, традиції власних українських прав і постійної боротьби за свободу прав у минулім і змагання привернути народні права в будущині, нарешті слов’янської федерації, щоб загарантувати свобідний національний розвиток для слабших слов’янських народностей, між іншим і української.

«Все це для того часу були речі досить серйозні, – каже проф. М. Грушевський, – хоч як можуть здаватися наївними в загальній рамці своєї прекраснодушності на погляд нинішній, а цей романтичний культ свободи – жах перед всякою покорою неволі – ворушить почуття навіть тепер».

Записка Білозерського уводить пас у програму діяльності української інтелігенції, поставлену кирило-мефодіївцями. Вони ж сподівалися стати в недалекій будущині діяльними членами українського громадянства. А що громадську діяльність уважали високою місією, думали, що треба добре приготовитися до неї. Шляхом уважного самовиховання старалися дійти до любові, зовсім вільної від усяких егоїстичних приміток. За мету ставили братчики собі віддатися вповні праці на користь Україні. Їх усяка громадянська робота мала основуватися на щирій любові до рідного краю. Остання вимагала ясного та глибокого розуміння життя рідного народу. Таким робом любов до України в’язалася із знанням, вимагала побільшення відомостей про рідний український народ, передовсім глибокого розуміння психології українського народу. Знання сучасного українського народного життя в’язалося у братчиків тісно з розумінням української історії, минулого українського народу як підвалини його будущини. З’ясовуючи одно й друге, братчики вірили глибоко в сили українського народу.

Широка та складна була діяльність, до якої приготовлялися братчики. Чим була їх безоглядна війна, виповіджена кріпацтву, й думка про земельний наділ на полі соціальних реформ, тим була на культурно-просвітнім полі праця коло заведення шкіл і друкування книжок для народного читання. Зо споминів Бартоломея Шевченка про Тараса знаємо, що поет показував йому портрети своїх приятелів, котрі «змовилися працювати для народної освіти; кожний із них, відповідно до своїх засобів, назначував суму, яку він може внести в громадську касу», якою управляла «виборна адміністрація» і яка побільшувалася як вкладками, так і процентами. Коли фонд був би зріс до значної висоти, з нього мали видавати підмоги бідним людям, що не мали засобів записатися по скінченні гімназії на університет. «Той, хто брав цю підмогу, обов’язувався служити шість літ сільським учителем по скінченні університетського курсу». Задумувано поклопотатися для таких учителів про плату з державного скарбу або від поміщиків, а коли вона не вистачатиме, додавати з громадської каси.

Братчики пильно заходилися коло того, щоб українську мову піднести на вищий ступінь літературний. Відповіддю на сумніви неприхильних до українства людей, чи може українська мова розвинутися до рівня вповні розробленої літературної мови, мала бути літературна діяльність братчиків. У 1846 р. задумував Куліш уложити український альманах із творів Шевченка, Метлинського, Костомарова, Чужбинського, Бодянського та своїх. Зокрема з великою увагою слідили братчики за розвитком поетичного таланту й поетичної діяльності Шевченка, бо його творчості визначували величезну роль в розвитку української літератури. Повідомляючи Осипа Бодянського про свій намір видати український альманах, писав Куліш з початку червня 1846 p.:

«Шевченко прислав чотири гідні подиву вірші. Він робить чуда з українською мовою… Завдання в тім, щоб українську мову піднести на ступінь літературної. Шевченко переклав 136 і 149 псалми з блискучим успіхом (не одні тільки ці, але й інші у нього). Про Шевченка оповідають чуда. Він. кажуть, написав поему Іван Гус і багато віршів, що їх українці знають уже напам’ять».

В «Історичнім оповіданні» згадав Куліш, як, живучи у Віктора Забіли, Шевченко широко розмовляв про свою поему «Іван Гус»,

«почитуючи гарною дикцією своєю деякі місця, і жалкував, що писавши, не спромігся проштудирувати гаразд усіх обставин часу і самої особи чеського пророка германської реформації. Раз по раз у сій розмові поривав наш Кобзарь очі за ту межу, що відмежовує імперію (себто Росію) од народів свобідних, і я один розумів усі слова його».

Само собою насувалося порівняння культурного життя на Україні і в західних Славян. Вислів цього й маємо в передмові Шевченка до задумуваного нового видання «Кобзаря»:

«Чому В. С. Караджич, Шафарик і інші не постриглись у німці (їм би зручніше було), а остались слов’янами, щирими синами матерей своїх і славу добрую стяжали? Горе нам! Но, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь Богу і работайте розумно во ім’я матери нашої України безталанної».

Добре розуміючи вагу народної освіти, братчики задумували видати цілу низку популярних книжечок. Між наміченими книжками відводили книжкам із історії українського народу одно з перших місць. Від автора історії України вимагали братчики, щоб його твір був не тільки на підставі друкованих і недрукованих джерел обробленою популярною книжкою, але й щоб він був написаний зразково гарною літературною мовою. Про цю справу цікаві подробиці маємо в листуванні Гулака з Марковичем.

Згадавши в своїм листі до Марковича між іншим про розмови з Тарновським, Гулак далі писав так:

«У розмовах Тарновський не міг не торкнутися нашої літератури; він твердив між іншим, що наша література вже перейшла період епічного розвитку, коли нема в нас Гомера, та наші думи й історичні пісні – дійсно гомеричні рапсодії; природний і постепенний розвиток мови вимагає тепер, щоб поезія перейшла в прозу, дума – в історичне оповідання. Ми мали Гомеридів, тепер хай з’явиться у нас Геродот. Микола Іванович (Костомаров) зовсім погодився з цими думками; він навіть обіцяв конче написати історію по-українськи, мовою не простонародною, але дуже гарною і притім простою, а тому й народною; словом – це має бути твір, котрим пишатиметься не тільки наша література, але котрий займе почесне місце між найкращими творами людського розуму. Тоді то й відкриється широке поле для нашої словесності; мова виробиться до того ступня, що не тільки рідна й всесвітня історія, але навіть і строгі науки викладатимуться в цій мові; очевидно це останній скрайній період розвитку; коли він настане, ми не знаємо, але коли простуватимемо до цієї шли дружніми зусиллями, неможливе стане можливим. По цій теорії драма появиться у нас пізно».

На це відписував Маркович:

«В порівнянні з історією грецької освіти, розуміється, теорія Тарновського вірна, але ви позвольте мені бути тої гадки, що Геродот знав краще грецьку мову, ніж Костомаров знає українську мову. Я не знаю грецької мови, за те відчуваю якось українську й можу видати деякий суд про письменників, що пишуть нею. Костомаров уганяється за простотою, а ловить грубість і несмак. Прислухайтеся до природної простоти мови у віршах Шевченка, й тоді не гнівайтеся, будь ласка, читаючи Костомарова; не так благородності недостає стилеві Костомарова, як смаку; неприємне для слуху нагромадження дієприкметників в українській мові служить Костомарову і для улегшення версифікації і разом із тим тонами для наслідувань звуків; шукайте тепер музики й гармонії, зокрема шукайте її в Куліша й тоді стримаєте ваше обурення на музику в стилі Костомарова; у того гармонійно-мірна музика… Куліш сипле слова в чудових періодах, і тони його мови поневолі нагадують мені дзвінкий стукіт каменів у бистрім струмку. Кулішеві писати історію, як ви собі бажаєте. І коли на Костомарова можете впливати хоч трохи, не піддержуйте його в цій думці, а пишіть про неї Кулішеві, за котрого я ручу, що він вислухає вашого голосу. Я перед тим думав віддати цю справу в руки Білозерського, та ми ще нічого не знаємо про його талант до історії, хоч непорочна та прегарна простота мови збереглась би в нього так само, як у Куліша».

Лист Гулака походить з січня, найдалі з початку лютого 1847 p., коли Марковича не було в Києві. Кулішеві не поручено писати згадану історію. Хто інший взявся за діло й поставив собі за ціль змалювати філософію історії людства з християнсько-республіканської точки погляду, а сповідником цієї ідеї в історії зробити український народ. Так народилися «Книги битія українського народу» з месіаністичною роллю українського народу серед слов’янства, зокрема у відношенні до споконвікових ворогів України – Польщі й Московщини. Завданням «Книг битія українського народу» було пропагувати думки Кирило-Мефодіївського братства серед широких мас українського народу в приложенні до його власної історії.


Подається за виданням: Кирило-Методіївське братство / написав Михайло Возняк. – Львів: накладом фонду «Учітеся, брати мої», з друкарні Ставропігійського інституту, 1921 р., с. 81 – 97.