6. Заснування Кирило-Мефодіївського братства та його члени
Михайло Возняк
Київський гурток ідеалістів доставив членів для української таємної організації – Кирило-Методіївського братства. Його план зродився в часі, коли Костомаров по перестуді лежав хорий. У грудні 1845 р. поїхав Костомаров продати свій маєток у Ворочіжчині, щоб купити в заміну інший ближче, коло Києва. На дорозі між Полтавою й Києвом перестудив собі горло й дістав чиряк. В такім стані приїхав до Києва на, перший день Різдва. Його товариша Марковича не було в Києві, тому й спільна їх квартира була неопалена. Тому Костомаров перенісся до дому Грушецької, де жив Микола Гулак. Обидва стали сусідами на протязі сливе цілого місяця, бо хороба горла в Костомарова вимагала операції. А що справа виздоровлювання не позволяла Костомарову виїжджати, він проводив час разом із Гулаком і вчився з ним сербської мови. Наприкінці січня вернув до Києва Василь Білозерський і почав приходити до них як їх спільний приятель. По скінченні університетського курсу жив він у Києві в надії, що найде собі службове місце.
Спільні сходини були часом дружніх розмов, про які ось як згадав Костомаров у своїй автобіографії:
«Наші дружні розмови оберталися передовсім коло ідеї слов’янської взаїмності. Треба сказати, що це був час, коли свідомість цієї ідеї переживала ще свій дитинячий вік, але за те відбивалася враженням такої свіжості, яку вона вже втратила в близькім до нас часі. Чим тьмяніше вона уявлялася в головах, чим менше було продуманих картин для цієї взаїмності, тим більше було в ній таємничості, принадності, з тим більшою сміливістю творили ми домисли та плани, тим більше видавалося можливим усе те, що при більшій продуманості насувало тисячі перешкод на шляху до здійснення.
Взаємність слов’янських народів не обмежувалася в нашій уяві вже сферою науки й поезії, але почала малюватися в картинах, в котрих, як нам видавалося, вона мала втілитися для будучої історії. Мимо нашої волі почав нам уявлятися федеративний лад як найщасливіша течія громадського життя слов’янських націй».
Піддержку в своїх думках про слов’янську федерацію мав Костомаров і від старого поляка – бувшого професора кременецького ліцею Зеновича, з котрим дуже часто бачився у 1846 р. й котрий був щодо своїх переконань панславістом і республіканцем та мріяв про з’єднання слов’ян і всеслов’янську республіку.
Найпевнішим шляхом до осягнення своєї цілі уважали молоді ідеалісти, що їх число побільшили у найближчім часі Опанас Маркович по своїм повороті до міста з гостини у брата й Олександер Навроцький, виховання суспільності в дусі їх ідей. Тому уважали за конче потрібне, щоб в університетах і в інших наукових заведеннях були люди щиро віддані їх ідеям і здатні впоювати ті ідеї в молоді покоління. Крім того одним із найкращих способів ширити свої ідеї уважали вони друковане слово й «добру науку дівчат, як матірок і сестер тих діячів, що мали колись вирости серед стуманілого люду й холодного, лінивого панства. Тим то вони постановили піклуватись, щоб на Вкраїні повстало як найбільш письменного й тямущого жіноцтва».
З такою ціллю з’явилася у Костомарова, Гулака й Білозерського думка утворити товариство, завданням котрого було б поширювати ідеї слов’янської федерації як шляхом виховання, так і шляхом літератури. В формі пропозиції уложив Костомаров устав такого товариства та його головні засади, що їх щиро прийняли його товариші. Запропоновано дати товариству назву товариства св. Кирила й Методія; його печатка мала мати за девізу слова з євангелія Івана: «И уразумеете истину и истина освободит вы», а члени товариства мали носити перстень із буквами К. M.
У своїй найширшій автобіографії (надрукованій щойно по його смерті) оповідав Костомаров, що він і його товариші забули думку про заснування товариства швидко після того, як Костомаров прийшов по хоробі до здоровля, почав їздити вчити в гімназії та з приїздом матері до нього перейшов на постійне життя до іншої, власної квартири. Мати Костомарова приїхала до Києва в лютім 1846 р. й тоді почалося домове життя для Костомарова.
Тимчасом в іншій автобіографії Костомарова (подиктованій Білозерській) зустрічаємо оповідання, що говорить зовсім що інше про думку заснувати товариство. В тім другім оповіданні, згіднім із правдою, говорить Костомаров:
«Ідеї заснованого мною товариства захоплювали мене до фанатизму. Я поширяв їх, де міг: з кафедри між студентами, в приватних розмовах між професорами університету й навіть духовної академії. Ідеї товариства швидко пішли в обіг. Одним із тих, що найбільше діяльно поширював їх, був учитель Пильчиков, що мав сильний вплив на молодь як своїм умінням обходитися з нею, так і своєю чесною особою».
Зрештою в старості говорив Костомаров також перед своєю жінкою, що не уважав своїх мрій не тільки злочинними, але й таємними й тому говорив про Кирило-Методіївське братство при губернаторові Фундуклеєві, при кураторові й помічникові куратора шкільної округи Юзефовичеві, при товаришах і студентах. А що вступний виклад на університеті виголосив Костомаров у червні 1846 p., виходить ясно, що він не так-то дуже забув про думку заснувати товариство, як написав у своїй найширшій автобіографії.
Що торкається членів братства, з оповідання Пильчикова Олександрові Кониському, коли останній збирав матеріали до життєпису Шевченка, знаємо, що було їх несповна сто перед арештуванням братчиків. Окрім самих, так сказати б, основників братства: Костомарова, Гулака, Білозерського й Марковича належали до нього студенти: Олександер Навроцький, Тулуб, Андрузький, Посяда або Посяденко, вчитель Пильчиков, поміщик Савич і інші. Щодо Шевченка й Куліша – останній рішуче заперечив, немовби вони обидва була членами братства. В році смерті Костомарова (1885) писав Куліш, що він узяв на допит свого свояка (Білозерського), котрий був «секретарем і референтом Костомарівського сенату», й довідався від нього, що ні його ні Шевченка не рахували членами товариства, щоб не стягнути на них біди, тим більше, що обидва вони й без того працювали на користь всеслов’янської ідеї.
Кілька літ перед тим в «Історичнім оповіданні» оповів Куліш, що по своїм повороті на початку 1847 р. з Петербурга на Україну застав
«своїх любих киян дуже щасливими, а найщасливішим був між ними Шевченко. Він бо тоді і сам у собі чув і всі, як одно серце, чули, що подає яко поет надії грандіозні. Тоді вже його муза запротестувала з усією енергією своею против ледарства сильних мира сего».
Це й була причина, що нові Шевченкові твори були незнані Кулішеві, бо ніхто не смів посилати до нього в столицю «такого дива, як його (Шевченкові) плачі та пророкування». Шевченкові вірші видалися Кулішеві «мовби якимся одкриттям з неба», «пророчим плачем і пророчим взиванням кобзаря кобзарів українських».
Згадавши це, писав Куліш:
«Нехай знають, кому се треба знати, що, піклуючись коло свободи українського кріпацтва, мали ми на думці не одно те, щоб тілько вирвати кріпака у пана з рук. Сього з нас було мало або, лучче сказати, се в нас було діло останнє. Програмою нашого освобождения кріпаків служили слова Ізбавителя: «И уразумеете истину, и истина освободит вы». Задача наша, правда, що була суб’єктивна: диктувала нам її наша самонадіяна юність; а проте мала вона під собою грунт глибокий…
Ми знали, що в Англії не право і не декрет, а культура знищила кріпацтво, і допевнялись перш усього, щоб українські пани вкусили од божественної чаши знання так благоговійно, як се робили ми, та щоб і вони, вкусивши, так само виділи, яко благ Господь, та й сповнились його благостю до кріпака по нашому… Ми не сумнились, що за сим первим і найважнішим фактом свободи української повстануть уже інші факти, аж до останніх своїх наслідків, які тілько возможні для України. Чи те станеться за нашого ще живота, чи геть іще не скоро, про се ми не дбали, знаючи, що у Господа «тысяща лет – яко день един».
Ми, по апостольському слову, уважали себе за неключимих (неславних) рабів свого спасенного задуму і, коли б що вдіяли, то вважали б, що, вдіяли тілько тим, що мусіли вдіяти. Отже дарма, що ми смирялись перед великим покликом на жатву Христову, котрої всюди так много, ми підлягли очаруванню християнської любові так само, як і перві послідувателі науки Христової. Про те, що й тепер ще нам здається возможним тілько в далекій будущині, ми помишляли в серці своїм так, наче воно сповниться дуже скоро. Слова: «близ есмь, при дверех» наче хто промовляв над нами; так билось наше серце солодкими сподіванками. Знали бо ми, Що не погибав в Бога ні один добрий учинок і що наша сійба на великій ниві жизні «даст плод свой во время свое». Та не в тому була сама сила, щоб видвигнути із занепаду рідну націю, а в тому, щоб намножилось тямущих і великодушних людей на Вкраїні». Так думало браття мое в Києві. Так думав я, далеко від них, у «пишному і бідному городі» Пушкина».
«Хто се все тонким чуттям обійме і серцем зрозуміє, той зрозуміє й те, як я зрадів, почувши на Вкраїні високі ноти національної кобзи. Молоді наші мрії, здавалось мені, знайшли своє оправдання: царство вищого розуму, царство спасенних задумів мовби вже наступало. І воно так було справді, коли не забуватимем, що і Христове жадання: «да прійдет царствіе твоє» сповняється не хутко. Справді наші молоді мрії знайшли в Шевченкові благословенне оправдання, знайшли заруку своєї будущини. Сам Шевченко зробивсь не тим, яким я його покинув, їдучи з України. Се вже був не кобзарь, а національний пророк. Восторженому щастям, наукою і поезією, мені здавалось, мовби перед нами сталося те, чого дознав на собі ветхозавітний посол Господень… Київська інтелігенція, лучче сказати, плодюща її частина, обгортала українського барда глибоким почитанням. Для мене ж сяєво духа його було чимсь надприроднім…»
Правда, і в «Історичнім оповіданні» Куліш заявив:
«Обох нас не прийнято в тайне общество задля того, що ми й самі по собі працюватимемо для слов’янської і вкраїнської свободи, а тимчасом, на случай ігемонського гонения, до нас ніхто не причепиться».
Але вище наведені слова Куліша вказують, що їх автор почував себе під оглядом своєї ідеології членом київського гуртка з постановою його членів віддати своє життя праці для української справи. Ще важніші слова Куліша з того погляду, що стверджують, що муза Шевченка як співця волі й незалежності України внесла найважнішу складову частішу в ідейний грунт, на якім виросло Кирило-Методіївське братство. Шевченкова поезія була тим святим огнем, котрий споїв різнородні складові чинники ідейного грунту під організацію українського товариства та зробив спілим цей грунт для овочу – Кирило-Методіївського братства.
Не зважаючи на категоричні заперечування Куліша, Шевченко був членом Братства. Це ствердив Костомаров у своїх споминах, це чув Кониський від Пильчикова, це ствердив і сам Шевченко в листі до Костомарова з 14 лютого 1847 р. Називаючи Костомарова «великим другом», писав Шевченко: «О братстві не пишу, бо нічого й писать, – як зійдемось, то поплачем». З огляду на те, що Шевченко вживає назви «Братство» на означення українського таємного товариства й що під цією назвою його спопуляризувала наша література й наука, це й є властива українська назва нашого товариства.
Про радикальність, революційність і антимонархічність національно-політичних думок Шевченка маємо таке свідоцтво Вовка (Сірка). В своїй праці про Шевченкові думки оповів він про одного з приятелів Шевченка кравця Басюру, котрий на всіх гулянках або ярмарках, де тільки бувало багато людей, збирав довкруги себе цілу юрму, лаяв московський уряд, москалів і ляхів-панів, попів, царів і урядників, виголошував вірші Шевченка, говорив про нього як про якогось апостола, розказував про Катерину, про кріпацтво, про загарбання українських земель і інше.
Що торкається справи членства Куліша, не від речі буде згадати тут, що сказав про це Костомаров у своїх замітках про «Історичне оповідання» Куліша. Костомаров признав, що Куліш не був членом таємного товариства, бо – не було «таємного товариства з усіма неминучими атрибутами: виборами, головами, секретарями, зборами, членськими вкладками, звідомленнями». Та крутячи по свому звичаю в справі Братства, Костомаров дав зрозуміти, що Кулішеві віднекування не подобалися йому. Він писав:
«Час сказати про нього (Братство) дійсну правду, а правда про нього буде така, що товариства Кирила й Методія не було; відбувалися тільки балачки про нього, без усякого наміру оснувати його».
Дійсно Куліш і Шевченко не були учасниками розмов, що відбувалися в січні 1846 p.; Куліш був тоді в Петербурзі, а з Шевченком не був я ще особисто знайомий; але я дуже добре пам’ятаю, що ні перед одним, ні перед другим ми не таїлися з нашими слов’янськими симпатіями, навпаки Шевченко, познайомившися зо мною, відносився до ідеї про слов’янську взаємність із поетичним захопленням, а для Куліша не могли вони лишитися невідомими тому, що пізніше, бувши не тільки близьким до нього, але й приятелем його, багато разів я згадував із ним про минуле».
Зо слів Костомарова найважніше те, що він з огляду на відношення до Братства ставить сливе нарівні Куліша з Шевченком, що певне був членом Братства. А в такім разі чи не виплили заперечування Куліша з інакшого розуміння Братства, а саме як товариства з усіма додатками та зо списом членів? Тим часом, як відомо, спису членів не було на папері й Братство уникало всякої канцелярщини. Ця обережність урятувала багатьох київських братчиків і всіх на провінції.
При цій нагоді треба спростувати також слова Куліша з його автобіографії (такою уважаю статтю «Жизнь Куліша») про те, буцімто братчики осудили між собою Шевченка, що він тоді «понаписував високі свої твори: «До мертвих і живих», «Шафарикові» й інші й що вони проміж собою науковим способом говорили, то він виповідав поетичними образами. Вистачить ствердити, що Шевченкове «Посланіє» походить із кінця грудня 1845 p., a ще два місяці перед ним написана друга річ, названа Кулішем, і пригадати, що розмови про Кирило-Методіївське братство розпочалися в січні 1846 p., щоб показалися слова Куліша у властивім світлі.
Подається за виданням: Кирило-Методіївське братство / написав Михайло Возняк. – Львів: накладом фонду «Учітеся, брати мої», з друкарні Ставропігійського інституту, 1921 р., с. 70 – 81.