Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

5. Київський гурток молодих ідеалістів напередодні Братства

Возняк Михайло

В маю 1843 р. почав Костомаров працювати над історією доби Богдана Хмельницького. Тоді ж роздобув у рукописах кілька козацьких літописів і «Історію Русів». Його мрія була стати професором університету. Але осягнути цю мрію в Харкові стояло на перешкоді в деяких тамошніх учених і статечних людей те, що для етнографічних студій він ходив по селах і шинках. Захоплення добою Хмельницького піддало Костомарову бажання бачити своїми очима ті місця, де відбувалися події, що він описував їх. З тієї причини звернувся Костомаров до князя Цертелева з просьбою написати до київського куратора про бажання його дістати місце в київській шкільній окрузі, тим більше з огляду на наукову ціль його бажання. З початком жовтня князь Цертелев повідомив його, що київський куратор запропонував Костомарову обняти зразу посаду учителя історії в гімназії в Рівнім, щодо чого має порозумітися з куратором у Києві.

З довір’ям до «Історії Русів» і пошаною для фальсифікатів «Запорозької старовини» покинув Костомаров у другій половині жовтня 1844 р. столицю Слобідської України й поїхав до Києва. Ждучи там на гроші, оглянув вікопомні пам’ятки Києва, при чім був йому помічний Панько Куліш, що познайомив його з Михайлом Максимовичем. По дорозі з Києва до Рівного спинився Костомаров у Корці, де оглянув руїни старого замку, та в Острозі, де також оглянув історичні пам’ятки. На Різдвяні свята відбув у кількох днях прогулку по сусідніх місцевостях, відомих із історії, отже відвідав Дерманський монастир, Гощу, головний осідок аріанської секти в XVI в. з такою ж школою, й Пересопницю. Нову подібну прогулку зробив перед Великоднем 1845 p. Оглянув Кременець, Почаїв, Вишнівець і Берестечко. На ферії вибрався Костомаров до родинного села. Перенесений на посаду до Києва, віз туди велику купу народніх пісень, переказів і оповідань; одні матеріали зібрав особисто, інші доставили йому його ученики, що їх заохотив збирати народні пам’ятки в часі побуту вдома на вакаціях і давати їх йому.

З поворотом Костомарова до Києва почалися його нові київські знайомості. З попередніх знайомостей треба спинитися тут на познайомленні Костомарова з Кулішем. Спізналися вони обидва у київського куратора Юзефовича 1844 p., коли Костомаров зголосився у нього, їдучи обіймати посаду в Рівнім. Зайшла розмова про Україну Й Гетьманщину. Куліш так був тоді захоплений козаччиною, що літописні оповідання і пісні про них зберігав у своїй пам’яті неначе українську Іліаду. Взявши участь у розмові, Куліш проказав на свій доказ довгу тираду з літопису на пам’ять. Це так сподобалося Костомарову, що Куліш став для нього близьким знайомим уже по першій виміні думок.

«Коли наша козаколюбна й ляхоненависна розмова закінчилася цим іменуванням (на посаду в Рівнім), ми, вдоволені один одним, весело розсталися. На вулиці просив Костомаров мене вести його до себе й тяжко повірити, скільки годин без перерви провели ми на молодечім базіканні про те, що та як було колись у нашій дорогій Україні».

Оглянувши собор св. Софії, пішли обидва до помешкання Куліша, що займав тоді посаду наглядача над повітовою школою на Подолі. Коли заговорили про збірку пісень, Куліш видобув величезний стос паперів – свою збірку народних пісень. Костомаров пристрастно курив. Випускаючи носом і ротом хмарки диму, Костомаров – оповідає у своїх згадках про нього Куліш –

«говорив неначе з вершка гори, що дихає огнем, і приневолював мене слухати себе, як кажуть, роззявивши рота. Маючи незвичайний дар слова й пам’ять, що зберігала все, що було варте або й неварте того, він був моїм професором, – моїм і моїх ровесників, що пригорнулися до нього з пожадливостю людей, котрі, як було тоді в звичаю, училися «чогось і якось». Ми всі любили його ясною любов’ю, як звичайно люблять добрі душі в початку своєї молодості».

Коли ж Костомаров став учителем першої гімназії в Києві, той час, як довго Куліш лишився ще в Києві, був по словам останнього

«може найщасливіший і в його і в моїм житті. Ми пробалакували зовсім цілі літні ночі. У своїх нічних прогулках, повних красномовства, що йому не ставили ще ніякі страхи жадної перешкоди, для постороннього спостерігача могли ми видаватися п’яними. І бували ми тоді п’яні, тільки не від вина. Надмір мрійливості, основаної на любові (як ми були переконані) до найкращого з народів (себто українського), робив нас захопленими. Я дивився на Костомарова як на будущого Тацита, він на мене – як на будущого Вальтер – Скота».

Словом Костомаров полюбив Куліша фантастично. Одного недоставало їм – оженитися з прегарною дівчиною. Куліша приваблював до себе Костомаров своїми історичними, етнографічними й політичними розмовами, саме головно останніми, бо «на початку нашого життя ми були не так письменниками, як політиками» – згадує про ті часи Куліш у своїх «Споминах» про Костомарова.

Останній раз бачив Куліш Костомарова 1845 р., коли на київських висотах стояла прегарна українська осінь. Костомаров угостив Куліша гомеричним обідом. Обидва «засіли на своїх стільцях веселі й щасливі, неначе злегка впиті нектаром боги», а перед ними сидів сліпий кобзарь, що про нього постарався Костомаров саме для Куліша. Гість нетерпеливо ждав, коли нарешті кобзарь заграє на бандурі, та сказав до господаря: «Пане солодких страв і напитків! Звели, щоб зарокотали живі струни похвалу нашим побідникам». Хоч Костомаров любив пустувати з Кулішем по церковнослов’янськи, на цей раз відповів віршем Шіллера й Жуковського. І саме попав у добру мінуту: закинувши голову, підніс кобзарь голос до переймаючого крику й відспівав прегарний варіант думи про вдовиченка Коновченка, що для честі й слави козацького війська поклав свою хоробру голову.

У Києві застав Костомаров гурток молодих ідеалістів і дуже пригожий ідейний грунт для дальшої праці. Цей гурток почав творитися коло Куліша, коли він пробував учителем у Києві. З Кулішем познайомився молоденький університетський студент Василь Білозерський. Спізнавшися, обидва зробилися відразу великими приятелями. До пізньої нічної години розмовляють було «про свою Україну та й заночує не раз у Куліша Білозерський або у Білозерського Куліш».

Слідом за тим пішло спізнання Куліша з Шевченком у 1843 р. Цікава перша зустріч Куліша з Шевченком. Увіходить хтось до Куліша в полотнянім пальті. «Здорові були!… А вгадайте – хто? – були перші слова гостя. – Хто ж, як не Шевченко?» – відповів Куліш, хоч не бачив іще Шевченка навіть намальованого. – «Він і є!»… відповів Шевченко.

У січні 1843 р. вступили на один і той самий факультет київського університету студенти Опанас Маркович і Олександер Навроцький. Протягом університетського курсу жили обидва два рази на одній квартирі. Через увесь час університетських студій був знайомий з Навроцьким студент Олександер Тулуб, що познайомився також із Кулішем при вступленні на університет 1843 р. Знайомість Тулуба з Кулішем продовжувалась аж до часу виїзду останнього до Петербурга в осени 1845 p., після того, як учителював у Рівному на місці Костомарова по переході останнього до Києва. До київського гуртка молоді належали далі Василь Тарновський, Дмитро Пильчиков, студенти Іван Посяда або Посяденко і Юрій Андрузький, поміщик із Полтавщини Микола Савич і інші. В 1845 р. побільшився цей гурток двома визначними членами, а саме крім Костомарова ще Миколою Гулаком, що по скінченні університетського курсу в Дорпаті в 1844 p. кандидатом права вступив у 1845 р. на службу до канцелярії генерал-губернатора Київщини, Поділля й Волині. В Києві швидко познайомився з Білозерським і заприязнився з ним, а через свого свояка Навроцького познайомився з Марковичем.

До часу появи Костомарова в Києві провідниками київського гуртка були Шевченко й Куліш: Шевченко, бо ж уся молодь відразу відчула його вищість, а Куліш саме позводив багатьох до купи. Про це говорить Куліш у «Жизні Куліша» (Правда, 1868). Автор статті не зазначений, але її стиль, мова й думки вказують без сумніву на Куліша як на автора. Згадавши тут за перше спізнання, оповідав Куліш, що між ним і Шевченком зараз пішло «справдешнє січове балакання», а далі й співи, бо Шевченко мав пречудовий голос, а Куліш знав незліченну силу пісень. Потім почали обидва їздити навкруги Києва, рисувати, рибу за Дніпром варити.

«Тільки Куліш не зовсім уподобав Шевченка за його цинізм; зносив його норови ради його таланту. А Шевченкові знов не здалась до смаку аристократичність Кулішева… Можна сказати, що се зійшовся низовий курінник, січовик, із городовим козаком-кармазинником. А були справді вони представителі двох половин козаччини. Шевченко репрезентував собою правобережну козаччину, що після Андрусівського договору зосталась без старшини і опинилась під ляцькою кормигою, що втікала на Січ, а з Січи верталась в панські добра гайдамаками, що останніми часами вигубила вісімнадцять тисяч жидів і шляхти одним нападом в Умані і до посліду дня жадала одного – розтоптати панство панськими ж закаблуками.

Куліш походить з того козацтва, що радувало з царськими боярами, спорудило цареві Петру «Малоросійську колегію», помагало цариці Катерині писати «Наказ» і завести на Вкраїні училища замість старих бурс. Один учивсь історії просто від гайдамацьких ватажків, читав її з ураженного серця козацького, що рвалось і томилось у підданстві в козацького ворога ляха; другий дорозумувавсь української бувальщини від такого коліна, що зпредку-віку не знало панщини, що стояло колись на пограниччі поруч із лицарями Лянцкоронськими, Претвичами, Вишневецькими, обороняючи Полуденну Русь (себто Україну), Литву й Польщу, а потім волею пішло обороняти Московщину. Глибина чуття своєї народності була в обох їх однакова, тільки в Шевченка кров буяла без упину; Куліш уже й тоді шукав рівноваги серця і розуму, рівноваги хочу і мушу. Енергія холодна, мовчазна, а проте необорима ні щастям ні лихом була… ідеалом його».

Для київського гуртка показався Шевченко якимся небесним світильником», як оповів це Куліш у своїм «Історичнім оповіданні». «Українська пісня і неписана словесність народу українського натхнули молоді уми в Києві спасенною думкою – видвигнути свою націю з темряви, котра не давала духовним силам її піднятись із занепаду, а тим самим нівечила і її добробут. Серед сієї благодатної молодіжи з’явився Шевченко з голосним плачем своїм по нещасливій долі земляцькій і заспівав перед небожатами:

«Світе тихий краю милий,

моя Україно!

За що тебе сплюндровано,

за що, мамо, гинеш?».

Спів сей був для неї воістину гуком воскресної труби архангела. Коли говорено коли небудь по правді, що серце ожило, що очі загорілись, що над чолом у чоловіка засвітився полом’янний язик, то се було тоді в Києві. На Шевченка взирало не зв’язане нічим опріч дружби браття, як на якийсь небесний світильник, і се був погляд праведний. Озираючись назад, можемо сказати без кощунства (богозневаги) про його великого, хоть і пригашеного дечим духа: «Он бе светилник, горя и светя». Шевченко з’явився посеред нас яко видиме оправдання нашого натхнення звиш».

Ця характеристика Шевченка посеред київського гуртка молодих ідеалістів приносить честь Кулішеві, тим більше, що, як це влучно замітив Куліш, вони обидва мали під не одним оглядом протилежні вдачі, хоч у часах київського гуртка були з огляду на тодішній демократичний світогляд Куліша ближчі до себе, ніж пізніше. Можна з великою правдоподібностю говорити, що відносини до Московщини й Польщі укладалися в гуртку головно під впливом Шевченка. По свідоцтву Куліша Шевченко був невтомний у сарказмах, анекдотах і приспівках на тему москалів. І київський гурток зненавидів москалів як винуватців гіркої долі України, зрештою про москалів був тої думки, що кацапи, як звичай по члени гуртка називали москалів, це грубий народ, нездатний до нічого високого.

У відношенні до поляків висунувся у київських ідеалістів на перший план соціальний бік питання. Навіть Костомаров, що гостював так недовго на Волині, почав у Рівнім неприхильно відноситися до польських поміщиків і жидів. Розмовляючи постійно з народом, мав багато нагод переконатися, який страшно бідний і забитий український народ на Волині. Що ж говорити щойно про Шевченка, що виріс в атмосфері соціальної неволі й був одною із жертв її! Він різко виступив у своїх поезіях проти соціального поневолення народніх мас. Як однозгідно стверджують спомини про Шевченка, він указував при кожній нагоді на кривди, які терпить український селянин від польської шляхти, яку сердечно ненавидів Шевченко.

Під вплив Шевченка підпадав кожний із гуртка, хто зійшовся з ним ближче. В порівнянні з впливом Шевченка сходили на другий план впливи Куліша й Костомарова. До впливу Костомарова на себе признався сам Куліш у своїх згадках про ті часи. Навідворіт і Куліш впливав на Костомарова. При арештуванні останнього відібрано від нього п’ять листів Куліша до нього; деякі з них походять із часу, коли Куліш жив у Петербурзі, а Костомаров уже був професором російської історії на університеті. Ось з цих листів те, що кидає незайве світло на ідеологію молодих київських ентузіастів.

В однім листі писав Куліш до Костомарова:

«Не все можна без шкоди для студентів сказати, що ви пишете до мене. «Гірка, нікчемна доля України походить від нікчемності душі народу». Мене не смутить ця гостра фраза, подібна до каменя, гашеного сильною рукою кацапа, тому, що в своїх грудях я ношу цю народну душу та знаю, що вона не нікчемна; одначе ваша фраза може збити багатьох з пантелику, а інших заставити опустити руки; а в нас і без цього мало діячів. Коли ви говорите, що в моїй новій книжці історична правда висловлена з такою сміливістю, з таким благородним почуванням, як іще не було на Руси, чому б не проповідувати вам в моїм дусі на кафедрі?

Пощо нападати на душу народу, про яку ще слабо говорить вам одинока в новій Європі українська поезія і яка так сильно напружувалася, коли її Мойсей говорив їй: «Тим і сталась по всьому світу страшенная козацькая сила, що у вас була воля і дума єдина». Ви не ставите їй у заслугу затоплення «губителя, мучителя фараона». З пересердя за довгу її подорож по пустині ви вдаряєте на неї останнім прокляттям, називаючи її нікчемною. Пождіть! Може надійде час, коли від одного звука її труб упадуть стіни та твердині, що для їх зруйнування ви уважаєте конче потрібною зброю; надійде час і царів-поетів, котрі все покорять своїй божій силі; надійде час і будови храму, що в нім поклоняться і чужі народи; надійде час і для пророків, визвольників багатьох.

Вашого поділу на вибраних і невибраних я не приймаю й боюся, щоб ви не зайшли з таким поглядом на історію в глибоку темряву. Божа ласка всім дарована та в кожному народі чоловік світлого розуму й чистої волі може зробити багато для його честі й будучої сили (моральної або річевої). Досі з’явилося їх мало на Україні. Всі наші кращі уми присвячували свою діяльність для користі своєї сім’ї, для фальшиво понятого спасіння своєї душі, для науки, відірваної від бігу теперішнього життя, тепер тільки, саме тепер, коли ви розтулили рот, щоби сказати з кафедри: «душа того народу нікчемна», найгарячіші почування українських діячів зосереджуються на народі. Лайте низькість його представників, але не називайте нікчемною його душу. Це богохульство, яке не вибачається! Подивіться, від Сагайдачного, що докладав заходів коло скріплення освіти в батьківщині, до Хмельницького яким був український народ! А яким, коли потім, при згубнім впливі темного московського уряду, на гетьманстві втрималися тільки холопи й підніжки?»

Лист походить з 1846 p., коли вийшла вже «Повість про український народ» Куліша (в часописі для дітей «Звіздочка» й відбиткою). Цей саме невеличкий нарис історії України для дітей припав дуже до вподоби Костомарову. Кинув тут Куліш нові погляди на минуле України, що були відгомоном поглядів саме київського гуртка. Тут підкреслив Куліш, що український народ відрізняється від москалів мовою, одіжжю, обичаями та звичаями, що під оглядом статистики українці займають друге місце по москалях, що «українці мають свою історію, повну героїчних подвигів і дуже цікавих пригод». Куліш висунув наперед народні маси, що на них давніше не звертали звичайно уваги. Після Брюховецького

«чим далі, тим більше ставав народ безсильним, німим і нарешті без думки! Ось історія українського народу, історія сумна, журна, як поминальна пісня! Надаремне наші українські історики вдаються в подрібний виклад дальших подій: то вже історія не народу, а гетьманів, що їх народ не вибирав, що їм не спочував і що про їх тепер навіть не пам’ятає».

Словом – змістом української історії уважав Куліш долю українського простолюддя, підходячи цим робом до демократичного розуміння історії. А що перший Костомаров поставив у ясній повноті засаду демократичного розуміння історії та свідомо проводив її в своїх наукових працях, похвала з його уст для «Повісті» Куліша легко зрозуміла. Єсть тут і цікаві вказівки Куліша про вплив улюблених народних пісень, на почування народної маси. З другого боку слідом за Срезневським і Костомаровим ішов автор, уживаючи народних пісень для характеристики діб і настроїв.

В іншім листі до Костомарова писав Куліш:

«Християнство ніяк не повинно охолоджувати нашого змагання до розвитку своїх племінних засад: бо не без причини кинено на землю зерно й воно пустило вже глибоко корінь. Ось Петро Великий знімчив частину москалів. І що ж? Тільки й ті близькі до ідеї християнства, котрих не зачепила його реформа. А ви байдуже говорите, що втрата нашої мови й обичаїв не буде для нас нещастям. А що торкається розвитку, а не стояння, він відбувається зразу в діячах, а потім, зокрема при кращих зовнішніх обставинах, перейде до народу.

Для неграмотних неуків треба писати підручники, поучаючі, практичні книжки й по можності заводити школи, але робити вигуки про це крайнє нерозумно. Треба робити так, що буцім-то це сталося припадково: поміщик побачив у книгарні книжку й купив її для своєї сільської школи, а туди можуть віддавати для науки своїх дітей і козаки; про все те поговоримо в Києві».

З дальших трьох листів Куліша цікавий іще один, писаний по-українськи. Святу правду ствердив він тут, хоч не перший: «Скільки було добра в серці нашого українського народу, та все те в ні на що обернулося через незгоду, бо не виповнили заповіту Хмельницького, щоб усі за одно стояли!»

Серед київського гуртка був Костомаров авторитетом по українській історії й етнографії, бо ж і був старший і багатший знанням і самостійно вже працював над темами з української історії. Не диво, що Костомаров впливав на Куліша, вносячи поглиблення наукового інтересу в його захоплення історією й етнографією. Костомаров був дослідником-аналітиком. а Куліш митцем-спостерігачем. Під впливом Костомарова взявся Куліш за систематичне студіювання творів народної творчості. В листі до Осипа Бодянського з серпня 1846 р. писав Куліш про великий, що правда, нездійснений план:

«Я, Срезневський, Метлинський і Костомаров злучили свої збірники українських пісень в один і тепер займаємося вказанням усіх варіантів по різних списках так, щоб ні одно слово не пропало».

Поглибленню етнографічного інтересу в Куліша завдячуємо цінну збірку «Українських народних переказів» із 1847 р. й пізніші прецінні два томи «Записок про Україну» (Записки о Южной Руси).

Заки ще познайомився Куліш із Костомаровим, видав він у 1843 р. (тоді ж вийшов історичний роман по-московськи п. н. «Михайло Чорнишенко або Україна 80 літ тому») «Україну. Од початку Вкраїни до батька Хмельницького». Був це сміліший план злучити разом окремі самостійні пісні й думи в один закінчений і доцільний цикл української історії. А що не найшов потрібної скількості дум для повного нарису історії України, доповнив прогалини власними віршами, складаючи їх на зразок кобзарських дум. Між позичками з історичної літератури для власних віршів Куліша заважила головно «Історія Русів», бо дала йому не тільки окремі факти, але й загальне освітлення і цілу схему української історії; звідси взяв він спис гетьманів, на її підставі поприв’язував окремі події до поодиноких гетьманів і т. ін.

Так бачимо, що й Шевченко й Костомаров і Куліш, три найвизначніші члени київського гуртка, підпали під переможний вплив «Історії Русів». Згадуючи в старості про свої перші літературні виступи, Куліш висловився, буцімто, складаючи свою «Україну», він, «сліпуючи, брів по слідах Костомари». Коли мова про взаємні впливи Костомарова й Куліша на себе, треба відкинути це обвинувачення неповинного Костомарова з боку Куліша вже хочби тому, що спізналися вони обид а вже по виході Кулішевої «України».

Про київський гурток української молоді написав Куліш в «Історичнім оповіданні», що вона була глибоко просвічена Св. Письмом, що це була молодь високої духової чистоти, а апостольство любові до ближнього доходило в неї до ентузіазму.

«Се були добрі діти своїх отців і матірок, добрі брати своїх братів та сестер, добрі, щирі друзі своїх другів, незлобиві терпеливці ворогів своїх і вельми прихильні приятелі темного народу. Носячи в серці рай любові і благоволення, гаряче жадали вони розлити сі божественні дари всюди, де ступнем ступали і з речами оберталися. Із сього благословенного навіки повабу виникла їх думка – проповідати серед просвіщенних панів українських визволення народу з кріпацтва дорогою просвіти, разом і християнської і наукової. Яко царі в своїх добрах українські пани мали тоді волю і силу мужика нівечити; то ще більше мали волі і сили шукати серед мужиків людей дотепних, здатних, воздібних, і таких людей підіймати наукою до моральної і соціальної рівності з собою, а масу поки що зоставляти на попечения (опіку) видвигненим таким робом із неволі чоловіколюбцям і на роботу будущині».

Гурток молодих ідеалістів був невеличкий або, як висловлюється Куліш, «коммуна, сполучена таким задумом, була не більша жмені щирих душ, що не схотіла розійтись різно від Того, хто не мав де глави підклонити». Та й Христа уважали члени гуртка своїм учителем. Усі були рівні між собою, а першим між ними був той, хто був усім слугою. Так схарактеризував Куліш київський гурток української молоді, котрий знявся вгору до великого задуму «видвигнути рідну націю з духовного занепаду, а українського кріпака з неволі духовної і соціальної».


Подається за виданням: Кирило-Методіївське братство / написав Михайло Возняк. – Львів: накладом фонду «Учітеся, брати мої», з друкарні Ставропігійського інституту, 1921 р., с. 56 – 70.