Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

4. Романтичне українство Миколи Костомарова в харківських роках

Михайло Возняк

В організації Братства й виробленні плану його діяльності відіграв головну роль Микола Костомаров. Тому може незайвими будуть кілька дат із його молодості. Родився 17 мая 1817 р, його батько – великорос був поміщиком в Юрасівці, Острогозького повіту, на Вороніжчині, а мати – українка походила з селянського стану. Коли мав одинадцять літ, двірські люди вбили його батька й ця трагічна подія лишила глибокі сліди в пізнішій долі й душевнім настрої малого Миколи. Наслідком смерті батька не поїхав до пансіону в Москві, де вже протягом року побирав початки науки, тільки в 1828 р. віддала його мати до приватного пансіону у Вороніжі, де по трьох літах перейшов до третього класу місцевої чотири-класової гімназії. Її скінчив у 1833 р. та вступив на так званий тоді словесний факультет Харківського університету. Його скінчив у 1836 р. та в січні 1837 p. осягнув по іспиті ступінь кандидата.

У перших десятиліттях XIX в. почало робити щораз грізніші поступи обмосковлення серед освіченого громадянства Харківщини. Це явище стало одною з головних причин сильного руху в напрямі студіювання народності. Коли асимілятори студіювали Україну та її минуле як щось, що вже віджило свій вік, проти них виступив гурток людей, що їх український патріотизм заставив стати до боротьби против асиміляції України з Росією. Борючися за свою національність, вони звернулися до української старовини, що збереглася в піснях, казках і зокрема в думах, і продовжуючи народніх поетів, почали з усної словесності, як із джерела, черпати сили й соки для своїх літературних творів.

Це зовсім природне змагання українців піддержували вістки про сильний національний рух відродженого чеського й сербського народу. Про силу українського руху в Харкові може свідчити хочби факт, що він полонив навіть молодого великороса Ізмаїла Срезневського на п’ять літ старшого від Костомарова. Що правда, це не дивно, бо його привезено до Харкова двомісячною дитиною й тут прожив він, не виїжджаючи, аж до скінчення університету.

Срезневський лучив у собі українофільство й панславізм і вмів притягати до себе молодих людей та впливати на них. Робив це й у своїх університетських викладах і в своїх виданнях і в товариськім житті. Хоч цікавився усім народним в індивідуальних окремішностях слов’янських народностей, захоплювався в першій мірі українською народною старовиною, чого доказом є хочби його харківські видання, в першій мірі «Запорозька старовина». Його захоплення українськими думами було причиною його некриточності, напр. поміщення підроблених дум поруч зо справжніми у випусках «Запорозької старовини». Уважаючи українську мову окремою від московської, він боронив літературної будучини української мови, бо

«чому Сковорода з своїми глибокими думками, простодушний Котляревський, багатий фантазією Артемовський, завжди жартовливий, завжди захоплюючий Основ’яненко й ще кілька інших, котрі понадили нас обіцянками й надією, що дождемося від них чогось гідного України, – чому мають вони лишитися одні в досі дикій пустині української літератури? Мова Хмельницького, Пушкаря, Дорошенка, Палія, Кочубея, Апостола повинна бодай передати потомству славу цих великих людей України…»

При помочи Амвросія Метлинського увійшов також Костомаров у гурток, що утворився коло Срезневського й віддався в першій мірі українській етнографії. На сильний вплив Срезневського на Костомарова вказують слова автобіографії останнього:

«Ця знайомість – писав Костомаров – мала на мене надовго сильний вплив. Ізмаїл Іванович (Срезневський), хоч тоді ще дуже молодий чоловік, був глибоко начитаний, замітно розумний і з великим запалом і охотою до наукової праці. Я почав часто відвідувати його й дім його став для мене улюбленим місцем відпочинку й виміни думок. Хоч його спеціальністю була статистика, але він не цурався красної літератури й поезії, живив спеціальну любов до слов’янських мов і літератур, любив також українську народність, що з нею мав нагоду близько познайомитися, коли був перед тим учителем у Подільського, поміщика Катеринославської губернії, недалеко від дніпрових порогів. Узагалі моє зближення з цією людиною сильно помагало мому змаганню вистудіювати українську народність».

Поширивши свій світогляд при помочі Срезневського, почав Костомаров учитися української мови, яку досі мало знав, читати українські літературні твори, передовсім повісти Квітки, робити етнографічні екскурсії з Харкова до сусідніх сіл, до шинків, що тоді були справжніми народними клубами, почав записувати народні пісні для Метлинського. Швидко зробив великі поступи: в 1837 р. почав учитися по українськи, а в 1839 р. він почував себе вже свідомим українцем. H листі до Срезневського писав він, що Метлинський, прочитавши його лист, так зараз і закепкує, на те він козак і батько його козак і діди його козаки, весь рід його козаки українській, а я бідний неофіт, перехрещенець, перевертень і тим тільки мені можна й простити, що хоч може я і не вмію гаразд зовсім переродитися, так кохання у мене щире й серце за Вкраїну б’ється більше ніж у якого справжнього українця.

Зносини зо Срезневським завдячував Костомаров тій обставині, що по скінченні університету провів кілька літ без служби, живучи то в Харкові, то в маленькім маєтку своєї матерії. Коли в осени 1837 p. виїхав до Харкова для доповнення своєї університетської освіти, пристрастно полюбив історію; перечитав багато історичних книжок усякого роду, вдумувався в науку й зацікавився таким питанням:

«чому то в усіх історіях оповідають про визначних державних діячів, деколи про закони й інституції, але неначе легковажать життя народної маси? Бідний селянин і хлібороб неначе не існує для історії, чому історія не говорить нам нічого про його побут, про його духове життя, про його почування, вислів його радощів і смутку?»

Костомаров прийшов швидко до переконання, що історію треба студіювати не тільки на підставі мертвих літописів і записок, але й серед живого народу на підставі життя і споминів нащадків.

В одній короткій записці про своє життя й наукові праці говорить Костомаров, що тому, що «народ, серед якого він жив, були українці, він полюбив і українську народність і її мову так, що й почав писати в цій мові». Ще в дитинстві при батькові забрався читати «Енеїду» Котляревського, але кинув, бо не розумів її, очевидно та українська мова, котру він чув на селі, не вистачала, щоб читати українські літературні твори. І ось живучи в столиці Слобідської України, Костомаров звернувся до українських народних пам’яток. Саме попали в руки Костомарова «Вечори на хуторі близь Диканьки» й «Тарас Бульба» Миколи Гоголя, що його читав уже давніше. Це було по словам Костомарова ледве чи не перше пробудження того почування до України, котре дало зовсім новий напрям його діяльності.

Перший раз у житті роздобув українські пісні Максимовича з 1827 р. й, не підозріваючи навіть такої глибини та свіжості почування в творах народу, перейнявся непідробленою красою української народної поезії так, що вона захопила всі його почування й уяву. По якім місяці він знав уже на пам’ять увесь збірник Максимовича. Потім узявся за другий збірник Максимовича, познайомився з українськими думами й ще більше віддався поезії українського народу.

«Коли ж я прочитав «Запорозьку старовину» Срезневського – оповідає Костомаров у своїй автобіографії – й наївно вірив як в оригінальність поміщених там під іменем народних співів, так і історичним поясненням видавця тієї книжки, та книжка впровадила мене в блуд. Зрештою не мене одного вона ввела в блуд: багато знавців і аматорів народної поезії вірили в те, що в ній видавалося за народній утвір і за історичну правду».

Тоді ж перейшов Костомаров від українських народних пісень до читання творів українського письменства. Про невдалу пробу читати «Енеїду» Котляревського вже була згадка. Тепер одержав повісти Квітки, але його знання української мови було таке слабе, що не міг зрозуміти «» й слуга заступав йому український словник, що його тоді ще не було. Крім того, де тільки зустрівся з знайомими українцями, випитував їх про значення поодиноких слів і висловів. У короткім часі перечитав усе, що надруковано до того часу по-українськи. Але цього було замало для Костомарова й він забажав познайомитися з українським народом шляхом живих зносин із ним. Так зродилися його етнографічні екскурсії, на які не жалував грошей, коли не просто в руки, так бодай на їжу й напиток того, хто співав йому пісню, від кого записував слова й вислови й етнографічний матеріал.

Захопившися українською мовою і народністю, виступив Костомаров на українське літературне поле з власними творами.

«Любов до українського слова щораз більше захоплювала мене – говорить із цього приводу Костомаров у своїй автобіографії – мені було досадно, що така прегарна мова зостається без усякого літературного оброблення та крім того піддається зовсім незаслуженій погорді. Я скрізь чув грубі напади й насмішки над хахлами не тільки від великоросів, але навіть і від українців вищого класу, що позволяли собі глумитися над селянином і його способом вислову. Таке відношення до народу та його мови видавалося мені пониженням людської гідності й, чим частіше стрічав я подібні напади, тим сильніше віддавався я українській народності».

Свої українські писання видавав Костомаров під псевдонімом Єремії Галки. В лютім 1838 р. зачав писати драматичний твір «Сава Чалий» і скінчив його протягом трьох тижнів; тему запозичив із народної пісні, але переніс її з першої половини XVIII в. до першої половини XVII в. Коли прочитав «Саву Чалого» Срезневському в присутності кількох знайомих Українців, він дуже похвалив утвір Костомарова, але інші бачили в нім різні помилки. В осени зайнявся друкуванням «Сави Чалого», яке протягнулося сливе всю зиму; тим часом Костомаров учився по-польськи в одного студента, по-чеськи – самоуком і переклав «Короледворський рукопис» на українську мову, нарешті вчився по-сербськи.

Таким робом на весну 1839 р. з’явилися дві українські книжечки Костомарова: «Сава Чалий» і збірка віршів під назвою «Українські балади». З приводу останніх оповідає Костомаров у своїй автобіографії, що коли пробував читати їх знайомим українцям, бувшим своїм товаришам, зустрів дуже непохвальні відзиви: одні сміялися над його малим знанням і вказували йому помилки, інші підіймали на сміх саму ідею писати українською мовою.

Влітку 1839 р. почалася низка нещасть, що підірвала здоров’я Костомарова, але не ослабила його українських інтересів. У 1840 р. надрукував він новий збірник українських віршів під назвою «Вітка». Варте уваги те, що в своїх віршах виступив Костомаров співцем національної єдності українського народу від Сосни до Сяну, саме співаючи так про українську пісню:

Од Сосни до Сяна вона простягнулася;

до хмари карпатської вона доторкнулась:

чорноморською водою вмивається,

лугами, як квітками, квітається;

Дніпром стародавнім підперезана;

річками, як стрічками, поубирана;

городами – намистами пообвішана…

Коли звернути уваги на те, чим цікавився Костомаров у минулім України, що й з нього черпав матеріал для свого літературного твору, впадає в очі, що його цікавили в першій мірі прояви підняття народніх мас за свою віру, батьківщину й національність і представники народного протесту та гніву в часах гніту й напруженої тиші перед бурею. Тому й звертався він поперед усього до часів гайдамаччини й української революції під проводом Богдана Хмельницького, бо там находив яскраві факти гніту й могутній зріст народного захоплення.

Цей бік зацікавлення Костомарова зазначився також на першій його дисертації «Про причини й характер унії в Західній Росії», себто на Білоруси й Україні. Його зацікавлення унією зосередилося коло життя й поглядів народних мас. Згідно з тим пояснена також поява Хмельницького. «Не Хмельницький був дієвою особою, а народ; не Хмельницький закликав народ до повстання, а народна потреба викликала Хмельницького з нечинності». Хмельниччина або «війна українців з поляками, ця велика боротьба за свободу сумління, за незалежність краю – не була ворохобнею, щоб одержати догідні права, не була повстанням придавленої маси на спробу, це було рішуче ополчення…» Різного типу бували ворохобні й повстання, виводить Костомаров,

«але бувають повстання народу, що втратив не тільки горожанські права, але й людські; повстання в ту добу, коли щезає всяке терпіння, коли тиранія не одного уряду, а цілого народу над іншим переходить межі; такі повстання не кінчаться примиренням, а повним відокремленням, часто упадком одного з народів. У повстаннях усіх попередніх родів для успіху треба великої людини, треба приготовити засоби; тут нема по що шукати їх – вони з’являться самі; не треба закликів – кожний відчує своє горе, кожний готов на смерть тому, що кожному вже надоїло життя; не треба навіть готового війська: старики й жінки стають в ряди повстанчих полків. Такими були війни нідерландців із іспанцями, війни шведів із данцями за Густава Вази, війни греків із турками в наше століття. Такою була війна українців із поляками…»

Одначе перед самою обороною дисертація Костомарова викликала невдоволення з боку вищих духовних сфер, її знищено, а Костомаров одержав дозвіл написати другу дисертацію й написав працю «Про історичне значення східнослов’янської (руської) народної поезії». Тут доказував вагу народних пам’яток, між іншим українських історичних пісень, для історії, щоб довідатися про погляди народу на себе й на своє оточення. На її підставі осягнув ступінь магістра.

Подавши дисертацію про унію на факультет, виїхав Костомаров на весну 1841 р. на Крим на морські купелі. По повороті до Харкова зблизився до цілого гуртка молодих людей, відданих ідеї відродження української мови й літератури: до Корсуна, Петренка, Щоголіва, Кореницького й Писаревських. Для альманаха «Сніп», який видав Корсун, переклав кілька єврейських мелодій Байрона й написав п’ятистопним ямбом без риму трагедію «Переяславська ніч», без поділу на акти, за те з уведенням хору, що робило її наслідуванням давньої грецької трагедії. Тему для цього твору взяв із самого початку повстання Хмельницького, одначе історичності цієї трагедії зашкодило завелике довір’я Костомарова до «Історії Русів» і «Запорозької старовини» з одного боку та з другого невитриманість умов віку, напушистість і ідеалізація, остання під виливом Шіллера.

З літературних прикмет обох драматичних утворів Костомарова варто тут піднести ті, котрі можуть нам дещо вияснити в дальшім оповіданні. Їх основна риса – це гаряча любов до України та її минулого, гаряче спочування автора терпінням угнетених і придавлених, а разом із тим тверда надія на кращу будущину. В розробленні обох драм стає народ важним, необхідним елементом. З харківського часу походить і його по-московськи написана оригінальна драма «Мазепа», що згоріла при пожарі маєтку Корсуна; вона мала за тему любовну історію Мазепи з Мотрею Кочубеївною.

Про драму «Мазепа» згадав Корсун у своїх згадках про Костомарова, що з них ще кілька дрібниць цікаві для цього оповідання. Передовсім свідоцтво про захоплення Костомарова й Корсуна Шевченковим «Кобзарем» із 1840 р. Купивши його в одній харківській книгарні, обидва воли присіли на лавці й пересиділи обідню пору й обід, поки не перечитали книжечки. Далі Корсун оповідає, що він познайомив Костомарова з Квіткою; коли це так, то безпідставна думка тих учених, котрі думають, що Костомаров почав писати по-українськи під впливом Квітки, швидче треба тут шукати впливу Срезневського й Гулака-Артемовського, що в нього й жив Костомаров деякий час за університетських студій.

Нарешті цікава з згадок Корсуна вістка, як щільно опанував Костомаров Св. Письмо. Коли Корсун заговорив раз про пророка Ісаію, спинився Костомаров на тротуарі з словами: «Так! Великий Ісаія!» і почав декламувати по-церковнослов’янськи першу главу Ісаії, вимахуючи паличкою замість жестів. І доки не скінчилася перша глава, не можна було спинити декламатора. Подібні декламації були не раз. Живучи в Артемовського-Гулака, Костомаров відправляв у своїй кімнаті утреню й вечірню. Взагалі Корсун підкреслює побожність Костомарова.

Оповів також Корсун, що Костомаров задумував якусь фантастичну сцену «Микола Наталич», по українськи. Її початок декламував Костомаров Корсунові. Наталич сидить проти печі, де горять дрова, й роздумує: ось було поліно, мало свою форму; воно згоріло, але покищо ще зостається форма… Мине небагацько часу, й сама форма щезне… Все обернеться в порох! Корсун чув тільки цю тираду, написану п’ятистопним ямбом, про дальшу долю тієї фантазії Корсун не знав нічого; з згадкою про неї зустрінемося в жандармських допитах Костомарова.

В 1840 р. перейшов із Москви на харківський університет Іван Бецький, із московських міщан. У Харкові почав ладити збірник, який задумав заповнити статтями, писаними по-українськи або такими, що відносилися б до України. Познайомившися з Костомаровим, він виявив своє бажання зібрати разом розсіяні сили духових діячів і звернути їх до того, що мало б місцевий етнографічний і історичний інтерес. Утішився Костомаров, бо побачив у цім задумі зорю того літературного відродження, котре давно вже стало його улюбленою мрією. І дійсно Бецький випустив одну за одною чотири книжки свого «Молодика». Найцінніший з них український відділ другої книжки з творами Квітки, Шевченка, Метлинського, Костомарова, Афанасьєва-Чужбинського, Щоголіва, Петренка, Левченка й Бодянського. Український відділ викликав захоплення у петербурзьких критиків, але це не була заслуга Бецького, тільки Костомарова, що зредагував цей відділ. Нема сумніву, що йому належить і стаття про український правопис, де начислював тринадцять міліонів українців.

В «Молодику» помістив Костомаров свої українські вірші, написані на Криму, переклад кількох віршів із «Короледворського рукопису» й кілька наукових статей; з них найцінніший «Огляд творів, писаних українською мовою». Над деякими думками цього «Огляду» варто тут спинитися. Передовсім цікавий сам початок статті, де Костомаров ствердив рівнорядність української мови в сім’ї слов’янських. Він починав:

«Мова, що її звичайно називають українською (малоруською), а якою говорять у південно-західних губерніях Росії та в Галицькім королівстві, це не наріччя московської (русскої) мови, що виробилася в останнім часі; вона (українська мова) існувала здавна й тепер існує як наріччя слов’янського кореня, що займає щодо своєї граматичної й лексичної будови середину між східними й західними наріччями величезного слов’янського племені, наріччя правильне, багате, гармонійне та здатне до розвитку літературної освіти. Та ледве чи потрібні на все це докази в нашім часі, коли поняття про слов’янську філологію досить ясні, щоб увільнити читача від нудьги чути потвердження відомих правд, щодо котрих ніяка освічена людина сумніватися не буде».

Вказавши на великоруський народний характер російської літератури в її мові та змісті, зазначив автор, що

«народність України окрема, вона відрізняється від великоруської народності; українці або зовсім не повинні були займатися літературою або присвоїти собі великоруську народність. Несправедливість одної та другої думки, коли б хто мав нещастя боронити їх, очевидна сама собою. Завдяки самодержавію і єдиновласті у нас не можуть різні противні ідеї кермувати суспільними думками, які б вони не були різнородні; у нас конче мусить бути одно змагання: коли яка-небудь ідея в якімсь відділі нашої цивілізації кинена в однім куті держави, не можливо, щоб вона не дісталася в найбільше віддалені.

Тепер ідея народності оживила нашу літературу: й читаюча публика й письменники уважають народність головним добром усякого твору красної літератури. Але як міг явитися на полі красної літератури українець, що одержав перші враження на Україні, що щебетав може перші слова в своїй рідній мові? Не інакше як із своєю українською народністю, зо своїм народним наріччям. Багато з українців почувало, що в московській (русскій) мові не можна того висловити, що можна в українській, і тому почали вживати свого рідного слова. І дійсно: їх правда.

Розуміється, Гоголь у своїх високих творах багато висловив із українського побуту на прегарній московській (русскій) мові, але треба признатися: знавці говорять, що багато того самого, колиб воно було на природній мові, було б кращим. Притім багато найдеться талановитих людей, що наслідком обставин життя так споріднилися з українською мовою, що коли б вони почали писати по-московськи (русски), то писали б лихо, а по-українськи їх писання читались би земляками з великим вдоволенням».

З огляду видань народної поезії й появ українського письменства найцікавіші тут для нас слова Костомарова про Шевченка. Костомаров відмітив, що

«твори Шевченка, видані в окремій книжці під назвою Кобзарь, показують в авторі незвичайний талант. Він не тільки насичений народною українською поезією, але й зовсім опанував її, підчинив її собі й дає майстерну, витворну форму. Риси, що їх малює в особах, – Катерині, Кобзарі, Перебенді, є ті самі, котрі уявляє нам природа; але разом із тим в них міститься поезія, спільна, зрозуміла кожному. Почування поета відзначається тужним, сумним характером; він бере близько до серця давню долю народу, – але ця туга зовсім не вивчена – це цілий народ, що говорить устами свого поета: його душа освідомила собі почування і подібність між своїм станом і всенароднім почуванням, разом із рухами серця, що належать поетові, живо злилися рухи, властиві кожному, хто буде в силі йому спочувати.

Тому кожний – хай буде у нього тільки хоч кілька тих понук, котрі наповняють внутрішній світ українця – до того ступня перейметься поезією Шевченка, що забуде, чи чуже те, що він одержав зовні, чи своє власне, що з’явилося в области серця від непам’ятного часу, як перші ідеї дитинства».

Навівши тут початок поезії «До Основ’яненка» на зразок знаменитого опису, автор кінчив свої уваги про Шевченка:

«Мова Шевченка скрізь знаменита; треба тільки побажати його писанням більшої артистичності, недостача якої слідна не в «Кобзарі», а в дальших його творах. Основ’яненко й Шевченко це без сумніву найкращі українські письменники; зокрема від останнього при щасливім напрямі можна ждати гідних плодів».


Подається за виданням: Кирило-Методіївське братство / написав Михайло Возняк. – Львів: накладом фонду «Учітеся, брати мої», з друкарні Ставропігійського інституту, 1921 р., с. 42 – 55.