3. Інші складники ідейного грунту під організацію Братства
Михайло Возняк
Настільки було підготоване загально-російськими таємними організаціями народження української таємної організації – Кирило-Мефодіївського братства. Можна з певністю твердити, що про організації на українськім грунті знали поодинокі члени братства. У «Великім льоху» українська ворона вкрала у одного декабриста трохи жовчі, щоб розговітися нею. В часі трусу в Костомарова найдено на столі число старої газети з надрукованими урядовими вістками про справу декабристів. Шевченко знався також із петрашевцями. Один із них, Момбеллі, в своїм щоденнику з 1847 р. згадав, що перед двома роками стрічав Шевченка у Гребінки. Шевченко завжди висловляв сильне прив’язання до України, все українське тішило його й захоплювало, а до Росії був неприхильний.
Масонські ложі з їх слов’янськими спочуваннями й таємні організації на грунті російської держави ведуть нас до іншого складника ідейного грунту, що на нім виросло Кирило-Мефодіївське братство, а саме до так званого панславізму. В перших десятиліттях XIX в. бачимо національні рухи, що їх джерелом був розумовий рух і політичні перевороти кінця XVIII в. Під реакційним гнітом щораз сильніше відчувалася потреба свобіднішого устрою та кращих національно-політичних і внутрішніх відносин. Ідеї політичної волі одержували щораз більшу силу, а поруч із ними йшло змагання до національного визволення й національно-політичного об’єднання.
В родині європейських народів не став і слов’янський світ на боці цього національного руху. На слов’янськім грунті замічено його з початку XIX в. від часу сербського повстання, потім пішли дальші факти того руху, що йому дали саме назву: панславізм. Підставовим фактом, що з нього вийшла всеслов’янська ідея та мрії про національне единство в самих слов’янських патріотів, було те нове життя слов’янських народностей, котре повстало наприкінці XVIII в. й мав звичайно назву слов’янського відродження.
На цілім просторі слов’янського племени зродилося одно загальне змагання, котре чим далі, ставало тим сильніше: з початку всевладною ідеєю найбільше освічених одиниць, далі ширших гуртків, а нарешті більше або менше свідомим змаганням цілих суспільностей. Це була думка про свій народ, про його волю, розвиток і освіту. Залежно від різнородного стану племени, його історії й сучасного характеру виявлялася ця думка різними способами. З огляду на невідрадне національно-політичне положення слов’ян, не виключаючи Росії, де народні маси стогнали в безвихідних умовинах кріпацького права, повстали в різних місцях окремі, відірвані від себе змагання оживити глухе існування слов’янського світу. Такі змагання виходили з різних історичних мотивів, але все-таки в своїй істоті виказували багато яскравих подібностей, а в 30-х pp. XIX в. злилися вони в замітне історичне явище, що виявилося на просторі всього слов’янського племени.
Уся істота цього загальнослов’янського руху містилася в праці над піднесенням національного почування, над пробудженням несвідомої до того часу суспільності й народу, а слідом за тим у поширенні письменства й освіти. Вона містилася далі в тому, щоб викликати повагу для народніх сил, для живого обичаю, щоб не дивитися звисока на народ, а служити його добру й інтересам. Тим самим зовсім природною послідовністю була поява народної мови в письменстві.
Правда, кожне з слов’янських племен приходило власними силами до національної свідомості та працювало над її зростом. Одначе головні джерела руху були подібні: пониження народності наповняло кращі голови тяжким почуванням, гарячим бажанням помогти своїм землякам, вивести їх із рабського фізичного або морального стану. До цієї мети вели головно два шляхи: передовсім треба було підбадьорити земляків, пригадати, що в минулім їх народу були славні часи, була могучість, освіта, багатство, пошана у сусідів, були великі люде, полководці, письменники, святі тощо. Зворот до національної старовини був скрізь першим засобом національного відродження. Другим таким засобом був розвиток національного письменства в народній мові.
Від першої четвертини XIX в. почав відігравати сильну роль ще один елемент у процесі розвитку думки про всеслов’янську ідею, а саме наукові досліди з поля історії, лінгвістики й етнографії. Історію кожного окремого слов’янського племені виводжено з одної й тої самої слов’янської старовини, де слов’янство уявлялося одною нерозділеною цілістю. Таким робом усі слов’янські племена ставали дітьми одної родини. Лінгвістика відкрила між ними близьке споріднення, що вказувало на спільне слов’янське джерело, а ще більше подібностей підкреслювано в етнографічних студіях.
Коротко – панславізм був природним вислідом національного відродження слов’янських племен наприкінці XVIII в. Його джерелом був глибокий національний інстинкт і змагання вибороти народну й політичну волю. Перших засобів доставили йому національна традиція й визвольні ідеї європейської освіти, яка безпосереднє натхнула багатьох діячів слов’янського відродження з кінця XVIII в. А ціллю всеслов’янської ідеї було визволення цілих племен, що ледве животіли під усяким фізичним і моральним гнітом, а зокрема визволення південнослов’янських племен.
Шляхом до цього мала бути національно-освітня солідарність, на яку вказували племінні й історичні зв’язки. Для неї дуже багато зробив Вук Караджич виданням сербських народних пісень. Це була багата народна поетична творчість, якої не бачили перед тим і яка задивувала світ гомерівською оригінальністю та свіжістю. Своїми науковими працями здобув одно з перших місць в історії всеслов’янської ідеї Шафарик. Його колосальні праці з поля слов’янської старовини, літератури й етнографії були першими науковими працями всеслов’янського значення, бо обіймали давнину й сучасність слов’янських племен, їх етнографію і статистику. Крім того праці Шафарика мали сильний моральний вплив, бо помагали слов’янству порахувати свої сили, улегшували взаїмне ознайомлення племен, воскрешали давнє минуле й, видвигнувши старі подвиги слов’янства, робили надію на будучі нові.
Одначе про «літературну взаємність» слов’ян, конче потрібну для підтримки в слов’янськім світі свідомості його единства та для успіху освіти й літератури окремих племен, заговорив перший Колар у своїй «Доньці Слави» (перше видання 1821, поширене трете 1832 p.). Як поет, захоплений оборонець і проповідник слов’янської єдності, Колар закликував усіх слов’ян уважати себе братами одної великої родини. Хоч у творі Колара його задушевний ідеал не висловлений, але з «Доньки Слави» ясно виходить, що причина неволі слов’ян це недостача єдності та злуки, й поет тужить за одною слов’янською державою, хоча не подає нічого ближче про неї. Що Колара читали на Україні «з усієї сили» й Шафарика й Ганку й перлися в слов’янофіли, про це говорить Шевченко в «Посланії».
Таким робом платонічне захоплення народністю ставало політичним змаганням. Воно виявилося і в бажанні осягнути внутрішню волю й визволитися з-під нестерпного чужого ярма. Наполеонські війни, що пересипали всю середню Європу, навчили думати про нові національно-політичні комбінації. Треба взяти під увагу, що короткий час існувала Ілірія, створена Наполеоном. Тим то зовсім природне явище бачимо в Австро-Угорщині. В роках 1835 – 1839 потворилися на її території в Пресбурзі, Відні та Празі слов’янські союзи, що з літературно-наукових швидко стали політичними. Слов’янські союзи у Відні та Празі були настроєні по-республіканськи й бажали з’єднання всіх слов’ян в одній федеративній республіці на зразок єднаних держав у північній Америці. Всі слов’янські племена мали творити окремі незалежні держави з власними урядами в своїх столицях, але з центральним урядом у Відні, довкруги якого жили самі слов’яне.
Так змагала в 30 і 40 pp. XIX в. всеслов’янська думка до подібного об’єднання, як простували до такої цілі Німеччина, Італія і ін. По невдатнім повстанні в 1831 р. задумала Польща використати це захоплення всеслов’янскою ідеєю для своїх цілей і надати їй форму, що її осередком була б Польща. До злуки всіх слов’янських народів на демократичних основах, очевидно під проводом Польщі, накликувало в 1830 р. окремим маніфестом засноване в 1832 р. «Демократичне товариство», що для поширення своїх ідей видавало власний орган. В 1835 р. засновано в Парижі «Слов’янське товариство», що поклало собі за ціль увійти в порозуміння з іншими слов’янськими народами. Його план вийшов від Богдана Залєського, а між основниками був і Міцкевич, що разом із своїми найближчими приятелями заснував також «Товариство з’єднаних братів». Це товариство мало зв’язки з Галицькою землею, Волинню, Поділлям і Київщиною, а головними посередниками між українськими землями й товариством були два Залеські, Богдан і його свояк Йосип. Що торкається Міцкевича, він належав до енергічних пропагаторів ідеї злуки слов’янських народів під проводом Польщі. В своїх паризьких викладах історії слов’янських літератур він виступив проти розкладу західно-європейської цивілізації та вказував, що через слов’янські народи настане повне здійснення ідеалів християнства.
Взагалі велика частина польської еміграції перейнялася вірою в містичне посланництво Польщі, що мала відродити постаріле людство. Джерелом містицизму є посунена до екстази релігійність вибраних одиниць, що вірять у надприродне порозуміння своїх душ із Богом. У частини польської еміграції з її представниками Тов’янським і Міцкевичем містицизм зіллявся з запалом і захопленням патріотичними почуваннями, став патріотичним містицизмом або месіанізмом. Польський месіанізм велів вірити, що за свої терпіння Польща встане та сповнятиме апостольську місію, що вона буде для людства Христом-Месією й понесе між утиснених і пригнічених проповідь любові з заповідями свободи й рівноправності. Через Польщу та Слов’янщину, яку злучить Польща словом любові, – так вірили польські месіаністи, – відродиться людство й оживе Христовим духом, бо через Польщу та слов’ян зійде боже царство на землю.
Помічним органом «Товариства з’єднаних братів» було «Братство ім. св. Станислава», яке має деякі аналогії з Кирило-Мефодіївським братством: в обох бачимо патронат святих, в обох євангельський шлях веде до волі, обидва покористувалися словами євангелія: «І пізнаєте правду й правда визволить вас», в обох намічене відродження свого народу шляхом справжньої християнської освіти й таке ж відродження Слов’янщини з передовою роллю свого народу, в обох бачимо панування духа євангельської любові й покори, нарешті в обох приходить змагання з’єдинити слов’ян при помочі одної церкви.
Як «Товариство з’єднаних братів» прийняло за підставу будови нової Польщі Христове євангеліє, так пішов назустріч цьому духові часу й Круліковський, що видав у Парижі по польськи три зошити «Христової Польщі» (від 1842 р.). В них підкреслював, що єдиним законом Христової Польщі повинен бути Закон Божий, себто закон любові, що першим знаменем Христової церкви є взаїмна братська, євангельська любов, що християнізмом названо споконвікове поганство, що противники Закону Божого, противники євангельської братської любови, впадуть і т. ін. В таких думках були польські демократи залежні від раніших пропагаторів євангельського братства між людьми, зокрема підлягли сильно під вплив думок сучасного їм Ляменне, чого доказом є хочби Міцкевичеві «Книги польського народу та книги польського богомільства». Книжечка Ляменне «Книги народу» вийшла в 1838 р. в польськім перекладі, як знову на російськім грунті петрашевці переклали на церковнослов’янську мову «Слова одного земляка» того ж автора.
Чим був у відношенні до України польський конспіративний рух на політичнім полі, тим була на полі письменства так звана українська школа в польській літературі. Й саме один із представників тієї школи Северин Гощинський сильно підніс значення релігійного моменту в революційній пропаганді. Він писав, що «діяльна політична організація була б дуже неполітична, коли б виявляла погорду для християнізму або легковаження його», бо закид безбожності «може бути грізною зброєю проти демократів у руках противників». Тому й не диво, що в тім часі були дуже популярні всякі закордонні видання революційного змісту з релігійним забарвленням.
Українська школа в польській літературі часто зачіпала справи, такі близькі серцю Українця, що мусіли полишити більший чи менший відгомін у формі позички, наслідування або протесту і в творах української літератури і в думках та планах українських діячів. Визначний представник згаданої літературної школи Михайло Чайковський захоплювався Києвом, називав його справжньою колискою Слов’янщини та всеслов’янскою столицею, стверджував, що слов’яне різних країв називали Київ архислов’янським містом, але рівночасно завжди мріяв про врочистий в’їзд польського короля до Києва, про те, що в Києві пануватиме польська мова й над столицею України повіватиме прапор із білим орлом.
Словом і Чайковський хотів бачити Польщу на чолі слов’янства, як і найвизначніший представник української школи в польській літературі Богдан Залеський; декламації останнього про Україну як свою батьківщину рівновартні з декламацією Міцкевича про Литву як батьківщину, бо в одного й другого були це підшепти польського імперіалізму, а не бажання побачити рідний край в Україні чи Литві поза межами Польщі.
Це треба з’ясувати собі ясно, говорячи про значення польської конспіративної діяльності, зокрема на українських землях, для українського руху й української політичної думки. Свідомий українець міг запозичитися з неї поодинокими висловами, поодинокими аргументами, поодинокими подробицями організації чи чимсь подібним, але не більше. Навпаки польська конспіративна діяльність і письменський відгомін польської політичної думки викликували дуже часто шляхом протесту зовсім противні висліди, ніж були польські задуми.
Тому говорити, що якась українська політична організація, що якийсь український політичний маніфест вийшли з польського боку – це абсурд, незгідний ні з історичними обставинами національно-політичного українського життя, ні з здоровою логікою. Польський письменник декламував про всеслов’янське значення Києва, але тільки в зв’язку з ідеєю про всеслов’янське покликання Польщі. Українець не тільки не міг погодитися з такою думкою, але мусів протиставити свою думку польській ідеї загарбання українських земель по Дніпро. Протиставляючися польській думці з її месіанізмом і верховодством Польщі в слов’янськім світі, українець також робив Київ осередком Слов’янщини, але в його широкій і могутній ідеї з’єднання слов’ян не було ні сліду з загребущості й верховодства Польщі. В «Посланію» Шафарикові Шевченко уважає підставою злуки слов’ян в одну сім’ю «братство», той «огонь добрий», «світоч правди, волі», що веде з собою і тиху любов. Його ідеал –
добрими братами
і синами сонця правди…
З егоїстично-національного погляду дивилися на слов’янське питання також московські слов’янофіли, що шукали його розв’язки в гегемонії свого народу над іншими слов’янськими народами. Як поляки маскували свої імперіалістичні посягання голошенням гуманних і демократичних гасел рівності, любові та братерства, так і московські панславісти декламували про любов до слов’янських народів і опіку над ними, але останню розуміли так, що тільки під гегемонією Росії лежить запорука будущини й щастя усіх слов’янських народів.
Московське слов’янофільство витворило цілу систему російського месіанізму. Змисл цієї системи був той, що Росія – на думку московських слов’янофілів – була покликана стати на переді слов’янської раси й перебудувати життя Європи та всього людства на підставі євангельської науки, яку буцімто перейняла Росія в найчистішій формі – православія. Особливо гостро виступили московські слов’янофіли проти німців; протиставляючи гегелівському культові германізму свій культ слов’янщини, московські слов’янофіли стали найвизначнішими представниками й оборонцями і великої національної ідеї і слов’янської самостійності.
Саме в 40 pp. XIX в. московська література оживилася спорами про народність, про значення особливостей у народнім житті та в історії людства, про відношення народного до загальнолюдського. Появилося це гасло народності на східно-слов’янськім, тим самим і на українськім грунті в другій четвертині XIX в. та швидко по своїй появі стало загальним. Змагання до народності було на нашім грунті почасти навіяне західноєвропейськими рухами, почасти самостійне й розвивалося рівнобіжно з західноєвропейським рухом. У західній Європі часи по Наполеонських війнах відзначалися загальним поривом. Викликане ненавистю до чужого ярма почування національності висловилося не тільки в політичних рухах, але й відбилося в письменстві, в змаганні вистудіювати народ, його побут і старовину; тим самим зливалося з романтичним напрямом в українській літературі й поглиблювало зацікавлення народним життям, захоплюючи щораз нові його боки.
Рівночасно вироблялася й набирала сили висока оцінка мистецької вартості народної творчості. Це бачимо на харківськім осередку українського літературного та взагалі розумового життя. Відродження української літератури вийшло з Полтави, звідки походив і де жив батько нової української літератури Іван Котляревський. Як кипучий осередок недавніх історичних подій Полтавщина з огляду на живу національно-історичну традицію і найменше численний чужий елемент із усіх українських земель мала найбільше даних стати колискою національного відродження (варто пригадати, що Й Григорій Полетика й граф Капніст і Григорій Сковорода походили з Полтавщини) і дійсно відіграла цю роль.
Але цю роль осередка українського національного життя Полтава передала швидко Харкову, де до живої національної традиції приєдналися нові складові чинники того ідейного грунту, на котрім виріс Харків на другий осередок літературного й розумового життя України в XIX в. Між тими чинниками треба згадати діяльність Сковороди на Полтавщині й Харківщині й заснування Харківського університету в 1805 р. Правда, це був чужомовний університет, представник офіціальної московської народності. Все таки освіта, що виходила з нього, запускала своє коріння в двоякім напрямі: денаціоналізувала слабі характери й підготовляла сильні характери до праці над українською народністю, що заселяє Слобожанщину. Розбуджене розумове та громадське життя в Харкові викликало появу цілої низки часописів, як «Харківський Демокріт», «Український журнал», «Український вісник» і інші, що хоч виходили в московській мові, але містили писання також в українській мові й ще більше писаних по московськи статей в обороні української мови в літературі, про красу української усної творчості, про українську літературу, старовину й т. ін.
Харків почав також виробляти українське слов’янофільство. На Україну діставалося воно й безпосередньо від слов’янських народів і через московську літературу та пресу. Бо ж і московські слов’янофіли зв’язували з Києвом окрему місію для слов’янського життя. Хомяков писав, що «Київ може впливати під багатьма оглядами сильніше від Петербурга й Москви. Він пограничне місто між двома стихіями, двома світами». Тодішні корифеї української літератури набиралися слов’янофільських думок різними, від себе незалежними шляхами.
Шевченко приїхав на Україну вже з готовим слов’янофільством. У «Гайдамаках» бачив Шевченко ідеал відносин між українським і польським народом, щоб вони «браталися», він бажав, щоб «могуче племя (слов’ян) злилося в одно любов’ю і братством», бо це ж «брати», «діти одної матери», «діти слов’ян». Панько Куліш став слов’янофілом на київськім грунті, в деякій мірі може й під впливом таких поляків, як Михайло Грабовський, що в 1843 р. задумував стати апостолом слов’янського з’єднання й видавати в Києві окремий орган для цієї справи. Нарешті Костомаров став слов’янофілом у Харкові.
Харків мав свої причини стати осередком українського слов’янофільства. Харківський університет мав між своїми слухачами й місцевих студентів із південних слов’ян і міг рахувати на якесь число таких же студентів із-за кордону. Навколо Харкова було ще багато відгомонів південнослов’янського життя й побуту, в південно-слов’янських оселях Слобожанщини й Новоросії заховалися ще останки рідної південнослов’янської мови, пісні та звичаїв так, що збирач етнографічного українського матеріалу попадався і на відгомін сербської пісні й на натяки на окремі прикмети південнослов’янського життя. До зацікавлення сучасним слов’янським побутом приєдналися ще безпосередні симпатії у відносинах до слов’янства й заінтересування слов’янськими літературами. Випливом того були проби перекладу «Короледворського рукопису» в Ізмаїла Срезневського, переклад уривків з нього в Костомарова, переклади з Колара й Челяковського в Корсуна й т. д.
Та для нашого оповідання найцікавіше захоплення Костомарова Міцкевичем, У своїх згадках подав Корсун, що вони обидва зачитувалися кримськими сонетами Міцкевича й що Костомаров навіть переписав їх у свій зшиток; дещо перекладав навіть Костомаров із польської мови віршами. Цікавість до Міцкевича зросла в Костомарова по його переході з Харкова до Рівного та звідти до Києва, де його наречена римо-католичка причислялася до польської національності. Тим і стане зрозуміле для нас захоплення Костомарова Міцкевичевими «Старцями (Dziady)», які забрала в Костомарова жандармерія при трусі, його ж «Книгами польського народу», деякими писаннями таких польських конспіраторів, як історики Лелевель і Данилович, і т. ін.
Подається за виданням: Кирило-Методіївське братство / написав Михайло Возняк. – Львів: накладом фонду «Учітеся, брати мої», з друкарні Ставропігійського інституту, 1921 р., с. 29 – 42.