Автограф 1857 р.
Тарас Шевченко
Батькові кошовому Я. Кухаренкові,
на пам’ять 7 апреля року 1857
Не на Вкраїні, а далеко,
За Уралом, над Єлеком
Недобиток, старий варнак
Мені розказував отак
Про сю криницю москалеву,
А я, сумуючи, списав,
Та рифму нищечком додав,
Та невеличку і дешеву
(Звичайне, крадене) зобгав
Тобі поему на спомини,
Мій друже щирий, мій єдиний!
Після великої зими,
За Катерини за цариці,
Москаль ту викопав криницю;
А як він викопав, то ми
Оце й розкажемо в пригоді,
А ви записуйте, не шкодить
Такую річ і записать.
Бо се не казка, а билиця,
Або бувальщина, сказать.
Отак пишіть. Була криниця,
Ні, не криниця, а село,
Пишіть, давно колись було
Межи садами, при долині,
Таки у нас на Україні
Було те Божеє село.
В селі тому вдова жила,
А у вдови дочка росла
І син-семиліток.
Добре, мавши діток
Багатому, хвалить Бога
В розкошах, а вдові
Убогій не до того,
Бо залили за шкуру сала,
Трохи не пропала.
Думала іти в черниці
Або вбитись, утопитись,
Так жаль маленьких діток стало.
Звичайне, мати, що й казать,
Та, може, ждався-таки й зять,
Бо вже Катруся підростала
(Катрусею вдовівна звалась).
Чи вже ж їй вік провіковать?
Зносити брівоньки нізащо.
Хіба за те, що сирота?
А красота-то красота!
Мій Боже милий! А трудяще,
А чепурне, та роботяще,
Та тихе. Бач, і сирота,
А всім була навдивовижу.
Бувало, вигляне із хижі,
Як тая квіточка з трави,
Як теє сонечко з-за хмари.
Ввесь похолону, неживий
Стою, бувало. Ані кара,
Ні муки, кайдани,
Ніже літа, сину,
Тії сили не вбили…
Отак і загину!
Так і згину. Бо дивися:
Смерті сподіваюсь,
А ридаю, мов дитина,
Як її згадаю.
Як згадаю…
Слухай, сину,
Мій друже єдиний!
Слухай добре, та записуй,
Та на Україні,
Як Бог тебе допровадить,
То розкажи, сину,
Що ти бачив диявола
Своїми очима.
Так, бачиш, дівонька ота
Росла собі. І роботящий
(Бо всюди сироти – ледащо)
У наймах виріс сирота,
Неначе батькова дитина.
Отож той самий сиротина
То сяк собі, то так
Придбав, сірома, грошенят,
Одежу справив, жупанину,
Та ні відсіль і ні відтіль
Купив садочок і хатину;
Подякував за хліб і сіль
І за науку добрим людям,
Та до вдовівни навпростець
Шелесть за рушниками!
Не торгувались з старостами,
Як те бува з багатирями;
Не торгувавсь і панотець
(На диво людям та на чудо),
За три копи звінчав у будень,
Без пихи, так, як довелось.
Отут-то, голубе мій сизий,
Отут-то й лихо почалось!
Уже, либонь, після Покрови
Вертався з Дону я, та знову
(Бо я вже двічі посилав
До дівчини за рушниками)
Послать і втретє міркував.
Та з чумаками, та з волами
Якраз в неділю на весілля
До удовівни причвалав.
Пропало! Все добро пропало!
Ані щетинки не осталось.
Пропав і я, та не в шинку,
А на кобилі. На віку
Я таки бачивсь з лихом, сину!
Але такого, мій єдиний,
Такого лютого ніхто,
Ніхто і здалека не бачив,
Як я, лукавий. А тим часом
Просохли очі у вдови.
Неначе в Бога за дверима,
То в зятя, то в сина
Стара собі спочиває,
А на Катерину,
Як на квіточку в садочку,
Тільки поглядає,
А я в шинку…
Душу пропиваю!
Та й пропив. Запродав душу,
І душу і тіло,
Тіло катові, а душу!..
О Боже мій милий!
Хотілося б жить на світі,
Та ба! Треба вчитись,
Ще змалечку треба вчитись,
Як на світі жити
А то битимуть, та й дуже!..
Не знаю, мій друже,
Чи сатана лихо коїв?
Чи я занедужав?
Чи то мене злая доля
Незабаром сто літ мине,
А я, єй же богу,
Таки й досі ще не знаю
Не знаю нічого.
Знаю тілько, що тверезий.
Бо вже ані вина,
Ні меди, ні оковита
Не пилися, сину.
От таке-то!
З журби батько,
З журби вмерла мати.
Чужі люде поховали…
А я, мов проклятий
Той Іуда, одринутий
І людьми і Богом,
Тиняюся, ховаюся,
І дійшло до того,
Що я, вночі підкравшися,
Максимову хату
(Бо його Максимом звали,
Вдовиного зятя)
Запалив. Згоріла хата.
А душа проклята
Не згоріла. Моя душа!
Мій друже, мій брате!
Не згоріла, а осталась,
Тліє, й досі тліє!
І коли вона зотліє,
Коли одпочине? Святий знає.
З переляку
Вмерла Катерина.
А Максим на пожарище
Та на попелище
Подивився. Нема ради!
Тілько вітер свище
У димарі та в комині.
Що на світі діять?
І що тепер йому почати?
Подумавши, перехрестивсь
Та й знов пішов у наймити
Голодні злидні годувати.
Вдова осталась не сама,
А з сином-парубком; женити
Його збиралась восени.
Аж гульк! Од матушки-цариці,
Таки із самої столиці
Прийшов указ лоби голить,
Се в перший раз такий указ
Прийшов з Московщини до нас.
Бо на Вкраїні в нас, бувало,
У козаки охочі йшли,
А в пікінери вербовали,
Та теж охочих. На селі
Зобралася громада радить,
Кого голить у москалі.
Порадили громадою,
Та скурвого сина
Вдовиченка-ледащицю
Забили в скрепицю
Та й повезли до прийому.
Он яке твориться
На сім світі! Яка правда
На сім світі – яка правда…
Темнее, мій сину!
Аж страх темнее творилось
В нас на Україні.
– Ні вже, – каже, – добрі люде
Та другої і не буде
В невольниках людях.
Через [год] ота велика
Зима наступила.
До Зеленої неділі
В байраках біліли
Сніги білі; тойді ж ото
І Очаков брали
Москалі. А Запорожжя
Перше руйновали.
Розбрелося товариство.
А що то за люде
Були тії запорожці –
Не було й не буде
Таких людей.
Під Очаков
Погнали й Максима.
Там-то його й скалічено,
Та й на Україну
Повернено з одставкою.
Бачиш, праву ногу
Чи то ліву підстрелено…
Мені не до того
Було тойді. Знову люта
Гадина впилася
В саме серце; кругом його
Тричі повилася.
Як той ірод. Що тут робить?
Не дам собі ради.
А Максимові кривому
Нічого не вадить;
Шкандибає на милиці
І гадки не має.
А в неділеньку святую
Мундир надіває,
І медаль і хрест причепить,
І заплете косу,
Та ще й борошном посипле.
Я не знаю й досі,
Нащо воно москалі ті
Коси заплітали,
Мов дівчата?.. Так, святеє
Борошно псовали,
Більш нічого… Я думаю,
На іграшку!
Отож, було, мов генерал,
Максим сановито
Прибереться у неділю
Та й пошкандибає
У храм Божий. На крилосі
Стане, та й співає
З дяком собі, та візьме
Та ще й прочитає
Апостола. У москалях
Вивчився читати.
Отакий-то був непевний
Максим отой, брате!
А трудящий, роботящий,
Та тихий до того,
Та ласкавий… Було тобі
Ніже анікого
Не зачепить, ніже ділом,
Ніже яким словом. –
І талан і безталання,
Все, – каже, – од Бога,
Вседержителя святого,
А більш ні од кого. –
Святий муж на світі
Був Максим той. Мені ж, сину!
Було б не родиться
На світ Божий! Такеє-то
Сотворив я, клятий!
Цього б було, мій голубе!
Не треба б писати;
Бо се страшне… Страшне, сину!
У пеклі твориться
Не такеє…
Так ти кажеш,
Що бачив криницю
Москалеву?
І хрест, кажеш, коло шляху
І досі Господній
Стоїть собі на роздоллі.
А не розказали
Тобі люде там нічого?..
Вже повимирали
Тії люде, мої свідки,
Праведнії люде!
А я й досі караюся
І каратись буду
Повік-віки; бо сказано –
Проклятий Богом і людьми.
Ось послухай,
Доводить до чого
Сатана той душу нашу.
Як не схаменеться
Та до Бога не вернеться,
То так і воп’ється
Пазорями в твою душу…
Ось слухай же, сину,
Про Максима праведного…
Було, не спочине
Ніколи він. А в неділю
Або в яке свято
Бере святий Псалтир в руки
Та й іде читати
У садочок. У садочку
Та у холодочку
Катерину поховали.
Отож у садочку
За упокой душі її
Псалтир прочитає,
Потім собі тихесенько,
Тихо заспіває
Со святими; та й заплаче,
А потім пом’яне
О здравії тещу з сином
І веселий стане.
– Все од Бога, – скаже собі, –
Треба вік дожити. –
Отакий-то муж праведний
Був він на сім світі.
А у будень, то він тобі
Не посидить в хаті,
Все нишпорить по надвір’ю.
– Треба работати, –
Було скаже по-московськи, –
А то, лежа в хаті,
Ще опухнеш. – Та взяв якось
Заступ і лопату,
Та й пішов собі у поле
Криницю копати.
– Нехай, – каже. – Колись люде
Будуть воду пити
Та за мою грішну душу
Господа молити. –
Вийшов в поле геть од шляху,
У балку спустився
Та й викопав під горою
Глибоку криницю.
(Не сам один; толокою
Йому помагати
Й добрі люде приходили
Криницю копати.)
І виложив цямриною,
І над шляхом в полі
Превисокий хрест поставив
Зо всього роздолля
Широкого було видно.
Се, бачиш, для того,
Щоб знать було, що криниця
Єсть коло дороги,
Щоб заходили з криниці
Люде воду пити
Та за його грішну душу
Господа молити!
А тепер уже, он бачиш,
Доходить до чого.
Що я стратить наміряюсь
Максима святого.
Отаке-то! А за віщо?
За те, за що Каїн
Убив брата праведного
У світлому раю.
Чи то було у неділю,
Чи в якеє свято?
Слухай, сину, як навчає
Сатана проклятий.
–Ходім, – кажу, – Уласович,
На твою криницю
Подивитись. – Добре, – каже, –
Ходімо напитись
Води з неї погожої. –
Та й пішли обоє,
І відерце і віжечки
Понесли з собою.
От приходим до криниці,
Я перш подивився,
Чи глибока. – Власовичу, –
Кажу, – потрудися
Води достать, я не вмію. –
Він і нахилився,
Опускаючи відерце;
А я… я за ноги
Вхопив його, та й укинув
Максима святого
У криницю… Такеє-то
Сотворив я, сину!
Такого ще не творилось
В нас на Україні.
Та й ніколи не створиться
На всім світі, брате!
Всюди люди, а я один
Диявол проклятий!
Через тиждень вже витягли
Максима з криниці
Та тут його й поховали.
Чималу каплицю
Поставили громадою,
І тую криницю
Москалевою прозвали…
От тобі й билиця
Про криницю москалеву,
Страшная билиця.
А я пішов у гайдамаки
Та на Сибірі опинивсь.
Бо тут Сибір була колись
І пропадаю, як собака,
Як той Іуда… Помолись
За мене Богу, мій ти сину,
На тій преславній Україні,
На тій веселій стороні.
Чи не полегшає мені?
Примітки
Джерело тексту:
– фрагменти чистового автографа, надісланого Шевченком Я. Г. Кухаренкові з листом від 5/17 червня 1857 р., опубліковані О. Я. Кониським [Записки Наукового товариства імені Шевченка. – 1900. – Кн. 1. – С. 5–7]
В нашому веб-виданні ці фрагменти вставлені на місце відповідних рядків канонічного тексту, утворюючи таким чином реконструкцію втраченого автографа.
Єлек – «тогобічна невеличка річка уральська, вливається в Урал Оренбургом і Уральськом».
варнак – «клеймений каторжник».
Бо тут Сибір була колись – Не дуже давно посилали каторжних на Єлек, чи в Єлецьку защиту, для ломки солі.