Гонта в Умані

Тарас Шевченко

Минають дні, минає літо,

А Україна знай горить,

Плачуть по селах малі діти,

Батьків немає, шелестить

Пожовкле листя по діброві,

Гуляють хмари, сонце спить.

Нігде не чуть людської мови,

Тілько звір виє, йде в село,

Де чує трупи; не ховали,

Вовків ляхами годували,

Поки їх снігом занесло.

Не спинила хуртовина

Пекельної кари,

Ляхи мерзли, а козаки

Грілись на пожарі.

Встала й весна, чорну землю

Сонну розбудила,

Уквічала її рястом,

Барвінком покрила,

І на полі жайворонок,

Соловейко в гаї

Землю убрану весною

Вранці зострічають.

Рай та й годі, а для кого?

Для людей… а люди?

Не хотять на його й глянуть,

А глянуть – огудять,

Треба кров’ю домалювать,

Освітить пожаром –

Сонця мало, рясту мало.

І багато хмари.

Пекла мало! люди! люди!

Коли то з вас буде

Того добра, що маєте?

Чудні, чудні люди!

Не спинила весна крові,

Ні злості людської, –

Тяжко глянуть; а згадаєм,

Так було і в Трої,

Так і буде. – Гайдамаки

Гуляють, карають,

Де проїдуть, земля горить,

Кров’ю підпливає.

Придбав Максим собі сина

На всю Україну,

Хоч не рідний син Ярема,

А щира дитина.

Максим ріже, а Ярема

Не ріже, лютує.

З ножем в руках на пожарах

І днює й ночує.

Не милує, не минає

Нігде ні одного,

За титаря ляхам платить,

За батька святого,

За Оксану… та й зомліє,

Згадавши Оксану,

А Залізняк: «Гуляй, сину,

Поки доля встане!

Погуляєм!» Погуляли.

Купою на купі

Од Києва до Умані

Лягли ляхи трупом.

Як та хмара, гайдамаки

Умань (19) обступили

Опівночі, до схід сонця

Умань затопили,

Затопили, закричали:

«Катай ляха знову».

Покотились по базару

Кінні narodowi (20),

Покотились малі діти

І каліки хворі.

Гвалт і галас… на базарі –

Як посеред моря

Кровавого, стоїть Гонта

З Максимом завзятим,

Кричать удвох: «Добре, діти,

Отак їх проклятих».

Аж ось ведуть гайдамаки

Ксьондза єзуїта

І двох хлопців. «Гонто! Гонто!

Оце твої діти,

Ти нас ріжеш, заріж і їх,

Вони католики.

Чого ж ти став, чом не ріжеш;

Поки невеликі,

Заріж і їх, бо виростуть,

То тебе заріжуть…»

«Вбийте його, а собачат

Своєю заріжу!

Клич громаду, признавайтесь,

Що ви католики?»

«Католики… бо нас мати…»

«Боже мій великий!

Мовчіть! мовчіть, знаю, знаю».

Зібралась громада.

«Мої діти католики!

Щоб не було зради,

Щоб не було поговору,

Панове громадо!

Я присягав, брав свячений

Різать католика!

Сини мої! сини мої!

Чом ви не великі?

Чом ви ляха не ріжете!»

«Будем різать, тату».

«Не будете! не будете!

Будь проклята мати,

Та проклята католичка,

Що вас породила,

Чом вона вас до схід сонця

Була не втопила,

Менше б гріха, ви б умерли

Не католиками,

А сьогодні, сини мої!

Горе мені з вами!

Поцілуйте мене, діти,

Бо не я вбиваю –

А присяга!..» Махнув ножем

І дітей немає –

Попадали зарізані.

«Тату…» белькотали,

«Тату… тату… ми не ляхи,

Ми…» та й замовчали.

«Поховать хіба? не треба,

Вони католики…

Сини мої, сини мої,

Чом ви не великі,

Чом ворога не різали,

Чом матір не вбили,

Ту прокляту католичку,

Що вас породила.

Ходім, брате». Взяв Максима;

Пішли вздовж базару

І обидва закричали

«Кари ляхам, кари!»

І карали! страшно, страшно

Умань запалала.

Ні в будинку, ні в костьолі

Нігде не осталось.

Всі полягли, того лиха

Не було ніколи,

Що в Умані робилося.

Базиліян школу,

Де учились Гонти діти,

Сам Гонта руйнує.

«Ти поїла моїх діток»

Гукає, лютує.

«Ти поїла невеликих,

Добру не навчила.

Бийте стіни!» Гайдамаки

Стіни розвалили,

Розвалили; об каміння

Ксьондзів розбивали,

А школярів у криниці

Живих поховали.

До самої ночі ляхів мордовали,

Душі не осталось. А Гонта кричить:

«Де ви, людоїди? де ви поховались?

З’їли моїх діток, тяжко мені жить,

Тяжко мені плакать, ні з ким говорить,

Сини мої любі, мої чорноброві,

Де ви поховались. Крові мені, крові!

Шляхетської крові, бо хочеться пить.

Хочеться дивиться, як вона чорніє,

Хочеться напиться, чом вітер не віє,

Ляхів не навіє. Тяжко мені жить,

Тяжко мені плакать, праведнії зорі,

Сховайтесь за хмару, я вас не займав.

Я дітей зарізав, горе! моє горе!

Де я прихилюся?» Так Гонта кричав,

По Умані бігав, а серед базару

В крові гайдамаки ставили столи,

Де що запопали, страви нанесли

І сіли вечерять. Остатняя кара,

Остатня вечеря. «Гуляйте, сини,

Пийте, поки п’ється, бийте, поки б’ється!»

Залізняк гукає! «Ану, навісний,

Ушквар нам що-небудь, нехай земля гнеться,

Нехай погуляють мої козаки».

І кобзарь ушкварив –

А мій батько орандарь,

Чоботарь,

Моя мати пряха,

Та сваха,

Брати мої соколи,

Привели

І корову із діброви,

І намиста нанесли,

А я собі Христя,

В намисті,

А на лиштві – листя,

Та листя,

І чоботи і підкови,

Вийду вранці до корови,

Я корову напою,

Подою,

З парубками постою,

Постою.

Ой гоп, по вечері,

Замикайте, діти, двері,

А ти, стара, не журись

Та до мене пригорнись!

Всі гуляють, а де ж Гонта,

Чом він не гуляє?

Чому не п’є з козаками,

Чому не співає?

Нема його; тепер йому

Мабуть не до неї,

Не до співи… А хто такий

У чорній киреї

Через базар переходить,

Став, розрива купу

Ляхів мертвих, шука когось,

Нагнувся, два трупи

Невеликих взяв на плечі

І позад базару

Через мертвих переступа,

Криється в пожарі,

За костьолом… хто ж це такий?

Гонта, горем битий,

Несе дітей поховати,

Землею накрити,

Щоб козацьке мале тіло

Собаки не їли.

І темними улицями,

Де менше горіло,

Поніс Гонта дітей своїх,

Щоб ніхто не бачив,

Де він синів поховає

І як Гонта плаче.

Виніс в поле, геть од шляху,

Свячений виймає,

І свяченим копа яму,

А Умань палає;

Світить Гонті до роботи

І на дітей світить;

Неначе сплять, одягнені,

Чого ж страшні діти,

Чого Гонта ніби краде

Або скарб ховає,

Аж труситься? Із Умані

Де-де чуть гукають

Товариші гайдамаки,

Гонта мов не чує,

Синам хату серед степу

Глибоку будує.

Та й збудував, бере синів,

Кладе в темну хату,

Аж труситься, ніби чує:

«Ми не ляхи, тату!»

Поклав обоїх; із кишені

Китайку виймає.

Поціловав мертвих в очі,

Христить, накриває

Червоною китайкою

Голови козачі.

Розкрив, ще раз подивився…

Тяжко, важко плаче.

«Сини мої, сини мої,

На ту Україну

Подивіться, ви за неї

Й я за неї гину.

А хто мене поховає

На чужому полю?

Хто заплаче надо мною;

Доле моя! доле!

Доле моя нещаслива,

Що ти наробила?

Нащо мені дітей дала,

Чом мене не вбила;

Нехай вони б поховали,

А то я ховаю».

Поціловав, перехристив,

Покрив, засипає; –

«Спочивайте, сини мої,

В глибокій оселі,

Сука мати не придбала

Нової постелі,

Без васильків і без труни

Спочивайте, діти,

Та благайте, просіть Бога,

Нехай на сім світі

Мене за вас покарає,

За гріх сей великий

Просіть, сини, я прощаю,

Що ви католики».

Зрівняв землю, покрив дерном,

Щоб ніхто не бачив,

Де полягли Гонти діти,

Голови козачі.

«Спочивайте, виглядайте,

Я швидко прибуду.

Укоротив я вам віку

І мені те буде,

І мене вб’ють, коли б швидче,

Та хто поховає?

Гайдамаки!., піду ще раз,

Ще раз погуляю…»

Пішов Гонта похилившись.

Іде, спотикнеться.

Пожар світить, Гонта гляне,

Гляне, усміхнеться,

Страшно, страшно усміхався,

На степ оглядався,

Утер очі, тілько мріє

В диму, та й сховався (21).

Давно те минуло, як мала дитина,

Сирота в ряднині, я колись блукав,

Без свити, без хліба, по тій Україні,

Де Залізняк, Гонта з свяченим гуляв.

Давно те минуло, як тими шляхами,

Де йшли гайдамаки, малими ногами

Ходив я, та плакав, та людей шукав

Щоб добру навчили: я тепер згадав,

Згадав та й жаль стало, що лихо минуло.

Молодеє лихо! якби ти вернулось,

Проміняв би долю, що маю тепер.

Згадаю те лихо, шляхи ті безкраї,

І батька і діда старого згадаю;

Один ще гуляє, а другий умер.

Бувало в неділю, закривши Мінею,

По чарці з сосідом випивши тієї…

Батько діда просить, щоб той розказав

Про Коліївщину, як колись бувало,

Як Залізняк, Гонта ляхів покарав…

Столітнії очі, як зорі, сіяли,

А слово за словом сміялось, лилось;

Як ляхи канали, як Сміла горіла…

Сусіди од страху, од жалю німіли:

І мені малому не раз довелось

За титаря плакать, і ніхто не бачив,

Що мала дитина за комином плаче!..

Спасибі, дідусю, що ти заховав

В голові столітній ту славу козачу,

Я її онукам тепер розказав.

Вибачайте, люди добрі,

Що козацьку славу

Так навмання розказую

Без книжної справи.

Так дід колись розказовав,

Нехай здоров буде,

А я за ним; не знав старий,

Що письменні люди

Тії речі прочитають…

Вибачай, дідусю,

Нехай лають; а я поки

До своїх вернуся.

Та доведу вже до краю,

Доведу, – спочину,

Та хоч крізь сон подивлюся

На ту Україну,

Де ходили гайдамаки

З святими ножами,

На ті шляхи, що я міряв

Малими ногами.

Погуляли гайдамаки,

Добре погуляли,

Трохи не рік шляхетською

Кров’ю напували

Україну, та й замовкли, –

Ножі пощербили,

Нема Гонти, нема йому

Хреста, ні могили,

Буйні вітри розмахали

Попіл гайдамака

І нікому помолиться,

Нікому заплакать.

Один тілько брат названий

Оставсь на всім світі,

Та й той почув, що так страшно

Пекельнії діти

Його брата замучили,

Залізняк заплакав

Вперше зроду, сльози не втер,

Умер неборака.

Нудьга його задавила

На чужому полі.

В чужу землю положила,

Така його доля.

Сумно, сумно гайдамаки

Залізную силу

Поховали, насипали

Високу могилу.

Заплакали, розійшлися

Відкіля взялися, –

Один тілько мій Ярема

На кий похилився,

Стояв довго: «Спочинь, батьку,

На чужому полі,

Бо на своїм нема місця,

. . . . . . . . . . . . . . . . . .

Спи, козаче, душа щира,

Хто-небудь згадає».

Пішов степом сіромаха,

Сльози утирає,

Довго, довго оглядався

Та й не видко стало…

Одна чорна серед степу

Могила осталась (22).

Посіяли гайдамаки

В Україні жито,

Та не вони його жали, –

Що мусим робити?

Нема правди, не виросла,

Кривда повиває…

Розійшлися гайдамаки

Куди який знає,

Хто додому, хто в діброву,

З ножем у халяві,

Жидів кончать; така й досі

Осталася слава (23).

А тим часом стародавню

Січ розруйновали:

Хто на Кубань, хто за Дунай,

Тілько і остались –

Що пороги серед степу,

Ревуть, завивають:

Поховали дітей наших

І нас розривають.

Ревуть собі, ревітимуть,

Їх люди минули,

А Україна навіки,

Навіки заснула.

З того часу в Україні

Жито зеленіє,

Не чуть плачу, ні гармати,

Тілько вітер віє,

Нагинає верби в гаї,

А тирсу на полі,

Все замовкло, нехай мовчить,

На те Божа воля.

Тілько часом увечері

Понад Дніпром гаєм

Ідуть старі гайдамаки,

Ідучи співають:

А в нашого Галайди хата на помості.

Грай, море,

Добре, море,

Добре буде,

Галайда!

Приписи Т.Г.Шевченка

19. Умань, город повітовий, губернії Київської.

20. Kawalerja narodowa – так звались польські драгуни, їх тогда було в Умані 3000, і всі були побиті гайдамаками.

21. В Умані Гонта убив дітей своїх за те, що їх мати-католичка помогла єзуїтам перевести їх в католики. Младанович, товариш синів Ґонти, бачив з дзвіниці, як вони умерли. І як школярів базиліанської школи потопив Гонта в криниці. Він багато написав об гайдамаччині, але надрюкованого нема нічого.

22. Зрадою взяли ляхи Ґонту і страшно замучили. Привезли його в кайданах в польський лагер недалеко Балти з одрізаним язиком і правою рукою. Б., польський генерал, так велів зробить, щоб він чого-небудь не сказав на його, потім кати роздягли його як мати родила і посадили на гарячі штаби заліза, потім зняли дванадцять пас з спини шкури. Гонта повів очима і страшно глянув на Б., той махнув рукою, і розняли Ґонту начетверо, розвезли тіло і поприбивали на середохресних шляхах. Залізняк, почувши, що так страшно ляхи замучили Ґонту, заплакав, занедужав та й умер, його гайдамаки поховали в степу над Дністром та й розійшлися.

23. Злодій, розбойник, або гайдамака – такими осталися гайдамаки по Коліївщині. Такими їх знають і досі.