Передмова

Тарас Шевченко

По мові – передмова. Можна б і без неї, так ось бачте що: все, що я бачив надрюкованого, тілько бачив, а прочитав дуже небагато, – всюди є передслово, а в мене нема. Якби я не дрюковав своїх «Гайдамаків», то воно б не треба і передмови. А коли вже пускаю в люди, то треба і з чим, щоб не сміялись на обірванців, щоб не сказали: «От який! хіба діди та батьки дурніші були, що не пускали в люди навіть граматки без предисловія». Так, далебі, так, вибачайте, треба предисловіє. Так як же його скомпоновать? Щоб, знаєте, не було і кривди, щоб не було і правди, а так, як всі предисловія компонуються – хоч убий, не вмію; треба б хвалить, так сором, а гудить не хочеться. Начнем же уже начало книги сице: весело подивиться на сліпого кобзаря, як він собі сидить з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; весело… а все-таки скажеш: «Слава Богу, що минуло», – а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав’яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря – слав’янськая земля. Про те, що діялось на Украйні 1768 року, розказую так, як чув од старих людей; надрюкованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого. Галайда вполовину видуманий, а смерть вільшанського титаря правдива, бо ще є люди, которі його знали. Гонта і Залізняк, отамани того кровавого діла, може, виведені в мене не так, як вони були, – за це не ручаюсь. Дід мій, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: «Коли старі люди брешуть, то й я з ними».

Панове субскрибенти!

«Бачимо, бачимо, що одурив, та ще хоче і одбрехаться!» Отак ви вслух подумаєте, як прочитаєте мої «Гайдамаки». Панове громадо! далебі, не брешу. Ось бачите що! Я думав, і дуже хотілось мені надрюковать ваші козацькі імена рядочком гарненько; уже, було, і найшлося їх десятків зо два, зо три. Слухаю, виходить разномова: один каже – «треба», другий каже – «не треба», третій – нічого не каже. Я думав: «Що тут робить на світі?» Взяв та й проциндрив гарненько ті гроші, що треба було заплатить за аркуш надрюкованого паперу, а до вас і ну писать оцю цидулу! Все б то це нічого! Чого не трапляється на віку! Все буває, як на довгій ниві. Та ось лихо мені на безголов’я! Єсть ще і такі паничі, що соромились свою благородну фамілію (Кирпа-Гнучко-шиенко-въ) і надрюковать в мужицькій книжці. Далебі, правда!

Т. Шевченко.

Примітки

Дід мій… – Шевченко Іван Андрійович (1761–1849), селянин с. Кирилівки Звенигородського повіту, кріпак В. В. Енгельгардта.

Субскрибент – передплатник. На видання поеми Шевченка «Гайдамаки» оголошувалась передплата. Були надруковані спеціальні квитки для передплати [див.: Тарас Шевченко : Документи та матеріали до біографії. – С. 41], які Шевченко розсилав у листах своїм знайомим для розповсюдження. Так, у листі до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка від 8 грудня 1841 р. він писав: «Посилаю вам білети на “Гайдамаки”, роздай[те], будьте ласкаві, як зумієте, вони вже надрюковані. Та… єй-богу, сором сказать, нема чим викупить з дрюкарні», а вже 28 березня 1842 р. запитував: «…чи получили ви… білети на “Гайдамаки”. Коли маєте субскрибентів, то напишіть до мене швидче, бо вже тільки сто екземплярів осталось».

…соромились свою благородну фамілію… надрюковать в мужицькій книжці. – У деяких тогочасних виданнях прізвища передплатників (субскрибентів) друкувалися на третій і четвертій сторінках обкладинки.