Титар

Тарас Шевченко

У гаю, гаю

Вітру немає,

Місяць високо,

Зіроньки сяють.

Вийди, серденько,

Я виглядаю,

Хоч на годину,

Моя рибчино,

Виглянь, голубко.

Та поворкуєм,

Та посумуєм.

Бо я далеко

Сю ніч мандрую.

Виглянь же, пташко,

Моє серденько,

Поки близенько,

Та поворкуєм,

Ох тяжко! важко!

Отак, ходя попід гаєм,

Ярема співає,

Виглядає… а Оксани

Немає, немає.

Зорі сяють, середь неба

Світить білолиций.

Верба слуха соловейка,

Дивиться в криницю,

На калині над водою

Так і виливає,

Неначе зна, що дівчину

Козак виглядає.

А Ярема по долині

Ледве, ледве ходить.

Не дивиться, не слухає.

«Нащо мені врода?

Коли нема щастя, коли нема долі.

Літа молодії марно пропадуть.

Один я на світі, стебло серед поля,

Його буйні вітри полем рознесуть.

Так і мене люди не знають, де діти:

За що ж одцурались? що я сирота:

Одно було серце, одно на всім світі,

Одна душа щира, та бачу, що й та,

Що й та одцуралась». І хлинули сльози.

Поплакав сердега, утер рукавом.

«Оставайсь здорова, в далекій дорозі

Найду або долю… або за Дніпром

Ляжу головою, а ти не заплачеш,

А ти не побачиш, як ворон клює

Ті карії очі, ті очі козачі,

Що ти ціловала… серденько моє!

Забудь мої сльози, забудь сиротину,

Забудь, що клялася; – другого шукай.

Я тобі не пара, я в сірій свитині,

А ти титарівна… кращого вітай,

Вітай, кого знаєш, така моя доля,

Забудь мене, пташко, забудь, не журись,

А коли почуєш, що на чужім полі

Сховали Ярему… нишком помолись,

Одна, серце, на всім світі

Хоч ти помолися».

Та й заплакав сіромаха,

На кий похилився,

Плаче собі тихесенько,

Шелест!., коли гляне!..

Попід гаєм, мов ласочка,

Крадеться Оксана.

Забув, побіг, обнялися.

«Серце…» та й зомліли,

Довго, довго тілько «серце»

Та й знову німіли.

«Годі, пташко». «Ще трошечки,

Ще… ще… сизокрилий,

Вийми душу… ще раз… ще раз…

Ох, як я втомилась».

«Одпочинь, моя ти зоре,

Ти з неба злетіла».

Послав свитку; як ясочка,

Усміхнулась, сіла.

«Сідай же й ти коло мене».

Сів та й обнялися.

«Серце моє, крихто моя».

Знову полилися.

«Ти сьогодні забарилась».

«Батько занедужав,

Коло його все поралась…»

«А мене байдуже?»

«Який-бо ти, єй же богу»…

Слізоньки блиснули,

«Не плач, серце, я жартую».

« Жарти »… усміхнулась.

Прихилилась головкою,

Та й ніби заснула.

«Бач, Оксано, я жартую,

А ти й справді плачеш,

Ну не плач же, глянь на мене,

Завтра не побачиш.

Завтра буду я далеко,

Далеко, Оксано…

Завтра вночі у Чигрині

Свячений достану.

Дасть він мені срібро, злото,

Дасть він мені славу,

Одягну тебе, обую,

Посажу, мов паву,

На дзиглику, як гетьманшу,

Та й дивиться буду…

Поки не вмру, дивитимусь…»

«А може й забудеш?

Розбагатієш, у Київ

Поїдеш з панами,

Найдеш собі шляхтяночку,

Забудеш Оксану».

«Хіба краща є за тебе?»

«Може й є, не знаю».

«Гнівиш Бога, моє серце,

Кращої немає

Ні на небі, ні за небом,

Ні за синім морем.

Нема кращої за тебе».

«Що се ти говориш?

Схаменися». «Правду, рибко».

Та й знову, та й знову…

Довго вони, як бачите,

Вели таку мову.

Ціловались, обнімались

З усієї сили,

То плакали, то божились,

То ще раз божились.

Їй Ярема розказував,

Як жить вони будуть,

Як окує всю в золото,

Як долю добуде.

Як виріжуть гайдамаки

Ляхів в Україні,

Як він буде пановати,

Коли не загине.

Аж обридло слухаючи,

Далебі, дівчата.

«Ото який! мов і справді

Обридло!..» А мати,

Або батько, як побачать,

Що ви, мої любі,

Таке диво читаєте?

Гріха на всю губу.

Тойді – тойді… та цур йому:

А дуже цікаве!

А надто вам, розказать би,

Як козак чорнявий

Під вербою, над водою

Обнявшись сумує,

А Оксана, як голубка

Воркує, цілує.

То заплаче, то зомліє,

Головоньку схилить:

«Серце моє, доле моя,

Соколе мій милий,

Мій!!…» Аж верби нагинались

Слухать таку мову!

Ото мова!! не розкажу,

Мої чорноброві,

Не розкажу против ночі,

А то ще присниться:

Нехай собі розійдуться

Так, як ізійшлися.

Тихесенько, гарнесенько,

Щоб ніхто не бачив

Ні дівочі дрібні сльози,

Ні щирі козачі.

Нехай собі… може ще раз

Вони на сім світі

Зострінуться? побачимо…

А тим часом світить

З усіх вікон у титаря –

Що то там твориться?

Треба глянуть та розказать…

Бодай не дивиться!

Бодай не дивиться, бодай не казати.

Бо за людей сором, бо серце болить,

Гляньте, подивіться!.. то конфедерати,

Люди, що зібрались волю боронить;

Боронять, прокляті! будь проклята мати

І день і година, коли понесла,

Коли породила, на світ привела. [4]

Дивіться, що роблять у титаря в хаті

Пекельнії діти: у печі пала

Огонь і світить на всю хату.

В углу собакою дрожить

Проклятий жид; конфедерати

Кричать до титаря: «Хоч жить?

Скажи, де гроші?» Той мовчить.

Налигачем скрутили руки,

Вдарили об землю… нема,

Нема ні слова… «Мало муки,

Давайте приску! де смола?

Кропи його! отак! холоне,

Мерщій же приском посипай!

Що! скажеш, шельмо!» І не стогне!

«Завзята бестія! стривай».

Насипали в халяви жару…

«У тім’я цвяшок закатай!»

Не витерпів святої кари.

Упав сердега, пропадай

Душа без сповіді святої.

«Оксано! дочко!» – та й умер.

Ляхи задумалися стоя,

Хоч і запеклі. «Що тепер!

Панове, ради! поміркуйте,

З ним тепер нічого робить.

Запалим церкву?» «Гвалт, рятуйте!

Хто в Бога вірує!» кричить

Надворі що є сили,

Ляхи зомліли. «Хто такий?»

Оксана в хаті… «Вбили! вбили!»

Мліє та й пада, а старший

Махнув рукою на громаду,

Понура шляхта, мов хорти,

Вийшла за двері… сам позаду

Бере зомлілую… Де ти?

Де ти, Яремо, подивися!

Може, мандруючи співа,

Як Наливайко з ляхом бився!

Ляхи пропали… чуть жива,

Пропала з ними і Оксана,

Собаки де-де по Вільшаній

Загавкають та й замовчать,

Біліє місяць, люди сплять,

І титар спить… не рано встане.

Навіки праведний заснув.

Горіло світло, погасало!..

Погасло… мертвий мов вздрогнув.

І сумно… сумно… в хаті стало (5).

Приписи Т.Г.Шевченка

4. Про конфедератів так розказують люди, которі їх бачили; і не диво, бо то була все шляхта z honorem, без дисципліни; робить не хочеться, а їсти треба.

5. Анахронізм: титаря ляхи замучили зимою, а не літом.