Гоголю

Тарас Шевченко

За думою дума роєм вилітає,

Одна давить серце, друга роздирає,

А третяя тихо, тихесенько плаче

У самому серці, може, й Бог не бачить.

Кому ж її покажу я,

І хто тую мову

Привітає, угадає

Великеє слово?

Всі оглухли – похилились

В кайданах… байдуже…

Ти смієшся, а я плачу,

Великий мій друже.

А що вродить з того плачу?

Не заревуть в Україні

Вольнії гармати.

Не заріже батько сина,

Своєї дитини,

За волю Вкраїни.

Не заріже – викохає

Та й продасть в різницю

Москалеві. Це б то, бачиш,

Лепта удовиці

Престолові-отечеству

Нехай, брате. А ми будем

Сміяться та плакать.

30 декабря 1844. С.-Петербург

Примітки

Джерела тексту:

– чистовий автограф частини тексту (рядки 1–4) в альбомі М.В. Гербеля (Російська національна бібліотека (Санкт-Петербург), ф. 179, № 100, с 427);

– чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 74, арк. 9–9 звор.) [Автограф];

– список І.М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 88, арк. 21 звор. – 22) [Список І.М. Лазаревського].

Подається за автографом у збірці «Три літа».

Автограф датовано: «30 декабря 1844. С.-Петербург».

Датується за автографом: 30 грудня 1844 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. Подорожуючи з О.С. Афанасьєвим-Чужбинським на початку 1846 р. до Чернігова, Шевченко під час зупинки в Ніжині 26 лютого записав до альбому М.В. Гербеля чотири початкові рядки вірша.

«Приезд Шевченка в Нежин, – згадував згодом О.С. Афанасьєв-Чужбинський, – не мог остаться тайною. Двери наши не затворялись; в особенности нас посещали студенты и в числе их Н.В. Гербель… На другой день мы разъезжали по гостям, и тогда же он (Шевченко. – Ред.) написал Гербелю в альбом четыре стиха из одной своей пьесы» (Русское слово. – 1861. – № 5. – С. 15).

У 1846 р., у Києві, Шевченко читав вірш Ю. Беліні-Кенджицькому. «Ми довго сиділи мовчки, – занотував у своєму щоденнику Ю. Беліна-Кенджицький. – Шевченко почав декламувати, що робив часто, коли мав піднесений настрій:

За думою дума роєм вилітає,

Одна давить серце, друга роздирає,

А третяя тихо, тихесенько плаче

У самому серці, може, й Бог не бачить.

Кому ж її покажу я?

І хто тую мову

Привітає, угадає

Великеє слово?

Всі оглухли – похилились

В кайданах, байдуже!»

(Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С. 158–159).

У квітні – червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав вірш з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа» (під час переписування виправив рядок 26). На початку 1847 р., найімовірніше, в лютому – березні, під час перебування в селі Седневі у А.І. Лизогуба, готуючи нове видання «Кобзаря», Шевченко дописав олівцем назву твору – «Гоголю». Текст набув остаточного вигляду.

У середині 1840-х років, до арешту Шевченка 5 квітня 1847 р., вірш поширюється в рукописних списках, зокрема, в колі кирило-мефодіївців та близьких до них осіб. Під час арешту кирило-мефодіївців список вірша «Гоголю» відібрано у В.М. Білозерського (Державний архів Російської Федерації (Москва), ф. 109, оп. 5, № 81, ч. 4, арк. 44). Список опосередковано походить від рукописної збірки «Три літа», але ще до того, як Шевченко дописав у вірші назву «Гоголю» (див.: Бородін В.С. Твори Шевченка в архіві кирило-мефодіївців // Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. – С 114–126).

Очевидно, після арешту Шевченка, в роки його заслання, вірш переписали з невідомих списків О.М. Бодянський (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 99, № 143, с. 97), а також невідомий переписувач списку, що належав М.О. Максимовичу (Російський державний архів літератури і мистецтва (Москва), ф. 314, оп. 2, № 25, арк. 10).

Список твору мав П.О. Куліш. Найімовірніше, за цим списком вірш вперше надруковано у виданій В. Гергардтом збірці «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (Лейпциг, 1859. – С. 22–23) під назвою «Думка» із багатьма друкарськими помилками.

Наприкінці 50-х років XIX ст. з невстановленого списку вірш переписав І.М. Лазаревський (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 88, арк. 21 звор. – 22). Список І.М. Лазаревського містив спотворення й викривлення тексту. Переглядаючи його після повернення із заслання, Шевченко зробив у вірші виправлення у рядках 14 і 19.

Відомі також списки у рукописному «Кобзарі» 1866 р. (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 842, арк. 214), інші списки невідомою рукою (Державний архів Російської Федерації (Москва), ф. 112, оп. 2, № 741, арк. 37; Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, І, 7450, арк. 16 звор.).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д.Е. Кожанчикова. – СПб., 1867. – С. 230, і того ж року – у виданні: Поезії Тараса Шевченка. – Львів, 1867. – Т. 1.– С. 241.

Гоголю – вірш звернено до російського письменника українського походження Миколи Васильовича Гоголя (1809–1852), творчість якого Шевченко високо цінував. У листі до В.М. Репніної від 7 березня 1850 р. з Оренбурга поет писав: «Я всегда читал Гоголя с наслаждением […] Перед Гоголем должно благоговеть как перед человеком, одаренным самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям! […]… наш Гоголь – истинный ведатель сердца человеческого!». Особисто письменники знайомі не були. Прізвище Гоголя в тексті вірша функціонує також і як символ, як пошанована й загальновизнана позиція в мистецтві.

Всі оглухли – похилились В кайданах… байдуже… – Тему національної глухоти й суспільної пасивності українського загалу Шевченко конкретизував і поглибив у написаному через рік посланні «І мертвим, і живим…».

Ти смієшся, а я плачу… – Так поет означує найхарактерніші риси Гоголевого та свого письменницького хисту: в Гоголі він бачить великого сатирика, себе ж представляє тим, хто оплакує зганьблену батьківщину.

Богилова – болиголов – трав’яниста рослина, росте як бур’ян на засмічених місцях, необроблених городах, луках, лісових галявинах; є сильною отрутою.

Не заріже батько сина… – Йдеться про легендарний епізод з часів Коліївщини – вбивство Іваном Гонтою синів-католиків, відображений у поемі «Гайдамаки». Асоціації, які походять від цього і наступних рядків, поширюються й на повість Гоголя «Тарас Бульба», де центральний герой вбиває сина-зрадника.

За честь, славу, за братерство, За волю Вкраїни. – Цей ряд слів громадянської, героїчної семантики викликає в пам’яті знамениту промову Тараса Бульби про товариство (розділ IX повісті).

Лепта – дрібна давньогрецька мідна монета, у переносному значенні – посильний внесок у спільну справу. Лепта удовиці – вираз походить від біблійного оповідання про бідну вдову, яка пожертвувала до скарбниці храму дві лепти – все, що мала (Марка. Гл. 12. В. 41–44; Луки. Гл. 21. В. 1–4), тобто принесла найщедріший дар.

А ми будем Сміяться та плакать. – Не надаючи, очевидно, цим рядкам літературно-програмового значення, Шевченко окреслює в них нову тенденцію у своїй поезії періоду «трьох літ» – наростання сатиричного елементу (див.: Ю.О. Івакін. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезія до заслання. – С. 192). Водночас останні рядки вірша відновлюють у пам’яті відоме визначення власної творчості, дане Гоголем у розділі VII «Мертвых душ», – «видимый миру смех и незримые, неведомые ему слезы».

В. Є. Шубравський та Н. П. Чамата

Подається за виданням: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2001 р., т. 1, с. 284 (канонічний текст), с. 557 (варіанти), с. 710 – 713 (примітки).