Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

«Заворожи мені, волхве…»

Тарас Шевченко

Варіанти тексту

Опис варіантів

Заворожи мені, волхве,

Друже сивоусий,

Ти вже серце запечатав,

А я ще боюся.

Боюся ще погорілу

Пустку руйновати,

Боюся ще, мій голубе,

Серце поховати.

Може, вернеться надія

З тією водою

Зцілющою й живущою,

Дрібною сльозою.

Може, вернеться з-за світа

В пустку зимовати,

Хоч всередині обілить

Горілую хату.

І витопить, і нагріє,

І світло засвітить…

Може, ще раз прокинуться

Мої думи-діти.

Може, ще раз помолюся,

З дітками заплачу,

Може, ще раз сонце правди

Хоч крізь сон побачу…

Стань же братом, хоч одури,

Скажи, що робити:

Чи молитись, чи журитись,

Чи тім’я розбити??!

13 декабря 1844 р. С.-Петербург


Примітки

Джерела тексту:

– чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 74, арк. 6–6 звор.);

– першодрук у журналі «Пантеон» (1856. – № 6. – С. 84);

– публікація в газеті «Русский инвалид» (1857. – 17 марта);

– публікація в журналі «Основа» (1861. – № 1. – С. 6) [«Основа» 1861 р.].

Подається за збіркою «Три літа».

Автограф датовано: «13 декабря 1844 р. С.-Петербург».

Датується за автографом: 13 грудня 1844 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. У квітні – червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав вірш з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа». Перед арештом поета 5 квітня 1847 р. та в роки його заслання (1847–1857) вірш поширювався в рукописних списках. Один з найраніших із них – список О.М. Бодянського олівцем, що зберігається в Одеській науковій бібліотеці (ф. 42, картон 4, № 530, арк. 145 звор.). 10 липня 1856 р. у Москві М.С. Щепкін читав вірш присутньому в нього на обіді педагогові та публіцисту М.В. Соколову, який пізніше про це згадував: «Под конец обеда М.С. Щепкин прочел стихи Шевченки. Эти стихи, с горячим чувством, проникшим меня до глубины души, прочтенные Михаилом Семеновичем, – “Пустка”» (Заметки о Щепкине: Выдержки из дневника// Библиотека для чтения. – 1864. – № 8. – С. 3). Про читання того ж року вірша Шевченка М.С. Щепкіним за рукописним списком згадує також редактор газети «Русский инвалид» П. Лебедев: «Помним, как М.С. Щепкин, останавливаясь от слез на каждом шагу, прочитал нам в 1856 г. эти стихи в Москве» (Русский инвалид. – 1861. – 2 марта). Є підстави гадати, що від списку, що належав М.С. Щепкіну і який не зберігся, походять публікації твору (зі значними різночитаннями, зокрема, без чотирьох останніх рядків) в журналі «Пантеон» (1856. – № 6. – С. 84; вірш умонтовано в твір Г. Кушелєва-Безбородька «Сказочник. Отрывок из путевых записок Грицки Григоренко», з приміткою: «Стихи одного из малороссийских поэтов») та – під заголовком «Пустка» – в газеті «Русский инвалид» (1857. – 17 марта). (Див.: Попов П.М. Ще одна прижиттєва публікація твору Т. Шевченка // Жовтень. – 1957. – № 8. – С. 112–114; Пилипчук Р.Я. Невідомі прижиттєві публікації Шевченкового вірша «Заворожи мені, волхве…» //Радянське літературознавство. – 1977. – № 5. – С. 36–43).

Рукописний список «Заворожи мені, волхве…» (під назвою «Пустка») М.С. Щепкін подарував Я.Г. Кухаренкові під час перебування останнього в серпні 1856 р. у Москві. «В Москві, – сповіщав Шевченкові Я. Г. Кухаренко в листі від 18 грудня 1856 р., – Щепкін прочитав мені напам’ять “Пустку”, я зараз одгадав: я кажу, Тарас писав. Щепкін здивовався, що я вгадав. Хіба диво пізнати мову Тарасову, знавши Тараса добре? Щепкін, по просьбі, списав і передав мені твою, брате, “Пустку”» (Листи до Тараса Шевченка. – К., 1993. – С. 76). Очевидно, саме М.С. Щепкін назвав твір Шевченка «Пусткою» (зважаючи на те, що в ньому є образ хати-пустки). Шевченко в листі від 22 квітня 1857 р. запитував Я.Г. Кухаренка: «Яку він там тобі “Пустку” читав? Я, поганий з мене батько, забув свою рідну дитину». Після повернення із заслання до Санкт-Петербурга два списка «Заворожи мені, волхве…» з невідомих джерел зробив П. Куліш, один із них – з датою: «1855 року. Грудень 29» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 642, № 653). У 1861 р. в журналі «Основа» (№ 1. – С. 6) вірш надруковано за життя Шевченка втретє – під назвою «Пустка», з присвятою М. С Щепкіну, зі значними відмінами від автографа в зб. «Три літа» (зокрема, без чотирьох останніх рядків).

Походження списків, відомих нам, не встановлено, серед них список, що належав М.О. Максимовичу (Російський державний архів літератури і мистецтва (Москва), ф. 314, оп. 2, № 25, арк. 19 звор. – 20), низка списків невідомою рукою (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 59, № 767, № 842, арк. 5; Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, І, 7450, арк. 8; Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (Київ), ф. 506, оп. 2, № 8), список І. Рудинського 1862 р. (Центральний державний історичний архів України у Львові у Львові, ф. 309, оп. 1, № 1814, арк. 9).

Вперше введено до збірки творів у виданнях: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д.Е. Кожанчикова. – СПб., 1867. – С. 264–265, та Поезії Тараса Шевченка. – Львів, 1867. – Т. 1. – С. 232 (в останньому з присвятою М.С. Щепкіну).

Вірш присвячено видатному російському та українському акторові й реформатору театру, українцеві, колишньому кріпаку Михайлу Семеновичу Щепкіну (1788–1863), Працював у театрах Харкова, Полтави, Києва (1816–1824), у Малому театрі в Москві (1824–1863). Восени 1844 р. Щепкін близько півтора місяця гастролював у Петербурзі на сцені Александринського театру, з великим успіхом виступаючи, зокрема, в п’єсах М.В. Гоголя та І.П. Котляревського. Шевченко відвідував вистави за участю Щепкіна, зустрічався з ним, захоплювався його грою. Висока оцінка Щепкіна – людини й актора, щира приязнь до нього відбиті на сторінках щоденника поета, в його листах. У грудні 1857 р. 69-річний Щепкін – єдиний з старих друзів Шевченка відвідав його в Нижньому Новгороді, де поет після звільнення із заслання чекав дозволу на в’їзд до Петербурга. В Нижньому Новгороді Шевченко подарував Щепкіну автопортрет і присвятив йому поему «Неофіти». В березні 1858 р. по дорозі до Петербурга Шевченко гостював у Щепкіна в Москві. Бачилися вони в 1860 р. й, можливо, в 1859 р. Шевченків вірш-послання «Заворожи мені, волхве…» – відгук на зустрічі поета з Щепкіним в Петербурзі 1844 р.

Ти вже серце запечатав… – Зміст цієї метафори не дістав однозначного тлумачення. Очевидно, йдеться про реалістичне, позбавлене ілюзій ставлення Щепкіна до життя й тодішньої суспільної ситуації в Російській імперії.

В. Є. Шубравський та Н. П. Чамата

Подається за виданням: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2001 р., т. 1, с. 283 (канонічний текст), с. 557 (варіанти), с. 709 – 710 (примітки).