Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

22.04.1857 р. До Я. Г. Кухаренка

22 квітня 1857 р. Новопетровське укріплення Апреля 22. 1857. Новопетровское укрепление.

Христос воскресе! Батьку отамане кошовий!

Якраз на Великдень привезла мені астраханська почта твоє дружнєє ласкавеє письмо і 25-рублевую писанку. Зробив ти мені свято, друже мій єдиний! Таке свято, таке велике свято! що я його і на тім світі не забуду. Не видержав, голубе мій сизий (та який би його вражий син і видержав?). Упився, та так щиро упився твоїм могоричем, що аж голомозину собі розкроїв. От що зробив ти мені своєю не так писанкою, як братнім щирим словом.

Тільки що схаменувся я од твого слова і взяв уже перо в руку, щоб написать тобі спасибі, аж приходить із Гур'єва почта і привозить мені листи із самого Пітера. Один пише молодий козак Маркович з товариством і шле мені на починок трохи грошенят. Пише, що молоде товариство в столиці складчину для мене зробило. Треба було б і в другий раз упиться, але я якось видержав, тілько (без сорома казка) тихенько заплакав. Другий лист із столиці ж. Пише мені курінний Лазаревський і упевняє мене, що незабаром мене випустять із цієї широкої хурдиги. Він пише, що добрий цар наш уже дав приказ розбивать мої кайдани. І плачу, і молюся, і все-таки не вірю. Десять літ неволі, друже мій єдиний, знівечили, убили мою і віру і надію, а вона була колись чиста, непорочна, як те дитятко, взятеє од купелі, чистая і кріпкая, як той самоцвіт, камень ошліфований! Але чого не зробить риторда химська? Я трохи-трохи не одурів на сім тижні. Та й тиждень же удався! Не дармо я його виглядав десять літ. Десять літ! Друже мій єдиний! Вимовить страшно. А витерпіть? І за що витерпіть? Цур йому, а то я справді одурію. Тепер думаю ось як зробить. Як, дасть Бог, дождуся з корпусного штабу одпуску, то думаю навпростець через Астрахань ушкварить на Чорноморію. Я ще її зроду не бачив. Треба хоч на старість подивиться, що то таке та славна Чорноморія. А поки те буде, посилаю тепер тобі, друже мій єдиний, своє поличчя. Нема в мене, брате, нічого більше тепер. Як дасть Господь милосердний, приїду сам на Січ, то може, ще який-небудь привезу тобі гостинець. Одного боюся, щоб не потребовали мене часом в Оренбург. А може, дасть Бог, що й не потребують. На чортового батька я їм тепер здався.

Чи старий Щепкін ще живий? От щира козацька душа! І молода, як у дитини. Чи не пишеш ти йому часом? Як пишеш, то целуй його за мене. Яку він там тобі «Пустку» читав? Я, поганий з мене батько, забув свою рідну дитину.

Прислав мені із Пітера курінний Панько Куліш книгу своєї роботи, названу «Записки о Южной Руси», писану нашим язиком. Не знаю, чи дійшла до Чорноморці ся дуже розумна і щира книга. Якщо не дійшла, то випиши, не будеш каяться. Такої доброї книги на нашому язику ще не було дрюковано. Тут живо вилитий і кобзар, і гетьман, і запорожець, і гайдамака, і вся старожитна наша Україна як на лодоні показана. Куліш тут свого нічого не додав, а тільки записав те, що чув од сліпих кобзарів, а тим самим і книга його вийшла книга добра, щира і розумна. Послав би тобі, друже мій єдиний, свій екземпляр, але я ще сам добре не начитався, мене, спасибі, люде добрі книгами не забувають. Нема, нема, та й пришле хто-небудь. А журнала уже десятий рік і в очі ні одного не бачив і не знаю, що там і діється в тій новій, чи современній, літературі. Сам не написав нічого, бо мені було заказано писать. А тепер уже і Бог його святий знає, чи й напишу що-не-будь путнє. Я ще не дуже зостарівся, та знівечився, друже мій єдиний. А може, дасть Господь милосердний, ще одпочину та на старість попробую писать прозу. О віршах уже нічого й думать.

Прощай, мій єдиний друже! Може, дасть Бог, що се літо побачимось, а поки те буде, цілую тебе, як брата рідного, а ти поцілуй за мене свою стару і перецілуй своїх діточок. І не забувай искреннего твоего друга кобзаря Т. Шевченка.

Умисне пишу тобі на одному листочку, щоб було де поличіє положить і щоб конверт не дуже важив.


Примітки

22 квітня 1857. Новопетровське укріплення Подається за рукописною копією М. О. Дикарєва з автографа, тепер не відомого (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 77, № 127, арк. 24). Помилкова дата в цій копії – «1859» – виправляється за змістом та на підставі першодруку, де дата – 22 квітня 1857 р.

Вперше надруковано в журналі «Основа» (1861. – № 10. – С. 7 – 9). У тексті редакційна кон’єктура з цензурних міркувань: «Сам не написав нічого (да й як його було писать?)», а треба: «Сам не написав нічого, бо мені було заказано писать». До прізвищ «Маркевич» та «Лазаревський» довільно додано ініціали (в дужках).

Вперше введено до збірника творів у виданні: Шевченко Т. Твори: В 2 т. – СПб., 1911. – Т. 2. – С. 404 – 405.

Відповідь на лист Я. Г. Кухаренка від 18 грудня 1856 р. з Катеринодара [Листи до Тараса Шевченка. – С. 76 – 77].

Відповідь Я. Г. Кухаренка від 7 серпня 1857 р. на цей і наступний листи див.: Там само. – с. 84 – 85.

Якраз на Великдень привезла мені астраханська почта твоє дружнєє ласкавеє письмо… – 7 квітня 1856 р. Шевченко одержав дуже запізнілу відповідь від Я. Г. Кухаренка на свій лист від 1, 2, 16 квітня 1854 р.; 13 червня 1857 р. Шевченко писав про це у своєму щоденнику.

Один пише молодий козак Маркович з товариством… – Маркевич Андрій Миколайович (1830 – 1907) – син історика М. А. Маркевича, юрист, музикант-аматор; особисто познайомився з Шевченком 1858 р. у Москві. Лист А. М. Маркевича від 25 жовтня 1856 р. див.: Листи до Тараса Шевченка. – С. 75.

Пише мені курінний Лазаревський… – Лист М. М. Лазаревського від 17 січня 1857 р. див.: Листи до Тараса Шевченка. – С. 78 – 79.

посилаю тепер тобі, друже мій єдиний, своє поличчя. – Автопортрет сепією, про який ішлося в листі, зберігався в О. Я. Кухаренка, сина Якова Герасимовича. Нині він не відомий (репродукцію опубліковано в журналі «Известия Общества любителей изучения Кубанской области» (1913. – Вып. 4. – С. 48 – 49); збереглася фотографія з оригіналу – Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 872 – 9, № 37). Про надсилання свого «поличчя» Шевченко згадує і в щоденнику 20 червня 1857 р.

Яку він там тобі «Пустку» читав? – Під цією назвою вірш «Заворожи мені, волхве…», який Шевченко 13 грудня 1844 р. присвятив М. С. Щепкіну, опубліковано анонімно в газеті «Русский инвалид» (1857. – № 61).

Прислав мені… Панько Куліш… «Записки о Южной Руси»… – Йдеться про перший том «Записок о Южной Руси» – двотомного видання етнографічно-фольклорних матеріалів, упорядкованих П. О. Кулішем. Вийшов у 1856 р.

В. Л. Смілянська

Подається за виданням: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2003 р., т. 6, с. 122 – 123 (текст), с. 401 – 402 (примітки).