Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

1 – 16.04.1854 р. До Я. Г. Кухаренка

Новопетровське укріплення 1 апреля 1854.

Я оце сижу та сидячи думаю: Господи! Господи! Як-то швидко ті літа минають; молодії то ще так і сяк, а що вже ті старі (погані літа), то так і летять, неначе той шуліка за куркою: так вони за нашою мерзенною грішною душою.

Я оце сидячи лічу літа та долічуюсь до того року, як ми з тобою вперше побачились. Угадай, чи багато я налічив їх, тих нікчеменних марних літ? Трохи чи не буде чотирнадцять, коли не брешу, а як матимеш час, то сам здоров перелічи. Остатній лист твій получив я року Божого 1846-го в Миргороді. І того ж Божого року, написавши тобі лист і гарненько власними руками у тім же богоспасаємім граді Миргороді оддавши на почту, поїхав собі гарненько в престольний град Москву.

От, не маючи гадки, приїхав я у тую Москву та й гуляю собі по улицях, звичайне, як чоловік іностранний, розглядую собі то церкви, то собори, тілько глядь, аж іде чорноморець. От спинивши його й питаю, чи давно з коша і чи далеко Господь несе. З коша, каже, шоста чи сьома неділя, а гируємо аж у саму столицю Петербург. От я і питаю його то про Шамрая-маляра, то про Порохню, та й кажу йому: А що-то там поробляє наш кошовий Кухаренко? – Який, каже, К[ухаренко]? – Та Яцько, кажу! – Еге! каже, його на Зелених святках поховали. – От тобі й на! – подумав собі, – чи давно чоловік мені радив, щоб я бив лихом об землю, як той швець мокрою халявою об лаву. А його вже й поховали! – Попрощавшися з чорноморцем, зайшов у якусь стару-престару церков, од-правив по твоїй душі панахиду та й пішов собі знову блукать по закарлючистих улицях московських аж до самого вечера. Увечері зайшов у театр та згадав твій «Чорноморський побит». Вийшов із театру та цілісіньку ніч не знав уже, що з собою й робить. Так мені тебе жаль стало!

З тиждень чи й більш блукав я після того по тій Москві, тілько вже не лічив ворон на Івані великому, а все дивився по улицях, чи не зостріну де хоч поганенького чорноморця, щоб доскональне розпитать про тебе, друже мій єдиний! Бо мені все якось здавалось, що ти живий і здоровий (воно так-таки і було собі, благодарить Господа милосердого), а чорноморець той мерзенний, уповательно думаю собі, що ніхто інший, як сам сатана (бодай він здох), скинувши свою повшедну одежу (німецький куций жупанок) та надів чорноморську достатню одежу, щоб почваниться перед московками під Новинським або на Трубе, або на Козихе. Та, правда, в Москві всюди єсть де пощеголять, а особливе такому козакові, як сатана.

От я, упоравши в Москві, що мені там треба було, вернувся знову в Київ і тілько що ступив на дніпровський байдак… так зо мною таке трапилося, що против ночі не треба б було і розказувать, а то ще, прокляте, присниться. Мене, по правді сказать, риштовали, та посадивши з жандаром на візок, та прямо привезли аж у самий Петербург. Засадили мене в Петропавловську хурдигу та й двері замкнули, я вже думав, що й ключі в Неву закинули. Аж ні. Через півроку вивели мене на світ Божий та знову посадили мене на чортопхайку, тілько вже не з жандаром, а з фельд'єгерем, та одвезли аж у Оренбург. А в Оренбурзі, і до прийому не водивши, наділи на мене салдацьку зброю, і так з того часу, друже мій єдиний, став [я] салдатом. Не зробив я, і не думав я, отамане, батьку мій, кому-небудь лихого, а терплю горе і Бог знає за що? Така, мабуть, уже усім кобзарям погана доля, як і мені недотепному випала. Сьомий рік оце пішов з апреля, як я нужу світом в киргизькім безводнім і безлюднім степу.

Вернувшися вторік із Аральського моря в Оренбург, та сидячи ввечері у одного земляка свого (мене, спасибі, земляки таки не цураються), та сидячи, перебираю старий «Р[усский] инвалид». Коли, зирк, аж надрюковано, що такий-то Яцько К[ухаренко] назначається в таке і таке войско кошовим. Ну так і єсть, що то мені в Москві зострівся не хто другий, як сам Іродів син сатана. Та й справді, яка-таки недобра мати понесе чорноморця в Москву? Чого він там не бачив? Адже чорноморці з коша прямують на столицю через Курське, через Орел та на Смоленське, а не на Москву. Аж тепер тілько догадався, що я хоч і в школі вчився, а сам бачу, що дурень. Та ще хто і одурив? Сатана, ледачий син, бодай йому і в пеклі добра не було!

10 апреля.

Христос воскрес! Друже мій єдиний!

Поки Христа дочитуються, то я тим часом допишу оцей нікчеменний лист; та воно, по правді сказавши, давно б його треба завершить, так що ж ти маєш робить – ніколи, так ніколи, що за лежею нема коли і посидіть. Ти, я думаю, бачив коли-небудь кавказькії укріпленія? То певне бачив, що там поробляє люд хрещений? Отак достеменно і у нас в Новопетровськім укріпленії, а найпаче зимою. Лежимо собі цілісіньку зиму та ждемо весни та пароходу із Астрахані. Цю весну щось довгенько його нема, чи не було там у вас зими лютої часом? У нас, благодарить Бога, снігу і не видно було.

Вернімося трохи назад. Так отак-то, друже мій єдиний!

Прочитавши в тім «Інваліді», що ти, благодарить Господа милосердого, живий і здоровий, я трохи не рік усе застругував перо, щоб написать до тебе лист, а тим часом мене із Оренбурга вислали в Новопетровское укрепление, а тут… думав я, думав, та й така з нудьги проклята думка напала. Що я йому напишу? Може, він тепер в своєму коші забув, як мене й зовуть.

Та ні, думаю, не такий козак, хоч він тепер, думаю, і кошовим, а все-таки повинен остаться добрим козаком.

16 апреля.

Завтра, слава Богу, од нас пароход повезе почту, а коли-то він привезе от тебе, друже мій єдиний, лист? То вже цього і сам найстарший не скаже. Згадуй мене інколи, друже мій! А як час матимеш, то й напиши мені, як ти там у тому Азові сам пробуваєш? Стара твоя чи бгає ще хоч як-небудь метелицю, сини-соколи твої, де вони тепер повертаються? Поцілуй їх, друже мій, за мене, скажи їм, що се, мов, вас цілує той старий дядько, що з вами цілувався колись у Царському Селі. Добре було б, якби згадали. Та ні, не згадають. Малі були. Забули. То ти їм нагадай, коли сам здоров згадаєш, як ми з Бориспольцем з вами попрощалися, не доїзжаючи Александровського корпусу.

А я й досі співаю та може й довго ще співатиму, згадуючи дочку твою невеличку:

Тече річка

Невеличка

З вишневого саду,

Кличе козак

Дівчиноньку

Собі на пораду.

Поцілуй її за мене, друже мій.

Чи ти надрюкував свій «Чорноморський побит»? Якщо на-дрюкував, то, ласкавий будь, пришли і мені хоч один екземпляр. У Харків до Метлинського, може, інколи пишеш, то кланяйся йому і скажи, що я ще на лихо мені живий і здоровий, блукаю, мов, по степах киргизьких та іноді і його згадую за його «Думки та ще дещо».

Живи здоровий, друже мій єдиний! Писав би тобі багато ще дечого про свою погану неволю, та, бачиш, ніколи. У другому листі все до крихти напишу.

Будь здоровий! Нехай тобі Господь на все добре помагає. Не забувай сірому

Т. Шевченка.

Якщо дійде цей лист до твоїх рук, і ти, прочитавши його, сам собі [с] кажеш, де ж то він, той Тарас, написать би йому. Якщо тобі така думка прийде, то пиши так:

Его [высоко]благородию Ираклию Александровичу Ускову.

Г. коменданту Новопетровского укрепления.

Через г. Астрахань, а зимою через Гурьев городок.

Ще ось що. Якщо ти надрюкував свій «Чорноморський побит», то пришли мені один екземпляр ради святої поезії, а я тобі за це в другому листі опишу свій поганий салдацький побит. Бувай здоров, мені і Богу милий, мій єдиний друже! Нехай з тобою все добре діється, не забувай безталанного

Т. Шевченка.


Примітки

Подається за рукописною копією М. О. Дикарєва (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 77, № 127, арк. 21 звор. – 23).

Вперше надруковано в журналі «Основа» (1861. – № 10. – С. 3 – 7) з цензурними купюрами та виправленнями, пропусками слів та неправильно прочитаними словами.

Вперше введено до збірника творів у виданні: Шевченко Т. Твори: В 2 т. – СПб., 1911. – Т. 2. – С. 376 – 378.

Відповідь Я. Г. Кухаренка від 18 грудня 1856 р. див.: Листи до Тараса Шевченка. – С. 76 – 77.

Трохи чи не буде чотирнадцять… – Шевченко познайомився з Я. Г. Кухаренком 1840 р. під час одного з його приїздів до Петербурга.

Остатній лист твій получив я року Божого 1846-го в Миргороді. І того ж Божого року, написавши тобі лист… поїхав… в Москву. – Листи ці не відомі. Відомі лист Шевченка від 23 березня 1845 р., написаний за два дні до від’їзду з Петербурга в Україну, в якому поет запитував у Я. Г. Кухаренка шлях до його домівки, подавши як свою зворотну адресу село Мар’янське Миргородського повіту, та відповідь Я. Г. Кухаренка від 25 травня 1845 р., де вказувалися два шляхи до станиці Уманської [Листи до Тараса Шевченка. – С. 36]. Через Москву Шевченко проїздив наприкінці березня – на початку квітня 1845 р., прямуючи з Петербурга в Україну, де й перебував аж до арешту в квітні 1847 р.

про Шамрая-маляра… – П. П. Шамрая.

про Порохню… – Особа не встановлена.

чи давно чоловік мені радив, щоб я бив лихом об землю, як той швець мокрою халявою об лаву… – Точна цитата із згаданого вище листа Я. Г. Кухаренка.

щоб почваниться перед московками під Новинським… – Біля Новинського монастиря (нині район вул. П. І. Чайковського) в середині минулого століття влаштовувалися народні гуляння.

Труба – нині Трубна площа.

Козиха – район провулків Великого й Малого Козихинських; з 1959 р. – вул. О. О. Остужева.

вернувся знову в Київ і тілько що ступив на дніпровський байдак… – Шевченка заарештували на переправі через Дніпро 5 квітня 1847 р.

Засадили мене в Петропавловську хурдигу… – Шевченко був ув’язнений в казематі III відділу, а не у Петропавлівській фортеці; ця вигадка стала джерелом численних помилок у біографічних працях про Шевченка.

Через півроку вивели мене на світ Божий… – Не через півроку, а 31 травня 1847 р. – через неповних два місяці.

Вернувшися вторік із Аральського моря в Оренбург… – Шевченко повернувся з Аральського моря в Оренбург у листопаді 1849 р.

Поки Христа дочитуються… – Йдеться про святкову Великодню службу.

як ти там у тому Азові сам пробуваєш? – Я. Г. Кухаренка на той час в Азові уже не було: він жив у Катеринодарі. Лист Шевченка довго блукав, доки знайшов адресата.

як ми з Бориспольцем з вами попрощалися… – Йдеться про П. Т. Бориспольця.

Тече річка Невеличка З вишневого саду… – Рядки з популярної народної пісні.

Чи ти надрюкував свій «Чорноморський побит»? – Див. примітку до листа до Я. Г. Кухаренка від 30 вересня 1842 р. П’єса була опублікована в журналі «Основа» (1861. – № 11-12. – С. 6 – 41).

У Харків до Метлинського, може, інколи пишеш… – Йдеться про А. А. Метлинського.

В. Л. Смілянська

Подається за виданням: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2003 р., т. 6, с. 74 – 77 (текст), с. 368 – 369 (примітки).