Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

8

Тарас Шевченко

Чергового листа не міщу, бо в йому, крім пустих спліток і дуже осоружної обмови на ім’я Карла Великого, немає нічого. А таких речей не повинно бути в оповіданню про найчеснішого з людей. Нещасливе його одруження скінчилося мировою угодою, цебто, розводом, за який він заплатив їй 13 000 рублів асигнаціями. Ось усе, що цікаве в тому листі.

«Петербурзького сіренького літа мов і не було. Надворі осінь, сира і гнила, а в Академії блискуча вистава. От чом би Вам не приїхати подивитися на неї, і я налюбувався б Вами. З роботи учнів живопису прикметного нічого нема, опріч програми Петровського: «Явлення янгола пастухам». Зате різьбярі вже визначились: Рамазанов і Ставасер, найпаче останній. Він зробив круглу статую молодого рибалки; та ще як зробив, найпаче , вираз обличчя: затаївши дух, живе обличчя пильнує за рухом поплавця. Пам’ятаю я, коли статуя ще в глині була, Карло Павлович, зайшовши в кабінет Ставасера, любувався нею й порадив трошки вдавити рибалці долішню губу. Ставасер послухався, й вираз не той став. Ставасер ладен був молитися на великого Брюлова.

Про живопись узагалі скажу, що варто з Китаю, а не то з України приїхати, щоб подивитися на саму тільки картину Брюлова. Чудо-велетень! За один раз і підмалював, скінчив, і тепер своїм пречудовим твором годує публіку. Велика його слава, і геній його без краю!

Що ж мені про себе самого Вам сказати? Дали мені першу срібну медаль за етюд із натури «Сирітка-хлопчик під парканом ділиться своєю милостинею з собакою». От і все! Ціле літо я працював у класах, а ранками з Йоахімом ходив на Смоленське кладовище, лопух та дерева змальовувати. Все більш та більш я кохаю Йоахіма. Трохи не щодня ми з ним бачимося: він став ходити на вечірні лекції. Сприятелився з Карлом Павловичем і часто один одного провідують. Іноді ми йдемо гуляти на острови Петровський і Крестовський, щоб там змалювати чорну ялину, або білу березу. Двічі були пішки в Парголові; там я познайомив Йоахіма зі Шмідтами. Вони влітку живуть у Парголові, і він дуже радіє з нової знайомості. Та й хто ж не задовольниться родиною Шмідтів!

Розповім Вам одну цікаву подію; нещодавно вона сталася. На одному зо мною поверсі закватирував якийсь урядовець із родиною: в його жінках діток двійко да небога – гарна дівчина літ п’ятнацять. Яким чином розвідав я всі оці подробиці, – зараз Вам розповім.

Ви добре пам’ятаєте колишню нашу квартиру: з малесенького присінка двері йдуть до спільного коридору. Раз якось одчиняю я оті двері – і здивувався: передо мною стоїть уродлива дівчина, засоромлена й почервоніла по самі вуха. Я. не тямив, що їй сказати. Помовчавши з хвилину, я поклонився їй, а вона – навтікача у двері, і зникла. Що воно за знак, не тямив я; догадувався, гадав сяк і так, та й пішов собі до класу. Робота в мене чапіла: ота невідома дівчина не давала робити. Другого дня вона мене на сходах зустріла і спалахнула, як тоді; я й собі остовпів. Вона наче дитина, да так простосердо зареготала, що й я не втерпів, і теж зареготав. Але на сходах чути стало, що хтось іде; сміх наш принишк. Вона приложила до губи пучку та й побігла собі. Я повагом пішов по сходах і ще більш, ніж перше, здивованим прийшов до господи. Кілька день вона мені спокою не давала. Щохвилини виходив я в коридор, сподіваючись зустріти незнайому знакомку. Але ж вона хоч на коридор і вибігала, одначе так швидко зникала, що мені не можна було встигнути кивнути до неї головою. Отак минув цілий тиждень. Я вже почав був забувати про неї. Але ж ось слухайте, що сталося. В неділю ранком у десятій годині прийшов до мене Йоахім, та вгадайте, кого він привів? Еге! Нікого вільні, як саме мою таємничу красуню.

– Я в вас, – каже він і сміється, – злодія злапав.

Глянувши на пустотливу ту дівчину, я засоромився не менш, як і той злодій. Йоахім це помітив, висвободив руку красуні й лукаво усміхнувся. Але визволена красуня це втікала, а зосталася; вона полагодила на голові хусточку й косу, зирнула довкола і промовила:

– Я гадала, що ви саме проти дверей сидите й малюєте, аж ви он де, у другій хаті.

– А коли б він проти дверей малював, дак тоді б що? – спитався Йоахім.

– Тоді б я в дірочку дивилася, як вони малюють.

– Чом же в дірочку? Я певен, що товариш мій такий увічливий, що не заборонить у світлиці сидіти підчас роботи.

Щоб запевнити її в тому, я кивнув головою й подав їй стільця. Вона не звертала уваги на мою ввічливість і повернулася до станка, де був портрет пані Солової. Я його тільки-що розпочав. Ледве почала вона набиратися захватом із намальованої красуні, як у коридорі почувся різкий голос:

– Де ж оце вона пропала? Паша! Гостя моя здригнула і зблідла.

– Дядина! – промовила вона тихенько й кинулася до дверей. Біля дверей вона зупинилася, притулила до рота пучечку, з пів хвилини постояла і зникла.

А ми з Йоахімом, попосміявшися з оцієї чудної пригоди, рушили до Карла Павловича. Пригода нікчемна, а про те вона мене турбує. Йоахім часом жартує з моєї засмученості, а мені це не до вподоби; навіть прикро – на що він трапився при тій пригоді.

Сьогодні одержав листа від Штернберга. В якийсь похід, на Хіву, він збирається. Пише, щоб не сподівалися його сюди на свята. Мені без його нудно; ніхто мені його не заступить. Михайлов у Кронштадт до свого мічмана поїхав, і я вже більш, як два тижні, його не бачу. Мистець із його прекрасний, людина благородна, та на лихо – безладна людина. Доки його нема, я за порадою Фіцтума прийняв до себе студента Демського. Людина тиха він, добре освічений та до того вбогий, і Поляк молодий. Цілий день він у авдиторії, а ввечері вчить мене французької мови й читає Гіббона. Двічі на тиждень я ходжу слухати відчити з фізики, що професор читає в залі «Вольного экономического общества», а раз щотижня з Демським ходжу слухати виклади з зоології професора Куторги [111]. Як бачите, часу я не марную; нудитися наче й ніколи, про те, все-таки нуджуся: чогось мені бракує, а чого – й сам того не тямлю. Карло Павлович тепер нічого не робить і дома майже не живе. Бачуся з ним уряди-годи, і то на вулиці. Прощавайте, Добродію мій Незабутній! Швидко писати до Вас не обіцяю; час у мене йде нудно; писати ні про що, не хочу я, щоб Ви куняли над моїми одноманітними листами, отак, як я над оцим посланієм куняю. Бувайте здорові!»

«Збрехав я. Казав, що швидко не писатиму до Вас, аж ось і місяця ще не минуло, коли до Вас писав, і я знов беруся до посланія. Подія принаглила мене; вона ж то і збрехала, а не я. Штернберг ув отому поході хівінському занедужав; розумний, добрий Даль порадив йому покинути військо та до господи вертатись. І от уночі 16 грудня несподівано він у мене явився. Коли б тоді я був сам у хаті, я гадав би, що то мара, і, певне, злякався б; але тут сидів Демський: ми саме перекладали веселу главу з Поль-де-Кокового «Брата Якова» [112]; а так його поява мені видалася чимось природним, я тільки здивувався і зрадів без краю. Обнявшись та поцілувавшись, познайомив я з ним Демського. А що була ще тільки десята година, то ми й рушили в «Берлін» чай пити. Вже пак ніч минула за запитаннями й оповіданнями. Перед світом Штернберг знемігся й заснув, а я, діждавшись ранку, взявся за його портфель: такий же повний, як: і той, що торік він із України привіз. Та ба: не та вже тут природа й люди не ті: воно й гарно, й виразно, да не те і, опріч меланхолії, усе інше. А, може, це відбиток засмученої душі артиста? На всіх портретах Ван-Дейка панує риса розуму і благородства: це через те, що Ван-Дейк був сам чесний і розумний. Отак я собі з’ясовую загальний вираз на всіх Штернбергових малюнках.

Ба, коли б Ви відали, як весело, як невимовно швидко й весело летять мої дні й ночі! Так весело, так швидко, що малесенького завдання Демського я не встигаю виучу – вати. А Демський, за це похваляється одцуратися від мене. Але крий Боже, я до цього себе не доведу. Наших знайомостей не поменшало, а ще побільшало: все ті ж, але всі вони так розцвіли, та повеселішали так, що не всиджу я в господі. Хоч, як повідати вам правду, так і дома в мене не без краси, не без чару. Я кажу оце про ту саму «злодійку», що біля дверей Йоахім піймав. Що за мила оця душа невинна! Суща дитина, прекрасна непопсована дитина. Вона щодня кілька разів до мене забіжить; поплигає, пощебече й пурхне, наче пташка та; інколи просить мене портрета з неї намалювати, але ніколи й п’ять хвилин не висидить, просто живе срібло. Нещодавно треба було мені для одного портрету жіночої руки; я попрохав її подержати свою руку. Вона згодилася, та що б Ви собі думали: хвилини однієї спокійно не подержала. Дитина, та й годі!

Взяв я в руки палітру, вбігає вона, звичайно, весела, сміється; та як побачила натурщицю – зразу скам’яніла, потім заплакала, а далі, немов тигреня те, кинулася на неї. Я не тямив, що й діяти! Добре, що в мене трапилася оксамитова мантиля тієї пані, з якої я портрета малював; я вхопив мантилю й накинув їй на плечі. Вона схаменулася; підійшла до дзеркала; полюбувалася з себе, потім кинула мантилю на підлогу, плюнула на неї й побігла зі світлиці. Я відпустив натурщицю, а рука отак знов лишилася невикінченою.

Після цієї пригоди три дні сусідка моя не навідувалася до мене, а коли в коридорі зі мною зустрічалася, дак затулювала лице руками і втікала на другий бік. Четвертого дня, як тільки прийшов я до господи й заходився лаштувати палітру, входить вона, да така ж тиха, сумирна, що й не пізнати її. Мовчки сіла вона, обголила до половини руку і взяла позицію тієї пані, з якої отой портрет був. Я взяв палітру, пензлі і став на роботу. За годину рука була готова. Я почав дякувати, а вона хоч би тобі всміхнулася; поправила свого рукава, встала і мовчки пішла зі світлиці. Признатися, оце мене гаком за живе зачепило, і я все міркував, як його оновити давню гармонію?

Минуло кілька день. Гармонія стала ніби оновлятися. Сусідка вже від мене в коридорі не втікала, навіть часом усміхнулася. Я вже почав сподіватися, що от-от двері відчиняться, і моє краснопере пташенятко влетить до мене. Та двері не відчинялися, і пташенятко не влітало. Я почав непокоїтися й міркувати, яке б його сільце заставити на зрадливе пташеня. Розкиданість моя зробилася осоружною не тільки для мене, але й для доброго отого Демського. Отоді саме, немов янгол той із неба, прибув до мене Штернберг із кіргіського степу.

Тепер я зі самим тільки Штернбергом живу і для його тільки, і коли б у коридорі не стрівав я сусідку свою, то може б зовсім про неї забув. Вона, знати, страх, як бажає забігти до мене, та от лихо: Штернберг раз-у-раз у господі, а коли куди й піде, дак і я з ним. На святах одначе вона не витерпіла; а що ми ввечері не буваємо в господі, то вона наділа в день маску й забігла до свойому. Нарешті вона не витерпіла, піді-пильнувала, щоб я пізнав її. Я стояв на свойому. Нарешті вона не витерпіла, підійшла до мене й майже голосно промовила:

– Хіба не пізнаєш? Це ж я.

– Коли ви, дак скиньте маску, тоді я й пізнаю вас, – відповів я.

Вона трошки покобенилась, а далі скинула маску. Тоді я познайомив її з Штернбергом.

Від того дня все в нас по-давньому пішло. До Штернберга так само, як і до мене – вона попросту. Ми її пестимо всякими ласощами й поводимося з нею, як брати рідні з сестрою рідною.

Штернберг якось спитав у мене, хто вона така? Я не тямив, що йому відповідати. Мені й на думку ніколи не впадало про це в неї спитатися.

– Мабуть, сирітка, або доня недбахи-матері, – мовив Штернберг: – у всякому разі вона, бідолаха, може чи й письменна?

– І про це не відаю, – відповів я.

– Давати б їй що-небудь читати, все б таки голова не зовсім порожня в неї була. А от до речі – розпитайся: якщо вона читати вміє, так я подарую їй дуже моральну й гарно видану книжку «Векфільдський панотець» Гольдсміта [113]. Гарний переклад, і видання гарне.

За хвилину він, усміхаючись, знов мовив:

– Чи помічаєш ти, що сьогодні я почуваю себе за мораліста? Наприклад, спитаю: до якого краю можуть дійти візити оцієї пташки?

Я злегенька затремтів, але ж зараз отямився й відповів:

– На мою думку – ні до якого.

– Дай Боже! – мовив він і замислився. Я завжди любую з його обличчя благородного і, немов у дитини тії, безжурного; а тепер оце обличчя любе здалося мені зовсім не дитячим, а серйозним і думним. Не скажу, чому, якось мимоволі на думку мені прийшла Тарновська, а він, ніби спостеріг мою думку, подивився на мене і глибоко зітхнув.

– Бережи ж її, друже мій, – мовив він, – та й сам стережись від неї. Як сам знаєш, так і чини; тільки пам’ятай і ніколи не забувай, що жінка – річ свята й ненарушна, але ж така приваблива, що жадна сила волі не спроможна устояти проти тієї привабливості. Тільки почуття найвищої євангельської любові, тільки воно одно і спроможеться захистити її від сорому, а нас від вічних дорікань сумління. Отже, немов той лицар залізним панцирем, так ти зазброй себе отим почуттям високим та й рушай сміливо на ворога.

Він із хвилину помовчав, а потім, усміхаючись, мовив:

– Від торішнього году я страшенно зістарівся. Ходімо краще на вулицю, а то у світлиці, мені здається, душно.

Ми довго мовчки ходили по вулиці, мовчки вернулися до господи й лягли спати.

Вранці я пішов до класу, а Штернберг зостався в господі. Об другій годині приходжу додому і що ж я бачу? Учорашній професор моральності прибрав мою сусідку в боброву татарську шапку з оксамитовим верхом і з золотою китицею, та в якийсь татарський шугай шовковий, червоний, а сам надяг башкірську гостроверху шапку і грав на гітарі качучу, з сусідка моя, немов Тальоні та, витинає соло. Я аж у долоні ляснув, а вони хоч би тобі одним оком моргнули: витинають качучу! Натанцювавшись до смаку, вона скинула шапку й шугай і побігла зі світлиці, а мораліст поклав гітару й зареготав, наче божевільний. Я довго кріпився, да таки не витримав і так голосно й собі зареготав, що покрив його регіт.

Нареготавшись, посідали ми один проти одного на стільцях. Помовчавши з хвилину, він мовив:

– Вона найпривабливіше творіння. Я з неї татарочку бажав змалювати, а вона ледве встигла нарядитися, вже й пустилася качучу витинати. Я не втерпів та, замість олівця та паперу, вхопив гітару. Ну, останнє сам ти бачив. Але от чого ти не відаєш: ще до качучі вона мені розказала свою історію; звісно – лаконічно; подробиці ледве й сама вона чи відає. Та коли б не клята ота шапка, вона б на половині оповідання не зупинилася б; а то, як тільки шапку вгледіла, вхопила її, наділа і про все забула. Може, з тобою вона щиріша буде; випитай у неї гарненько; історія її, мабуть, дуже драматична. Батько її, каже вона, торік ув Обуховському шпиталі помер.

В ту саме хвилину відчинилися двері, і ввійшов Михайлов, а за ним мічман бравий. Не довго кажучи, Михайлов зараз покликав нас снідати до Александра. Ми зі Штернбергом глянули один на одного і згодилися. Я про лекції хотів був говорити, але ж Михайлов так зареготав, що я мовчки надяг шапку і взявся за ручку дверей.

– А ще артистом хоче бути! Хіба суще великі артисти на лекціях виховуються? – торжественно спитався Михайлов.

Ми згодилися, що таверна [114] найкраща школа для артистів, і пішли до Александра.

Біля Поліцейського мосту ми зустріли Елькана; він із якимось волохом-боярином гуляв і розмовляв по-волоськи. Ми покликали його до свого гурту.

Чудний – оцей Елькан; нема мови, щоб він не говорив нею; нема товариства, де б і його не було, починаючи від нашого брата й кінчаючи графами та князями. Немов чарівник той у казці, він по всіх усюдах, скрізь і ніде: і на Англійській набережній, і в конторі пароплавби: там приятеля за границю виряджає; там проводжає якогось сердешного москвича; він і на хрестинах, і на весіллі, і на похороні; та все оце одного дня справить, а ввечері по всіх трьох театрах побуває. Сущий Піннеті! Дехто стережеться його, як. шпига, але я нічого й похожого на це не помічаю за ним. Дійсно, він говоруха невгамовний, добрячий парубіка, неабиякий фейлетоніст. У жартах ще вічним жидом його називають; він каже, що оця назва йому личить.

До мене він інакше не говорить, як по-французькому. Я йому за те дуже дякую, бо для мене це добра практика.

Замість снідання, ми в Александра добре пообідали й розійшлися по господах. Михайлов із мічманом у нас переночували, а вранці поїхали до Кронштадту. Свята проминули в нас швидко, значить, – весело. Карло Павлович наказує мені лаштуватися до конкурсу на другу золоту медаль. Не скажу, як воно буде; учився я ще геть мало, а про те, за поміччю Божою, спробую. Бувайте здорові, мій добродію незабутний! Більш нічого Вам повідати.»

Примітки

111. Степан Куторга (1805 – 1861) – відомий московський природознавець.

112. Поль-де-Кок (1794 – 1871) – французький повістяр.

113. Олівер Гольдсміт (1728 – 1774) – англійський письменник і історик, з роду ірландець; найкраща його повість – Векфільдський пан-отець.

114. таверна – корчма (іт.)