4

Тарас Шевченко

Пройшовши доброї пів верстви, дійшли ми аж до повороту огорожі та й повернули ліворуч на стежку, що йшла з гори рівнобіжно з ровом. На цьому повороті одкрилося нам у всій своїй красі тихе ясне озеро, облямоване густим зеленим очеретом та величезними розлогими вербами. Мені так хотілося підійти до озера, та впірнути разів зо два в його прозору воду. Але мій поводатар завважив досить виразно, що це зовсім не личить, бо ми саме тоді підійшли до воріт парку, біля яких росло дві старі верби. Ми легко відчинили ворота і ввійшли в парк. Довга тінява доріжка вела до будинку, що одалеки білів крізь гілля. Не доходячи до будинку, побачили ми осторонь недалеко від доріжки людину в білій полотняній блузі, у простому солом’яному брилі та з сигарою в зубах.

– Антоне Карловичу, добридень вам! – загукав мій поводатар. Постать у блузі зняла бриля й, вийнявши сигару з рота, промовила:

– Позвольте, будьте ласкаві!

Ми підійшли один до одного ближче. Це був сам господар парку, чи хутора, свіжий, присадкуватий дід із чистою німецькою фізіономією. Поводатар мій рекомендував мене з усіма епітетами, а Антін Карлович із добро-сердешною усмішкою простяг до мене руку і промовив:

– Дуже радий!

Я теж зі свого боку промовив якусь лаконічну ввічливість, і ми знов вийшли на доріжку. Не встигли ми зробити кілька ступнів, коли це з-за куща пахучої черемхи у квітках вибігли до нас дві прекрасні біляві дівчинки років по п’ять або по шість, та й кинулися до Антона Карловича, гукаючи:

«А що, злякали, злякали!»

Антін Карлович мовчки показав їм рукою на нас, і дівчатка покинули його та й сховалися за кущ черемхи.

Тим часом вийшли ми на зелений лужок, що прилягав із одного боку до озера, а з другого до ганку чистенького біленького будиночка, що кругом був обсаджений кущами бузку.

Дивне враження зробила на мене ця тиха, граціозна картина…

Слідком за нами вибігли дівчатка на лужок, а з будинку на ганок вийшла молода, вродлива жінка з книгою та з парасолькою в руці, та й пішла до дітей. То була, як я потім довідався, гувернантка француженка.

Ми зійшли на ганок, і господар запросив нас відпочити в холодку, а сам пішов у будинок.

На дозвіллі я любував із дітей, що гралися на зеленому лужку, та, казати правду, зі стрункої, величної постаті, вродливої гувернантки, і так я залюбувався, що й не примітив, як на ганок вийшла до нас сама господиня. Уклонившися, я прохав вибачення за свою невважливість.

– Нічого, нічого, любуйтеся! У нас, дяка Богові, є з чого любуватись.

І вона, лукаво усміхнувшись, звернулася до мого товариша. Той почав був мене рекомендувати, але ж вона промовила до його нецеремонно:

– Не турбуйтесь лишень, мені вже Антін Карлович рекомендував. Розкажіть лишень краще, як ви там веселилися на балі?

Мій приятель почав описувати їй бал, а я тимчасом став роздивлятися нецеремонну панію.

Це була гарна брюнетка, принаймні, років тридцять п’яти, з великими виразними карими очима, з досить свіжим, як на її вік, рум’янцем на повних щоках, з трохи кирпатим носом, з прегарними білими чималими зубами та ледве одвислим підборіддям. А взагалі вона була сущим типом Українки. Навіть голос її та особливо вимова нагадували мені мою землячку, яку «чиновницю» середньої руки або високої руки, жінку протопопа, дарма що убрана вона була, як справжня пані.

– А, нуте вас із вашим балом! – проказала вона скоромовкою, стала на дверях та й зацокотіла: – Прошу найпокірніше до покоїв! Ви хоч і з бала сьогодні, та, певне, ще не пили чаю. По правді кажучи, й ми тільки-що встали.

Я пішов слідком за господинею, а товариш мій, як людина знайома з місцевістю, пішов одшукати жида та клопотатися про помешкання.

У першій світлиці, досить великій, зустрів нас Антін Карлович уже не в полотняній блузі, а в сірому пальті з літнього тріка, і просив мене сідати без церемонії.

– А ви, Маріяно Якимівно, пошліть свою Оришку, хай кличе до снідання Адольфіну Францівну з дітьми.

Господиня покликала слугу, скромну й милолицю дівчину в сільському убранні, загадала їй щось чистою українською мовою, і та вийшла зі світлиці. Через кілька хвилин увійшла до світлиці гувернантка з обома дівчатами, а за нею й мій товариш. І всі ми сіли круг столу: на столі пишався вже здоровенний самовар.

Якби я не знав, чиї то були діти, дак я б подумав, що Маріяна Якимівна була їх дійсна мати: так любо, так як матінка любо поводилася вона з ними. І, на превелике диво, вона, звертаючись до гувернантки, розмовляла з нею по-французьки… От тобі й «чиновниця» середньої руки, от тобі й жінка протопопа вищої руки! – подумав я. Маріяна Якимівна просто зачарувала мене, і. як би вона зверталася була до своєї Оришки московським діалектом, дак я б подумав, що маю щастя бачити перед собою, принаймні, графиню, або хоч просто даму вищої сфери.

Така вже сила упередження проти своєї рідної мови!…

За чаєм принагідно довідався я про ймення двох дівчаток. Одну, здається, старшу (вони були однакові на зріст) звали Лізою, другу Наталею. І так вони скидалися одна на одну, що, коли б пересадили їх з місця на місце, я б не знав, котра з їх Ліза, та котра Наталя. А обидві вони занадто скидалися на свою любу матусю.

Господиня, між іншим, звернулася до мене й поспитала, чи сподобався мені концерт у Д…

– Вже, певне, там не обійшлося без концерту? – додала вона.

Я потвердив.

– А який віолончеліст? Хіба не правда – прекрасний?

– Прехороший! – відповів я.

– Це наш великий приятель, і, окрім того, що він прегарний артист, треба знати, що він людина найніжнішого, найблагороднішого серця. Та що маєш діяти? – додала вона з зітханням. – Ліза й Наталя плачуть, коли не бачать його днів зо два, а про Адольфіну Францівну нема чого й казати, – промовила вона, жартуючи, і цмокнула гувернантку в щоку, що та аж запалала, з чого я примітив, що вона розуміє по-московському.

Мені було дуже приємно чути таке про людину, яку полюбив я від одного разу, як щось близьке до мого серця.

Після чаю Антін Карлович звернувся до нас і запросив до своєї хати.

– Це я до їх тільки в гості приходжу, а хата моя в саду.

І він узявся за свій бриль. Ми зробили те ж.

Біла, укрита соломою хата, до якої привів нас Антін Карлович, стояла в садку й була разом і за кабінет Антона Карловича й за роздягальню. Чисто німецька вигадка.

Хата Антона Карловича, як узагалі українські хати, була перегороджена сіньми на дві половини: на світлицю з хатиною й на так звану комору. У коморі, куди світло приходило крізь одно вікно, була в його аптека та бібліотека, а в сінях лабораторія. Це, можна було думати, через те, що на широкій грубі стояв алембік, реторта [42] та скляні й глиняні баньки. Стіни світлиці, чи кабінету, були оздоблені луками, стрілами, томагавками та іншою зброєю хижаків, а це свідчило про довкола-світню подорож Антона Карловича.

Попід стінами стояло дві кушетки, поміж ними біля стіни простий дубовий стіл, а на йому електрична машина.

– Чи не спочинете ви лишень із дороги, а я тимчасом навідаюсь у Д… Я ж їхній домашній лікар. До побачення!

І він зоставив нас у свойому кабінеті повними господарями.

– От не гадав я, рушаючи на бал, попасти в кабінет ученого подорожника, а до того – подорожника скромного! – вголос подумав я, коли ми лишилися вдвох.

– Та що це! – промовив до мене товариш. – Ви зазирніть у кімнату, от де рідкості!

І справді рідкості!… Вподовж усієї кімнати під стіною широкий стіл дубовий, заставлений найрізноманітнішими та прегарними черепашками тропічних морів і посеред столу, саме проти вікна, плоска скринька, завдовжки й завширшки з аршин, із скляним віком: у скриньці нумізматичні [43] рідкості Антона Карловича.

Поміж монетами різної величини й форми побачив я австрійський таляр XVII, віку, на йому глибоко була видавлена печатка з московським гербом.

– Чи не правда, цікава монета? – промовив до мене товариш, показуючи на таляр: – або, краще мовити, цікава печатка.

– Але ж що воно значить ця печатка? поспитав я.

– А от бачте що. Як ходив року 1654 чи 1655 наказний гетьман Іван Золотаренко [44] з українськими полками, дак наші козаки не хотіли брати платні московською монетою, от їм і дано австрійськими талярами, положивши на кожний таляр московську печатку.

Надивившись на рідкості Антона Карловича, я вийшов у сад, лишивши свого товариша помріяти на самоті, цебто, трішечки поспати.

Я обійшов увесь сад, чи, краще мовити, парк і не міг досить налюбуватися красою дерев та чистотою доріжок і взагалі щиро-німецькою охайністю, з якою все оце ведеться. Наприклад, у кого ви побачите, окрім німця, щоб поміж садовиною були посаджені кавуни, дині й навіть кияхи? В Німеччині це річ зрозуміла, але ж у нас це просто неможливо… З саду вийшов я на греблю, обсаджену вербами. Налюбувавшись чистеньким, чепурненьким млином на одно колесо та пройшовши гатку, опинився я на селі.

Село, може, всього-на-всього хат із двадцяток. Але як ото все хороше! Що не хата, то й картина!

«От», подумав я, «й невелике село, та веселе!» Наважився я поспитати стрічного селянина, чи не можна буде в їх найняти коней до Прилуки.

– Можна, чому не можна, хоч пару, хоч дві пари, дак можна!

– От і добре. Дак я зайду опісля, поторгуюся.

– Добре, поторгуйтесь.

За селом побачив я панську стодолу, а коло неї скирти всякого збіжжя. Підходячи до стодоли, стрів я токового, й він показав мені підлеглий йому тік, чи гумно. Я не агроном, дивився на все поверховно, та все ж із того, що побачив та почув, вивів я, що не пошкодило б, мабуть, і завзятим агрономам повчитися дечого від Антона Карловича або хоч від його токового.

Питав я в токового і про винницю [46], через що, мовляв, Антін Карлович, маючи стілько хліба, не спорудив собі й досі хоч невеличкої винниці, й одержав відповідь:

– Бог їх святий знає! Я й сам казав їм, щоб спорудити хоч невеличку. «На що?» – кажуть: – «щоб п’яниць голісіньких пускати по світу? Не треба!» Вони в нас такі чудні й, боронь Боже, як вони тієї проклятущої горілки не люблять.

– Справді, чудна людина! Ну, а п’яниці в вас є на селі?

– Ні однісінького!

– Добре. Куди ж ви збуваєте своє зерно?

– Куди збуваємо? Нікуди більше як у Д… Бачте, пани бенкетують, а мужики голодують. Та ще мало цього: на селі, окрім корчми, – що вулиця, то й шинок, а в кожному шинку для принади катеринка виграва. От бідний мужик пропиває під німецьку музику останню нитку. Сказано: мужик – дурень.

«За те пани примудрилися! О, філантропія!» – подумав я й попрощався з токовим.

Підходячи до греблі, мимохіть став я, щоб полюбуватися старими вербами, що поспускали свої довгі зелені віти у світлу прозору воду. А з-за того розкішного гілля, з супротилежного боку ставка визирає з темного рясту біленька хатка Антона Карловича, що так любо усміхалася, і наче красуня та любується своєю вродою перед дзеркалом, так вона любується собою у прозорому тихому озері.

«Благодать!» – подумав я й пішов через греблю до чепурненької хатки.

Примітки

42. Алембік – скляний куб для дистиляції води чи іншої рідини; реторта – апарат теж для дистиляції: це звичайно округлява посудина з широкою вигнутою шийкою.

43. старі гроші, монети

44. Іван Золотаренко – наказний гетьман, один із діяльніших помічників Б. Хмельницького; в 1654 і 1655 р. розбив поляків, убитий 1656 р. підчас облоги Старого Бихова на Білій Русі.

46. Винниця – гуральня.